Ця фраза, на мою думку, стала однозначною відповіддю на питання, чому ми не вітаємося, коли удвох зустрічаємося на сходах, під будинком, у ліфті тощо. Не раз, поздоровкавшись із незнайомою панею, запитував її, чому вона проходить не привітавшись мимо? І завше чув у відповідь одне й теж: «я вас не знаю».
Як змаліли й зміліли наші душі… Жест вітання завжди містив і містить у собі елемент сакрального та містичного. Недарма і тепер у наших селах перехожі вітаються один з одним, навіть із незнайомцем. Іван Франко з усіма вітався на львівських вулицях. У країнах Латинської Америки й донині побутує традиція з усіма здоровкатися між собою, до того ж, навіть обійматися.
Що ж це за пиха мовчки проходити мимо. На зупинках громадського транспорту, в розмаїтих чергах, на лавочках у парках – усі, мов без’язикі. В їдальнях і буфетах рідко хто нині побажає смачного апетиту. Зате в автобусах і маршрутках у нас сварки, образи, штовханина.
У звертаннях наших, на превеликий жаль, уже не чути слів «пані», «пане», «добродійко», «добродію» – усіх їх витіснили потворно-гендерні «мужчина» та «жіночко». А як обмиваються кістки знайомих поважними панями в електротранспорті – таке враження, що про щось інше люди відучились говорити. Однак при чарці й застіллі любимо обсмоктувати теми церкви, священства, релігійних обрядів. Складається таке враження, що в цій сфері ми чи не найкращі знавці.
Як би хотілося б, щоб у нашому побуті запанувала християнська чистота у стосунках, думках і справах. Хочеться в це вірити, бо світ рухається до ідеалів добра, миру, краси.
Зиновій Бичко,
член Національної спілки журналістів України