Дуже банально писати, що в сучасній українській літературі нема критики – це брехня ображених письменників. Ця надважлива галузь літератури існує завдяки Євгенові Барану. Його діяльність викликає захват і шанування, одна за одною – дуже оперативно – виходять рецензії, відгуки, огляди нових книг на порталі “Буквоїд”. Хоч критика й невдячна справа (автор цих рядків сам певний час позиціонував себе критиком, тому знає, про що пише), але вона працює на випередження, не тільки для цього часу, а й і майбутніх поколінь. Тож із Євгеном Бараном спілкуємося про його вагомий ювілей, досвід керування Спілкою письменників, нові книги автора й переклади із польських авторів
– 60 років – це вирок чи новий виток у житті й творчості?
– Коли мені ще не було тридцяти, трошки був молодший за Вас нинішнього, я теж так думав. Приїхав додому на 60-річний ювілей тата, і все гадав, який він старий. Сьогодні сміюся з себе тодішнього і розумію свого тата. Шкодую, що не зможу йому цього сказати, а тому відповім просто, – будь-який вік має свої переваги і недоліки. Тут не залежить від віку, залежить від людини. Я може би й не згадував своїх років, але першою нагадала держава: дивним чином я підійшов до пенсійного віку і його не встигли продовжити. Тому буду тепер всім бажати, як бажає мій родич, якому вже 88-й рік: бажаю вам пенсії невеликої, але тривалої. А ще про вік постійно нагадують люди, вже не кажу молоді, вони самовпевнені, моментами жорстокі й недалекоглядні. Але й ровесники чи старші туди ж: якусь втіху мають чи що… Жартую (а може й ні).
А щодо нового витка – все дуже індивідуально. Є якісь проєкти, які ще не завершив, і є такі, які хочу втілити. Тому в цьому плані не бачу жодних перешкод, лиш би Бог здоровʼя дав і моє тепіння зміцнив. Решту надолужимо.
– Ви відомий франківчанин, як місто відзначило ваш ювілей?
– Якось місто пережило мій ювілей. Аж дивуюся. А коли серйозно, то мав зустріч в обласній бібліотеці, де мене, серед інших, вітав Міський Голова Руслан Марцінків, він у нас в цілому підтримує культурні проєкти, це позитивна і майже рідкісна риса. Вітала народний депутат, вона ж колишня моя студентка, Оксана Савчук, вітала обласна культура, з якими тривалий час підтримую дружні робочі стосунки. Прийшло багато людей. Мав ювілейні зустріч в бібліотеках Надвірної, Городенки (традиційно, з цими бібліотеками тримаю діалог ще з часів мого головування в обласній спілці письменників). Так, що люди в Станиславові і краї гарні, і я дякую їм за добре ставлення до мене, і підтримку.
– Довгий час ви очолювали Спілку письменників. Зараз Спілка потрібна для молоді? Розкажіть про свій досвід керування Спілкою.
– Відповім так, як написав уже на своїй сторінці на ФБ:
Керівник творчої організації, коли хоче добитися бодай мінімальних успіхів у громадській справі, завжди повинен виступати в ролі адвоката. Коли ж він бере на себе роль прокурора, – приречені всі: керівник, справа, творча організація.
Я трудно приходив до цієї простої істини, але прийшов. Тому й мав певний результат. А чи потрібна спілка молоді? Залежить від того, що вони хочуть: відповідальної роботи чи якихось індивідуальних привілеїв? Спілка – це насамперед відповідальність: за організацію, за людей, і готовність до громадської роботи, дуже часто невдячної, за яку ніхто тебе по голівці не погладить, а назавтра ж забудуть всі добрі справи, які ти робив. Коли готовий до такої самовіддачі, – будь-ласка – спробуй. Ні, то не йди.
Зрештою, зараз себе можна реалізувати через різні літературно-мистецькі проєкти, сайти, групи, тому Спілка сьогодні не є панацеєю для творчого життя. Вибір за вами.
– Яка з ваших праць є найвистражденішою?
– Я критик, ще й критик за покликанням, тому страждання не для мене. Кожна з книжок, їх вже під двадцять добирається, а се – літературна критика, літературознавство, есеїстика, щоденники, щоденникові медитації, афоризми, трохи є перекладацьких спроб, – є для мене необхідними у моєму творчому виростанні. І тому я не можу віддати якісь із них переваги. Від «Замаху на міражі» до «З Книги Живих» – 25 років життя і більше тридцяти років активного читання літератури, тому кожна книжка для мене особлива, бо я памʼятаю, як вони писалися, як виникла ідея і як дійшло до втілення.
– Яку зі своїх робіт, книг, можете назвати бестселером?
– Знову ж таки, якби я займався чистою художньою творчістю, тоді питання виглядало б більш доречним. Але серед моїх книжок активніше зацікавлення викликали «Девʼяності навиворіт» (2011) і «З Книги Живих» (2021). Мене це здивувало, особливо остання, бо в жанрі щоденникової медитації та афоризму я працюю вже років шість і ця книжка є четвертою з серії.
– В розмові зі мною ви говорили, що організовували 4 фестивалі. Як шукали бюджет для цих проєктів?
– Так, за 10 років мого головування в Івано-Франківській обласній спілці, було зорганізовано декілька фестивалів, окремі з них були підтримані спілкою і надали їм нового звучання. Це фестиваль імені Тараса Мельничука (його організував разом із Василем Карпʼюком), фестиваль Листопадовий Чин, фестиваль імені Квітки Цісик (організував Ярослав Ясінський, а з допомогою Спілки фестиваль отримав нове звучання і новий формат), фестиваль «Письменницька ватра над Черемошем», ідея Василя Бабія, Василя Нагірняка і моя (організацію взяв на себе Василь Нагірняк з Верховини), фестиваль гумору ім. Павла Добрянського (разом із Василем Бабієм), не рахуючи якихось разових проєктів.
А ще є в нас Свято ліричної Франкової поезії в Лолині, яке організував Василь Олійник ще в 1993 році, і підтримала Долинська влада.
Підтримувала нас, насамперед, місцева влада – місто, особливо, коли заступником з гуманітарних питань був Михайло Верес, людина філологічної душі, який сам пише щоденникову прозу; обласна культура (керівник Володимир Федорак). Меценатських коштів було небагато, якісь разові індивідуальні допомоги. Але вони були, і за це теж вдячний людям.
– Як творили команду для фестивалю? Чим заохочували людей?
– У Спілці ми мали свого «промотора» – Василя Бабія. Він щотижня пропонував якісь ідеї. З них дещо вдалося втілити, то вже незле. А людей не треба було заохочувати, вони самі хотіли щось зробити. Я шукав творчих людей у районах, тих, які прагли щось зробити, намагався їх прийняти в Спілку, і підтримував їх статусом нашої спілки. У багатьох випадках це допомагало.
– Знаю, що перекладаєте з польської мови на українську. Як вивчили мову? Який власний найуспішніший кейс у перекладацькій справі можете назвати?
– Польську мову я вчив у Львівському університеті. Але повернувся до неї у 2007 році. Коли разом з львівським поетом і перекладачем Олександром Гордоном вперше поїхав у Польщу на поетичний фестиваль у Криницю. Той фестиваль, знайомство з польськими авторами: поетами Юзефом Бараном. Богуславом Жураковським, Кристиною Ленковською, Боженою Боба-Дигою та ін., й додало мені ентузіазму і бажання перекладсти їхні вірші. Разом із Гордоном вийшло два такиз проекти, вірші Божени Боби-Диги і антологія «Вірші з Кракова», де я переклав вірші більше десяти поетів.
Але перекладацтво для мене залишилося таким собі хобі, інколи я перекладу якийсь вірш того чи іншого поета і викладу на сторінці в Фейсбуці. Років два тому переклав декілька віршів талановитого краківського поета Анджея Вальтера і подав їх в альманасі, присвяченому Тарасові Мельничукові.
Щоправда, я зорганізував переклади віршів кількох польських поетів і заснував серію, яку вдалося видати за підтримки міста. Але це вже інша історія і з іншим завершенням.
– У Вікіпедії вказано, що ви є лауреатом багатьох премій і нагород, членом журі фестивалів. Премія – це успіх чи просто чергова нагорода?
– Премія – це фіксація творчої ходи. Не більше, але й не менше. Як людина творча, в принципі є байдужим до них, але як людина давня і галицька, – не відмовляюся. Це не змінює мого ставлення до себе і до літератури. Якщо ж комусь важливо, і це якось змінює мій статус людини культури в чужих очах, – чому ні. Більше не маю, що сказати з цього приводу.
– Цікавить, яке наразі літературне життя в регіоні? Які події відбуваються? Чи берете в них участь?
– Життя в регіоні? Досить активне і різнолике. Тут немає і не може бути якогось одновимірного літературного процесу. Існує декілька паралельних літератур і паралельних процесів, які мають здатність навіть не перетинатися. Від офіційних, державних, до грандівсько-корпоративних. А ще безліч молодіжних платформ. У якихось із них я, звичайно, беру участь. Разом з кількома літераторами ми відновили діяльність Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка (засноване 1925 року в Львові), і під його брендом з листопада 2020 року (перший захід провели на день писемності) провели понад 20 заходів у місті. Це нормальна практика сьогоднішнього літературно-мистецького життя.
– Як локдаун уплинув на вашу творчість?
– Дав зосередитися на деяких проектах, які було би тяжче завершити без цього карантину. Минулого року я брав участь у підготовці Зібрання творів Василя Стефаника у 3-ох томах, 4-ох книгах (Степан Хороб, Роман Піхманець і Євген Баран). Я підготув Том листів Василя Стефаника, написав післямову і повністю оновив або переписав примітки до тому, це біля ста сторінок. Зорганізував видання вибраного Миколи Євшана і виступив співупорядником разом із Олегом Баганом і Марʼяною Комарицею. Зорганізував видання і виступив співупорядником, разом зі своєю аспіранткою Марією Грицюк, вибраного Юрія Стефаника. Виступив упорядником антології творів і наукових студій викладачів Прикарпатського університету, лауреатів обласної премії імені Василя Стефаника (Стефаниківський ЧИН). Всього цього я би не зробив. Якби не карантин.
– Яка найбільша проблема літературного критика, котру він не може вирішити за все життя?
– Усвідомлення своєї самости. Якщо хочеш бути чесним критиком, маєш вибрати собі за друзів книжки. Вони не зраджують, не виявлять претензій і не вередують.
– Як працює те з книгою? Як читаєте книги?
– З олівцем. Буває, що перечитую декілька разів. Особливо, що стосується поетичних збірок. Моя жінка інколи піджартовує: ти вже не вмієш читати для відпочинку. А мені не до жартів. Бо мовить правду. І це сумно.
– Який із українських філософів і літераторів уплинув на ваше життя й перевернув його догори-дригом?
– Аби догори-дригом? Таких не було. Але багато читав Сковороду, і люблю перечитувати. У 90-х був відкриттям Мераб Мамардашвілі. І ще, напевне, Еліас Канетті. З українських сучасників найближчим був, є і залишається Володимир Брюгген, який власне, мене і скерував на написання щоденникових медитацій та афоризмів. А також Петро Сорока. Але це теж трохи інша тема.
– Чому українська література так непопулярна в світі? Як привернути увагу до неї громадськості?
– Якби я знав так багато, то з вами би не говорив. Мені не цікаво, популярна українська література в світі чи непопулярна. Мені важливо, аби поле української культури на материку не міліло. В цьому бачу своє завдання і, якщо хочете, місію. Все інше прийде тоді, коли визріє політично Европа і коли Україна зорганізується в промоції своїх кращих авторів. А вони є. Не гірші за европейські. Не кажу про «політкоректних» заробітчан, а про глибинних, нутрових літератів. Є вони.
Література національна потребує підтримки національної держави. У нас літературиа національна і держава та, яку маємо. Коли ці дві стихії прийдуть у відповідність, тоді й матимемо потрібний політичний результат. Естетичний вже є. Треба вміти шукати. І вміти його спопуляризувати. Всього-на-всього.
Розпитував Ярослав Карпець
Нагадуємо, що 27 червня у вас буде нагода вживу поспілкуватись із критиком та літературознавцем Євгеном Бараном на платформі Google meet о 17.00. Реєстрація на захід за цим посиланням: https://www.facebook.com/events/2424794210985664
