Моє прощання з ілюзіями (я вибираю літературу)
„ Налякав їжака… “, – сказав би мій тато.
Писати історію Спілки письменників – це переповідати діагноз, не згадуючи рецидивів.
Спілку проклинають. Спілку клюють. Спілкою ігнорують. Але лише після того, як взяли своє.
Добра Спілка. Погана Спілка. Сталінська Спілка. «Мав я в дупі малі міста», – писав з подібного приводу Анджей Бурса.
Спільнота людська живе згідно суспільної ієрархії і станової потуги. Всі розмови про демократію і об’єктивність – є окозамилюванням. Всі про це знають, але всі вдають, ніби не відають, що творять.
***
Для мене письменник був небожителем.
Вибачте моє селянське походження (при аристократичности роду). Мій рід зафіксований в Італії в XVII столітті, потім зринув у Польщі наприкінці XVIII-го, аби тягнути демократично-селянську лямку в Україні на межі ХХ-ХХІ-го століть.
***
Мій перший приїзд у Київ 1987-го через рік після Чорнобиля – зробив мене совітським пофігістом. Це було запилюжене сіре місто, особливо після того, як ще день перед тим я був у Берліні « гедеерівському », Дрездені і Бауцені.
***
Асистентський наїзд у Київ 1989-го виглядав «анальфабетівським». Інститут літератури імені Шевченка АН УРСР – уподібнювався неприступному замкові Людожера. А ще Михайло Яценко – завідувач відділу дожовтневої літератури, сей напівбог і напівчоловік. Він мене опустив, а в 1994 році – підняв: «Знаєте, чого ми прийняли Вас до аспірантури?». «Так», – відповів, – хоча не знав, але догадувався. «Щоби знали, ми не шкодуємо». Хто сі «ми» я не перепитував, але тоді ствердилося моє «професійне его».
***
Письменницький з’їзд 1991-го, що проходив у Жовтневому палаці, я простояв перед дверима, не сміючи зайти. Попри мене йшов міністр культури Дзюба в плащику і шкіряній сумці через плече (моя мрія по нині), Драч, Павличко – ще всевидючий, вічний комуніст Олійник. Сотні невідомих, але письменників. Я стояв біля дверей, мовби просив милостиню. І ця милостиня була Словом.
***
Пригадую, як приїхали франківські письменники зі з’їзду 1996-го. Я вже працював у Прикарпатському університеті. Дорошенко, Стефурак, Смоляк. Щось говорили про Андруховича, як „ розкольника “. Я їх не слухав. Був симпатиком Андруховича.
***
1997 року вдруге поїхав в Ірпінь. Це був травень. Мене знали, яко критика. Що таке критика – я тільки-но почав відчувати на своїй шкірі: вона починала пекти.
Під час обіду в Ірпені, на семінарі творчої молоди, – мені 36, а я «молодий і завзятий», – підійшов Юрій Мушкетик і запропонував переговорити.
Говорили, як звикле, в українських літературних реаліях, – про політику. Запитував, як ставлюся до Марчука. Друге запитання: як ставлюся до спілки. 29 травня 1997 року мене прийняли в Спілку. Це було перше в постсовітські часи «колективне прийняття».
***
З 2001 року я був на всіх спілчанських з’їздах, за винятком «урізаного» 2017-го. Не захотів бути урізаним.
***
На усіх з’їздах не говорилося про літературу. А якщо говорилося, то для годиться.
На всіх з’їздах говорилося про майно. Це говорилося за Мушкетика. Відтак за Яворівського. Потім за Баранова. І, нарешті, за Сидоржевського.
***
Якщо брати за прізвищами голів НСПУ – видно „ упадок мислі “. Мушкетик – був у шерезі совітських класиків, після Гончара, а відтак Загребельного. Все пригадую, як в Ірпені, Юрій Михайлович у червні 1995-го, за місяць до смерті Гончара розповідає молодим неофітам, які слухають автора сенсаційної статті «Колесо», про свою ювілейну бесіду із Гончарем. На телевізії, напередодні ювілею Гончара, березень 1993-го, Мушкетик щось там сказав про «дутих» кумирів, а увечері мав телефонний дзвінок від Гончара. Там не було «ні прівєта, ні отвєта», лише одна фраза: «Вам ніколи не стати кумиром». Гончар не помилився. Він розумів, що світ змінився, але ще не відав, наскільки той світ здрібнів.
***
Восени 2001 року Мушкетик вступався з посади. Казав: дайте мені вмерти, а тоді говоріть, що хочете. Мушкетикові вже 90-й. Він Герой України. І всі мовчать. Єдиний Дрозд – голова ревізійної комісії, який виступив тоді проти зловживань спілчанських функціонерів, помер восени 2003.
***
У 2001-му головою міг стати Драч. Йому сповнилося 65, і треба було йти з посади держслужбовця. І можливо, все би відбулося за сценарієм влади, якби не зіпсував „ картіну маслом “ тодішній київський мєр Омельченко. Він запізнився на з’їзд, а коли зайшов, то з порога, розкинувши руки, крикнув: «Іване Федоровичу, тебе вже можна вітати?!».
Це був найбільший «прокол» влади. І цим проколом вповні скористався „ барін“ – Яворівський.
***
Десять років Яворівського – це десять років падіння. Спілка і нині „ яворівська “, бо він значиться серед її засновників. А потім був ще Крим, який не острів, а чернівецький плакальник вічної стіни, що накрутив так, що й сьогодні ніхто не розкрутить. А Крим чернівецький, як і Крим неукраїнський нині, сливе, недосяжні.
Яворівський має шарм. Це ознака великого таланту. Великого авантюрного таланту. І не тільки, як твердить-переконує Сашко Сопронюк.
***
2003 року в івано-франківській спілці настали зміни. Ярослава Дорошенка змусили піти. Його 13 літ спілчанського керування були контрасними. Тут багато чинників, про які ще не час говорити.
Василь Добрянський, який очолив Спілку, при тому, що заповідався на прозаїка, залишився чоловіком ще контрастнішим. Зараз, правда, пише детективи, створивши собі псевдонім, обігравши прізвище свого улюбленого Ремарка.
Хоча при ньому ми ще двічі їздили на з’їзди, 2004-го і 2006-го років, -„ з’їзд під відкритим небом “ 2004-го – політична авантюра, але певною мірою виправдана. 2008-го року Смоляк Олександр пішов на пенсію з посади відповідального секретаря, і запропонував мені піти на цю посаду. Я відмовлявся, бо викладав в університеті, але Смоляк переконав, що цю роботу можна поєднати.
За Добрянського мені не випадає говорити. Він і досі переконаний, що я його „ підсидів “. Напередодні зборів Савчук Микола, сміхованець коломийський і ключівський стратег, зателефонував, аби я приїхав і виступив у „ клубі коломийців “. Великий фольклорист Пушик потім кричав, що я поїхав на „ мюнхенський зговір “. Не хочу нікого розчаровувати і переконувати, а після великого Пушикового переходу волію мовчати.
***
Про перипетії письменницького з’їзду 2011-го (у два тури) можна писати детективні романи. Тоді перемогла партія Слабошпицького (він і нині на якісь внутрішньоспілчанські речі як і на преміяльно-шевченківські намагається впливати і не безуспішно), і головою обрали Віктора Баранова. Людиною він був талановитою, але заслабкою, аби стати самостійним гравцем. Зрештою, він швидко помер. І на хвилі боротьби з „ партією Михайла Слабошпицького “ зринула постать комсомольського журналіста, а за сумісництвом нібито націоналістичного агітатора Михайла Сидоржевського. Про письменника Сидоржевського мова не йде, але чоловік він, безперечно, ініціативний. Все, що зміг зробити сей голова – це влізти в старі схеми спілчанського управління і під них підібрати ситуативну команду. А ще „ талановите “ уміння Сидоржевського ділити усіх людей на „ своїх “ і „ чужих “ (останні, це вороги, а після останнього Правління – опоненти, прямо-таки опортуністи завзяті, – це визначення Голові далося тяжко і він за нього багатьом і багатьох не пробачить) привели його до закономірного результату: єдина людина з якою пан Голова пройшов усі чотири роки первої каденції, не посварився з нею і не вигнав її – спілчанський бухгалтер, якого жартома поза очі називають „ великим інквізитором НСПУ “.
***
Коли минулого року єден чоловік з Франківської спілки, вийшов з її рядів, – а вийшов спонуканий моїм черговим розчаруванням, – я нічого не коментував, бо й сам думав про вихід. Сьогодні розумію, що про мій спонтанно-емоційний вихід зі Спілки мріють багато людей. Цього не станеться.
З декількома людьми мені вдалося змінити ставлення до Спілки. Пригадую, як инчий чоловік переконував усіх, що Барана не можна обирати головою: „ До влади треба йти і копати ногами двері. Хто його буде слухати?! “. Я дверей влади не копаю ногами і не запобігаю, але роблю свою роботу. Не найкраще, але оптимально для своїх можливостей і бажань. Наступний, хто прийде, зробить більше. Або ж інакше. І це теж називатиметься рух.
***
Зараз настає новий етап „ захоплення влади “. За десять років, які я очолюю реґіональний організм спілчанський, тільки Яворівський напередодні виборів 2011-го кинув на спілки по 10 тисяч гривень. З 2011-го року жодної допомоги від Києва франківська спілка не отримала. Так, з 2011-го року нам допомагає Івано-Франківська обласна рада. І ми чемно звітуємо про використані кошти, добра половина яких іде на опалення в зимовий період. Тому дякую цій владі, за ту ситуативну кон’юнктурну підтримку, якої инчі спілки не так вже й мають (або зовсім не мають).
***
Не знаю, що станеться з організмом Спілки. Моментами кажу, що це мене не цікавить. Так, в якійсь мірі не цікавить, а в якійсь мірі – болить. Чого більше – не можу сказати. Я нічого від Спілки не отримав. Але, ні за чим не шкодую. Я пробував грати в командні „ ігри “, які не були командними. Сьогодні я стверджую (вібачийте моє „ якання “), що цей організм ще можна зберегти. Бо руйнувати завжди легше, аніж відродити чи народити.
Багато сьогодні розмов про „ майно “. Я ще на 5-му з’їзді (2011?) писав, що ми займемося літературою, коли будемо бідні й голодні. Сливе майже всі претенденти, які йдуть зі сподіваннями бути обраними, йдуть, аби встигнути на розпродажу. Це правда.
Сьогодні врятувати залишки спілчанського майна, сливе, неможливо. Такий „геро “ або піде на службу політикам, або ж загубиться у внутрішніх міжусобицях. І нема на то ради. Хіба прийде велика війна, і вона забере праведників. А неправедні знову пануватимуть. А все тому, що світ поділений між Богом і антипком, і кожний вибирає, кого хоче: молиться Богові, а служить антипкові.
***
А що там література? Література – живе. Є ті автори, які все напівозвучене мною розуміють, знають і гостріше прописують проблєми. Є письменники, які не лізують в кон’юнктурне поле. Вони не програють, але їх мучить власна „ невостребованість “.
Додає проблеми невідповідність між словом написаним і словом сказаним. Між уявним письменником і живим письменником. Тут нема жодної поради. Все залежить від Людини. Кого і що вона більше любить. Себе в літературі чи літературу в собі. Я вибираю літературу.
P.S.
Якщо ви думали, що я назву більше імен і назву факти якихось там зловживань, – то помилилися. Зловживання суцільні у наших душах. Ми боїмося бути собою. Навіть у книжках. Навіть більшість книжок – се суцільне необов’язкове фентезі. Так завжди легше. Втікати у вигаді світи, і не вміти жити в світі людей.
P.P.S.
Серед письменників, на яких орієнтуюся і яких люблю, – Іван Франко, Василь Стефаник, Григір Тютюнник. Про живих – нічого більше, аніж написав у своїх книжках.