1. Ти бач…
…Золотиться ледь помітна, але міцна нитка, здається, протягнута через „Усе”. Простір доокіл – не уявне, а явне безмежжя. Я це звідкись знаю. Саме в цю мить не думаю про те „хто” я, „звідки” я?.. Просто ковзаю-лечу по цій витонченій і, разом з тим, безконечно стрімкій протяжності золота та світла: без початку і без кінця. Насправді безгоміння сповнене беззвучною музикою, що сама є тривалістю цього польоту. Сказати б, – могуть гармонії звуків; проте – ні; вона легка, хоча й всеосяжна; музика така охоплююча, що аж найнадійніша. З нею радісно мандрувати. Неймовірно! Безконеччя видається близьким і затишним. І аж ніяк не нагадує жагку безодню. Не видко якихось джерел світла, але весь простір м’яко світиться оксамитовим гранатово-золотавим…
…І ось там попереду з’являється якась далека точка: ледь помітна, тремтлива. Але така справжня; я, вже, впізнаю її. Мені саме туди. Контури цятки виразнішають: збільшується-збільшується-збільшується до правильної кулі виповненістю синьої помаранчі. Вона вже зовсім недалеко і я лечу до неї щодуху, втім, легко, ніби забавляючись. І за якийсь час вона обережно охоплює мене зусібіч. Голубить спочатку маленькими пухнастими хмаринками, потім – вітерцем, що вітально обвиває мене. Згодом – шовковистістю трав, квітів, і такою багатющою поліфонією звуків, що на якусь мить паморочиться в голові… Вона знала мене завше. Це – мій світ. Світ, який мені відкривається… Такий крайобраз, що, мабуть, Янголи насолоджуватимуться, літаючи над ним.
І так триватиме довго… Простір, що в ньому оживає синя помаранча й надалі не матиме закінчення. Життя. Тривалість синьої помаранчі…
2. Надалі: самовивід
…Усе моє захоплення Світом пов’язане з моїм Дитинством. Отож народився я в Зимній Вóді Львова. І з тих пір, і з цієї місцевості Образ Світлої Досконалості не полишає мене ніколи.
Усе, що я люблю, я люблю сам. (Це мій вибір!) У тому числі – людей. Про них інколи думаю: це – прекрасно; …однак, подеколи, – як це страшно!
Хтось назвав мою поезію чуттєво-аналітичною; а есеїстику – аналітичною поезією. Можливо, це так; радше, ні! Втім, думка, безперечно, цікава: ПОЕТИЧНИЙ ОБРАЗ – найбільш універсальний і проникаючий; він пронизує всі мистецтва та художні форми; він завше розпочинає й торжествує; він в основі та на вершині. Непроминальний.
3. Література –
чи не єдина можливість для спілкування душ. Тут не треба обумовлювати, вмотивовувати, доводити, закликати, переконувати… ЛИШЕ ВІДЧУВАТИ: у розумінні мета-форми (чи метафори). Наш розум є тільки інструментом пристосування; тільки вектором правди (тобто, раціональне – попередній етап художності). Далеким.
У щоденній безконечній гонитві ми живемо виснажливим інстинктивним життям тварини. Тож вдаючись винятково до раціо, ми б не здужали невпинно зростаючу напругу… І були б одноразовими.
Література (в найширшому розумінні) дає можливість вийти на інші яруси (рівні) ЖИТТЯ. Наджиття.. Вона єдина увиразнює божественне походження людини.
Для мене основне в художньому слові не характери творити, а витворювати цілісні світи, в яких характери є маленькими зернятками…
Творення поезії є творенням Світу. Вібруючі струми душі, виявляється, дуже продуктивний інструмент для цього. Хоча образи невидимого ніколи навпрошки і не відбивають реальність як таку. Втім, яку?..
*****
…Поезія – це в якійсь мірі цілеспрямовано, а у деякій – навмання. Ось у мене є така поетична метафора „синя помаранча”; вона котиться-квапиться, а уява поета її наздоганяє і невідомо чи справді аж так хоче наздогнати; чи відпустити цю досконалість у бік Великої Ріки, аби та злилася зі стрімниною та щось помаранчево-синє додала, зробила її Вічною Рікою Краси. Зухвало?!. І в такій же мірі привабливо. Помаранча синя продовжує котитись у бік Ріки. …І нема на то ради; ким воно є, це видиво непроминальне, посеред звісного життя?.. Чим?.. Напевне, – всім!.. І, таки, – ще чимось… Для мене.
*****
Проза – це та сама поезія. Тільки горішньо не зафіксована. Вона розтікається, як ріка долинами. Вона… Намагається охопити все. Втім, це – неможливо?.. Овва! Можливості – неоціненні… І – незбагненні. (Так повільно посувається. …Тримають страхи й тривоги. І їх не позбутися. Дарма.). Ніколи.
І так виразно дзюрчить весняний струмок. Це – нові відчуття та відчування. – Як здибати себе самого справжнього? Впізнáємо. (Проза; вона зовсім не є „прозою”. Лише не притримуй її непогамовність).
4. Всесвіт
з його непізнаваними крижаними безмежжями (саме в множині) – „категорія”, не пов’язана з якимись співмірними нашому розуму величинами. Його в змозі охопити лише Серце Поета У Високій Напрузі Любові. Саме це осягнення через художні одкровення робить людину несмертною і довжить Світоіснування. І амнезія безмежжя – нестрашна. Зрештою, її просто не існує. „Думаєш?!.” Хто це? …Не сьогодні!
На моє переконання, на початку нинішнього тисячоліття у нас закінчилася доба літератури філологів і журналістів. Розпочинається ЛІТЕРАТУРА ПИСЬМЕННИКІВ, тобто людей, яким це ДАНО; й тільки це данó. Наше суспільство – на шляху до усвідомлення унікальності праці цих, воістину, обранців. Письменник стає духовним цілителем; живим пророком; новітнім волхвом. Стає… Направду: не виборсуюсь!
Лжешамани у політичних вігвамах безперестанку бурмочуть щось про
5. розвій національної культури.
Певен, слід провадити мову (читай „послідовно створювати реальні умови”) про розвій повноцінної здорової особистості, що витворюватиме досконале культурне середовище; а воно, у свою чергу, буде творити її (особистість). Тут не можна „грати на випередження”. Цей процес – єдиний, синхронний, неподільний на етапи.
Найбільш надійна опора тобі в творчості – тільки ти сам. У цьому і найбільша трагедія ХУДОЖНИКА, і, хто зна, можливо, найвище ЩАСТЯ.
6. …Якось одного разу… (повір!)
„Вітаю! Як справи?!.” – Отак запанібрата, як для давнього знайомця, динамічним розгонистим почерком яскраво насиченою жовтою фарбою – напис на звичайному, немодульованому, бруднувато сірому тротуарі. Ніби саме тебе тут зачекалися. Знали, напевно, що незабаром цього волого-незатишного ранку будеш отак чимчикувати собі в бік мосту. Хриплувато наспівуючи у вранішній самотності, зовсім несподівано навіть для себе, щось дуже давнє й призабуте та в такій же мірі надривне (зараз так не співають, бо ж навіщо несамовито перейматися), з Висоцького: „…а баба – русый журавель в отлёте, орёт за тридевять земель, – Володя!”
…Незатишно в цьому ранку. …Шукати самого себе серед клубів туману. Незмінно аж до абсурдності, кудись поспішати й себе картати знову і знову за патологічне невстигання. Не вміти прощати. Не проґавити. Не потурати невігласам. Гамувати нестерпне бажання голіруч замочити якогось скінченого придурка. Проґавити кільканадцять розкішних нагод. Безцільно, якщо на загал щось може мати бодай якусь мету в цій безпробудності, тинятися нічним парком і відчувати отой особливий щем, що уже почав втрачатися з роками. Бути невігласом в очевидному. Не хизуватися неможливістю досягнути злагоди із самим собою. Це тільки такий час! Час нарікань і нелюбові.
І тут, зненацька, – просто під ногами оте: „Вітаю! Як справи?!.” Напевне, саме цього тобі сьогодні не вистачало! Гаряча жовтобарва аж струменить енергією доброї невідомої душі; принишкло. І з тобою щось не так. Направду, автор цього вітання, з добре поставленою почерковою графікою, міг би виявитися, скажімо, учнем чарівника, бо ж самому чаклунові, напевне, вже не до таких простацьких витівок. І не якимось там Гаррі Поттером. А таким собі негаласливим і втаємниченим добродушним знавцем людських пристрастей. Любителем розгадувати шаради душ. Отак спонтанно потрафити перестріти людину ще до холодного осіннього мосту такими простими й потрібними словами: „Вітаю! Як справи?!” По-приятельськи, по-людськи, по-львівськи! Лише йому сьогодні дано знати достеменно, що саме в цю мить мені так потрібні були саме ці слова.
…Мало не щодня, останнім часом, гамселив п’ястуками у двері власного помешкання, хоч добре знав, що там нікого немає. А важкі ключі спокійнісінько лежать у моїй шкіряній барсетці. До смішного – трагічно! І до трагічного – смішно! Не важить вже колишнє, а, можливо, – й майбутнє. Лише оті замкнуті мовчанкою двері. Тільки спересердя важкі удари думок, як глум нецільних ударів по залакованому дереву кольору стиглої вишні…
…Саме сьогодні почуваю себе волоцюгою, що заблукав у власних снах. „Господи, чому так прикро?!.” – виривається самочинно. Залишалося всього кільканадцять метрів до того злощасного вихололого залізно-монстрого мосту… Хіба аж так важливо чому з самісінького ранку прошкував у бік поглинаючої світло мостично-містичної споруди.
…Ще не усвідомлюю до пуття всього, що сталося. Одначе відчуваю виразно, як зігрівається сонячне сплетіння: „Вітаю! Як справи, „друже”?!. (вже додаю останнє слово від себе). Усміхаюсь мимохідь сам до себе. Він, мабуть, таки знає мене, цей знахар людських душ. Чаклун з добрим серцем.
…По тім задощило. Так пригнічуюче низько затягнуло небо, як це трапляється лише пізньої осені спозаранку. Беззвучно та безконечно сльозливо. Здолавши залізного монстра, я твердо скерував ходу далі, в бік Привокзальної площі. Власне, невідкладність очікуваного штовхала мене до цього. На мене чекали. І в кожного з них було своє обличчя.
…Мої заблукані сліди ще довго світилися невичерпною сонячною енергією серед невгаваючої сльоти. А чи, можливо, – це ще не зовсім підсохла фарба такого потрібного та вчасного напису і він почасти віддрукувався на підошвах моїх важких канадських черевиків?..
7. „Три-пілля”. Поля трьох – не пересікаються
(Розмисли одного з приводу співпраці трьох)
Дуже часто випадок править усім (принаймні нам так видається). Гадаємо, що рухаємося найдосконалішою наміченою траєкторією. Прагнемо. Домагаємось. Однак добігає час до певної помітки, і висока мета стає якоюсь проміжною, невиразною. Бо відслонено нові горизонти. І знову щось, нібито, обираємо. Прямуємо далі. А насправді – чекаємо щасливого випадку бути обраними. Поштовху. Одкровення. Кудись ідемо. І врешті приходимо. Та чи це таки наше?..
„Три-пілля” колись знайшло нас несподівано. Навіть – спонтанно й ненароком. Втім, і очікувано та бажано. Це було настільки органічно, що сприймалося, ну, скажімо, як День народження (він неминуче приходить). Якимось чином це відбито й у назві угруповання. Ні, ми (Надія Мориквас, Олесь Нога і Ваш Покірний Слуга) ніколи не об’єднували, так чи інакше, свої літературно-мистецькі долі, не зазіхали на можливості впливів одне на одного… Йшлося про примноження зусиль кожного вздовж певних векторів, знову ж таки деяких, зацікавлень. І особливо не домовлялися про правила „гри”; вони виробилися самочинно собою. На початку думалося, що на деякий час (можливо, що і на довший період), проте склалося по-іншому. Зумисне і свідомо не „навантажуючи” одне одного, ми все ж приховано прагнемо до спільних діянь, діл, дійств. Усі ці акції та творчі проекти (видання; програма „Поезія та час” у студентських аудиторіях і учнівських класах; „Мистецькі літерації” у виставкових залах; телевізійні та радіопрограми; промоційно-презентаційні напрацювання; публікації у періодиці) дали нам нові можливості, розсунули умовності початкових завдань…
Ніхто з нас не є мізантропом. Однак, знову ж таки ніхто, не проявляє особливої беззастережної відкритості, поверхневої експресивності, показної відданості, зумисне театральної відвертості. Здоровий егоїзм ще ніколи не завадив творчій особистості реалізувати свої ідеї. Радше, – навпаки. „Три-пілля” – не спільність; це спілка авторів. І передусім окремих Авторів. І завжди в тій чи іншій мірі умовна, достосована, змодифікована. Головне – щоб було якомога більше того, що талановито різнить, виокремлює, позначає. Не для, так званого, духовного збагачення, а для формування добротного естетичного середовища (і продуктивного організаційного простору, безумовно, також). Експериментальна майстерня? – Можливо. Продюсерський центр? – Мабуть. Літературно-мистецький клуб? – Не виключено. Отак і склалося. Усе-таки разом (хоча б час до часу).
„Три-пілля”. Коли до твого життєвого потоку розгонисто і потужно долучається ще кілька струменів, це робить бистрину більш напористою, спрямованою. Усвідомлюєш це. І чимчикуєш до „Три-пілля”. До концепції. До розуміння і вирозуміння навіть серед вистудженого еґоїзму.
Як під час невимовного, незрозумілого стресу, усе деформується, починає бути „іншим”. Як оцей метелик, екзотично-несподіваний, на голові старушенції, – виглядає на небаченого екстраваґантного капелюха. І темна потріскана ґранітова брила (невідомо з яких копалень) у підмурівку середньовічної львівської кам’яниці майже непомітно (для інших) черепахою просувається вздовж міського хідника. І велика досконало-невпізнавана хмарина-химера зненацька заволоділа трохи не всією банею неба; опускаючись все нижче і нижче… І ще багато-багато різноманітних „і” виструнчилися вздовж Княжого муру та його комп’ютерного двійника – „китайської стіни”. Це наші вогняні мітки, задуми-зарубки на фасаді Левового Міста. Своєрідний мистецький ритуал; художній акт; співтворчість. Якщо волієте – саме еґоїстичні акценти творчості. Таке миле відчуження не тільки від інших, але й від самого себе. Ось вам парадокс! …А може, – закономірність?.. Від себе – до себе.
Ситуації. Моделі. Значеннєво-умовні. Ігрові. Нерідко, вони набувають достеменної самостійності й справжньої художності. Перебираються в інші твори. Живуть там уже окремішнім життям за новітніми законами. Дійсність, що випливає з „Три-пілля” спільного. Однак у кожного – своє поле: у Віктора Палинського, у Надії Мориквас, у Олеся Ноги.
…Дивно. У моїй „картинній ґалереї” („ґалереї картин нерукотворних”) ми (О.Н., Н.М., В.П.) – в екстер’єрі. Не в затишку хатніх покоїв, не в комфорті офісних приміщень. Серед – многодійства, многоголосся, багатозначності сущого. Усе це і тло, і середовище, й атмосфера водночас… Тут кілька кинутих нібито знічев’я іронічно ірраціональних фраз варті цілого маніфесту, хвилинний обмін інформацією – тривалої теоретичної конференції, а раптова пауза – симфонічного концерту. Слухаєш і рівнобіжно перебуваєш у кількох вимірах; переходиш з одного в інший. А таки залишаєшся в найпершому: у вимірі „Три-пілля”. …Того давнього. І дивного.
8. Життєпис без зволікань і зайвини
Віктор Іванович Палинський, поет, прозаїк, есеїст, критик, аналітик мистецтва, культуролог, публіцист, народився 13 вересня 1956 року в селищі Зимна-Вода (околиця Львова). Навчався та закінчив Львівську середню школу № 74.
За фахом – філолог-україніст (Львівський державний університет ім. Івана Франка; був „ франківським” стипендіатом).
Член Національної спілки письменників України. Член Національної спілки журналістів України.
Працював в апаратних структурах молодіжних організацій; в управліннях культури, освіти Львівського облвиконкому; в музеї народної архітектури та побуту у Львові; в НАСК „ОРАНТА”.
Обирався першим заступником голови, заступником голови, секретарем Львівської письменницької організації.
Автор книжок поезії „Алгоритми душі” (1992), „Медитації” (1993), „Самотність” (1995), „Екзистенція дощу” (1996), „Мовчання сфінкса” (1997) „Спогадування міту” (2012), „Ріка тече” (2017); книжок прози „Моделі наближення” (1998), „Канцлер своєї величності” (1999), „Дзеркало” (2002), „Єлена й антиквар” (2005), „Декілька зимових днів…” (2008), „Вояцькі візити” (2012), „Бібліотекар” (2013).
Написав і опублікував у періодиці та в збірниках, у т.ч. і в академічних виданнях, понад 5000 літературно-критичних матеріалів, мистецьких та культурологічних есеїв, творчих портретів, гостропубліцистичних статей та інших різножанрових текстів.
Узяв участь у понад 100 виданих збірниках, альманахах, антологіях прозових та поетичних творів; літературної та мистецької аналітики.
Автор сценаріїв багатьох телевізійних програм і фільмів.
Лауреат Відкритого конкурсу для прозаїків України Фонду „Відродження”. Лауреат премії „Сучасність”. Лауреат І-ї премії та диплому І-го ступеня Національної спілки письменників України (Львівської організації) „Літературний Львів”. Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Ірини Вільде (Перша премія). Лауреат Львівської обласної Премії в галузі культури, літератури, мистецтва, журналістики та архітектури в номінації „Проза” – імені Богдана Лепкого. Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша. Лауреат всеукраїнської літературної премії „Князь роси” ім. Тараса Мельничука. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя „ТРІУМФ”. Лауреат Міжнародної літературної премії імені Ірини Вільде.
Нагороджений золотою медаллю „Почесна відзнака” Національної спілки письменників України, двічі (2011р., 2017р.); орденом „За заслуги перед українським народом”, ІІ ступеня, Народного Руху України; Подякою голови Львівської обласної державної адміністрації.
Голова журі Міжнародної літературної премії імені Ірини Вільде.
9. Тринадцяте вересня –
понад усе. Це так втаємничено! Агов!.. Непогамовно. Серед цього осердя… – „Я”. Віктор Палинський… Мій День. Моя Ріка Тече:
*****
Учора уночі
Зайшов до мене
Сніг.
Він скаржився,
Що так йому
Недобре!
І що якесь п’янюще
Одоробло
Вже зовсім
Затоптало його
Слід.
І я йому повірив.
Недарма:
Бо в Березня уже
Своя програма.
Й оновлена магічна
Амальгама,
Напевно, не фіксує
Дивака?..
І нишком я провів,
З лиця блідого,
Неголеного й не гомінкого,
Сумного мандрівця
З очима Бога.
І той собі пішов:
Тихенько, наче сніг.