На небосхилі борців за волю України яскравою зіркою горить імʼя українського поета-націоналіста, дисидента-шістдесятника Ярослава Павуляка. Його громадянська позиція у процесах державотворення була незаперечним доказом служіння своєму народові.
Ще в юнацькі роки душа Ярослава бурлила думками про створення самостійної і незалежної від московських зайд української держави. Доказом цього є його перший вірш «Збирайся в дорогу», опублікований у газеті «Трудова слава» Теребовлянського району Тернопільської області в 1965 році, в якому прочитується його життєва громадянська позиція – не стояти на місці, бути попереду всіх, уміти творити й дерзати, відгукуватися на поклик своїх провідників:
За мною, за мною! – настирливий птах
зове за собою в польоті стрімкому:
– Ти вже у літах, ти вже у літах,
не стій, не тупцюй все на місці одному.
І, звівшись за ним в неосяжную вись, –
о, там не посмій відставати! –
дивись, до причалу свого не спізнись,
творити умій і дерзати.
Збирайся в дорогу на поклик гучний:
– Тримайся, де важко, бадьоро!
Прислухайся, чуєш, то голос стальний,
то час вимагає суворо.
Безсумнівно, що цей вірш пройшов крізь редакторське сито. Але, тим не менше, в ньому проглядається чітка й тверда позиція юнака– нестримно прориватися вперед, крізь густі тумани тодішнього тоталітарного московського мороку. Символіку птаха можна тлумачити по-різному: як іпостась провідника українського націоналістичного опору, чи, навіть, Фенікса, що відроджує чи оновлює людський дух і стремління до боротьби, але, зазвичай, того, що веде до перемоги над зайдами. На жаль, пізніше цей птах-поводир трансформується в «блудного лебедя», але, власне, незламного, рішучого і відчайдушного у визвольних змаганнях за незалежність України.
Патріотична настроєвість Ярослава Павуляка постане у повен зріст у той час, коли він у двадцятиоднорічному віці в ніч з 30 квітня (у день свого народження) на 1 травня (свято Солідарності трудящих) без погодження з місцевою радянською владою встановить у своєму рідному селі Настасові памʼятник Тарасу Шевченку, на стеллі якого напише слова «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на землі». Вчинок юнака сколихнув не лише Настасівську громаду, а й усю українську прогресивну людність. Цербери від комуністичної влади не сумніватимуться в тому, хто такий «ворог-супостат», й занесуть прізвище відчайдуха у чорні списки «українських буржуазних націоналістів». Розпочнуться стеження за Павуляком органами КДБ, обшуки в місцях його проживання й навчання. Ярослав, усвідомивши свій вчинок, не зламається в боротьбі з комуністичним режимом, а, навпаки, продовжить з ним боротьбу. Доказом цього був його виступ на поетичному вечорі, присвяченому Василю Симоненку, на якому Ярослав зачитав фрагмент зі щоденника поета, виданого закордоном (Мюнхен, (Німецька федеративна республіка). Після першого року навчання в Чернівецькому університеті за цей вчинок його відрахували з навчального закладу за «український буржуазний націоналізм». Таке клеймо в біографії «радянського» студента стало перепоною для отримання ним вищої освіти. Ще одним доказом нелояльності радянської влади до Ярослава-націоналіста стане навчання на філологічному факультеті Камʼянець-Подільського педагогічного інституту. Він і тут уперто відстоює свої ідейні переконанння без ніякого натяку на каяття. На обласному звіті молодих поетів, який відбувався в м. Хмельницькому, Ярослав Павуляк, замість читання од про комсомол і Комуністичну партію, декламував власні вірші про зелених і блакитних корів, яких випасала старенька лемкиня, про налиті вишняком бутлі, що стоять на сільських підвіконнях, а, особливо, про «село сувоєм сну сповите», куди поет «спроваджує сурміти слова стривожені свої». Присутні на цьому заході «вуха КДБ» відчули у віршах не лише тривогу поета за «комуністичний рай», який вони «будували» на теренах Радянського союзу, а й витлумачили кожне слово у вірші, що розпочиналося буквою «с», як присвяту борцям за волю України – січовим стрільцям. Цей виступ став підставою для відрахування Ярослава Павуляка з інституту за, нібито, «незнання історії КПРС». Опісля поет усвідомив, що «буде в житті біда, якась біда буде чи пляма та щоб дорога впала в яму і лебедине знамено?». Про це він написав у VІ вірші з поеми «Блудний лебідь» й остаточно зрозумів, що його життєва дорога в радянській Україні облаштована колючим терням.
Близькі друзі й однодумці порадили Ярославу вступати на навчання в Московський літературний інститут імені Максима Горького. У той час цей навчальний заклад вважався елітарним й рука КДБ до нього не досягала. Під час навчання у цьому вузі Ярослав знайомиться з відомим культурно-громадським діячем і режисером Лесем Танюком, який сприяє студенту-українотворцю в пропаганді національних ідей серед українців у Москві, а також часто сприяв у визволенні українських дисидентів із кігтів КДБ. Після завершення навчання в літературному інституті Ярослав Павуляк одружується зі словацькою дівчиною і виїжджає на постійне проживання закордон, подалі від кадебістських лабет, щоби продовжувати боротьбу за волю України. З метою пояснення розуміння деякими (наївними) словаками «радянського способу життя», він пише саркастичного вірша «Словакові про Україну», в якому змальовує справжнє життя радянських українців у комуністичному «раю»:
В нас на цвинтарі річка тече собі файно,
притулилась до дна і тече собі та й…
Я тебе привезу туди нелегально,
коли втомиться сонце за небокрай.
В нас дрімає біда на Прокрустовім ложі,
соловʼї погубили своїх соловʼят,
немовля у відерці гойдатися може
і не годен на пальцях злічити всіх свят.
Ой у нас під хатами коріння румʼяне
і криниця росте кілька років за ніч,
на деревах донині співають погани,
на дорогах лілеї глибокі до пліч.
Я тебе привезу туди – нелегально,
ми хильнули за всіх молодого вина…
В нас на цвинтарі річка тече собі файно,
отака, мій словаче, така дивина.
Цей вірш-мініатюра, за своєю саркастичною вмотивованістю й висвітленням тодішнього радянського ладу, без сумніву, можна порівняти з поемою-сатирою «Сон» Тараса Шевченка. У ньому змальовано всі соціалістичні «досягнення», які були притаманні періоду панування комуністичної імперії.
Живучи в Братиславі (Словаччина), Ярослава Павуляка не приваблювала ні постійна робота, ні сімʼя, яку він безмежно любив, ні, навіть, політична свобода. Він постійно марив Україною і свої вболівання за неї фіксував у віршах. І лише подих Горбачовської перебудови дозволив повернутися в Україну й наостанок вже ніколи не розлучатися з нею.
Переїхавши в Україну, Ярослав Павуляк бере активну участь у її відбудові: пропагує національні ідеї серед широких верств населення, переконує людей проголосувати за незалежність держави під час референдуму, бере участь у вічах та масових заходах, пише вірші і розчаровується в українських очільниках:
Повтікали з лісів у комфорти,
із дерев пересіли в авто,
повидумували аборти,
бомбосховища, банки, бетон.
Вас не тисяча, вас – мільйони
патріотів, хоч греблю гати,
але скільки вас, вітрогонів,
підібгало під себе хвости!
Доглядаєте шлунки ситі,
вихваляєтесь навперебій.
І не соромно вам на світі
набридати самому собі?
Хоч би слово для покаяння,
щоб не завжди драглисті думки,
у гнилому багні мовчання
позлипалися вам язики.
У цьому вірші поет картає ура-патріотів за невміння будувати українську незалежну державу, за пристосуванство до неї, за використання її багатств у власних цілях та небажання боротися за українську незалежність до кінця.
Бачучи хато-скрайність більшості українського народу в державотворчих процесах, а, особливо, його провідників, Ярослав Павуляк пише вірш-розчарування, в якому звучать нотки суму за національний нігілізм та політичну втому, які сповили різні верстви українського населення:
Бачу, земле, твоїм багатством
підкупили твоїх людей,
з твого неба сповзає птаство
і вивчає молитву курей.
Бачу, земле, немов помиї,
виливають на тебе глум,
перелив я з краси твоєї
дивні очі у тихий сум.
По тобі сновигає совість,
від села до села бреде,
душу викраде, а натомість
грудку золота покладе.
Не придумано ще покари,
не розгадано ще вагань,
заселили тебе примари
без вулканів і сподівань.
Знаковим (чи навіть аксіоматичним) у творчості Ярослава Павуляка є вірш «Вже австрійські і польські, радянські були», в якому засвідчено «велику любов» поета до всіх імперій, які панували в Україні, а найбільше – до московської як найбільш антигуманної. Автор поезії називає останніх москалями (це, до речі, найбільш містка й усталена назва росіян, яка асоціюється із поневоленням інших націй) – завойовниками сусідніх (і не тільки) народів:
Вже австрійські і польські, радянські були,
мали царські багнети, сибірські стволи.
Розумію, що сущі і ви з немовлят,
а захланно пекли європейських дівчат.
Оглядається людство, стоїть на скалі –
чи повернуться знову оті москалі?
Або сліпати з вами чи жити без вас –
вже не годен нікого примусити час.
І не годен вже витримати на землі.
Москалі ви мої, – не мої москалі!
У цій поезії Ярослав Павуляк наголошує, що серед усіх, існуючих імперій, найбільшим садизмом і невіглаством проявила себе радянська, знущання якої з поневолених народів немає меж. Крім цього, поет демонструє не тільки свою боязнь за повернення її в Україну, а й за усіх бувших поневолених народів. А в одному зі своїх останніх віршів Ярослав констатує, що у нього є ще достатньо сил для боротьби за справжню незалежну і вільну Україну до останнього подиху свого життя і навіть після смерті:
…
Я ще не весь, ненавиджу й люблю,
а за ким у якусь безодню ляжу,
то вашій ненаситності і злу
своїм корінням горло перевʼяжу.
І дійсно, після відходу поета у засвіти його твори все більше хвилюють молоде покоління своєю великою любовʼю до України й ненавистю до її ворогів. Останнім часом щорічно у сільських та міських загальноосвітніх школах проходять «Павуляківські читання», де учні декламують вірші поета на різну тематику, а, найчастіше, – на патріотичну. Це дасть можливість більш глибше усвідомити себе справжнім патріотом України, невтомним її будівничим.
Олег Смоляк, доктор мистецтвознавства, професор.
с. Настасів Тернопільського району.