“Будь-який виступ Франка сучасники сприймали як замах на особисту свободу, хоча розуміння свободи було рабським й іншим бути не могло. Відсутність власного державного, політичного, національного, культурного простору виховувала пристосуванців, а не бунтарів і будівничих. Кожне слово Франка перекручувалося і піддавалося остракізму…”
ІВАН ФРАНКО: НЕПОБОРНІ МІФИ
PRO I CONTRA…
Говорити про Івана Франка в музеї Івана Франка і щось доказувати чи стверджувати, се якби переконувати на кардинальському соборі у Ватикані, що попередній Папа був покликаний, а наступний – буде обраним…
Дуже часто ми вдаємося до помилки, намагаючись проникнути у чужий світ, не розуміючи до кінця власного. Намагаємося визначити чужу місію і покликання, не усвідомивши, а здебільшого і не задумуючись над власною місією і покликанням.
Я не буду оригінальним, стверджуючи, що не знаю так добре творчости Івана Франка, що зможу привідкрити її для когось. Але знаю, що час від часу маю потребу інтерпретувати його творчість, аби зрозуміти особисте усталене місце в світі.
Для сьогоднішнього виступу я запропоную деякі міркування, так чи інакше пов’язані з міфами про Івана Франка, яких ми й досі не можемо побороти.
Для мене Іван Франко – людина, яка йшла дорогою життя, стверджуючи і заперечуючи власне „я”, аби пробудити в масі (юрбі) потребу національної окремішности. Звичайно, що сей намір був літературною ілюзією, але без неї – сеї ілюзії, – ми і досі себе називали би русинами, як сто років тому: „Ідеал національної самостійности в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомости того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки” („Поза межами можливого”, 1900). Ігнорування сеї франкової „ілюзії” спричинилося до тих геополітичнихї викликів, усвідомити всю загрозу яких до кінця не можемо і в час новітньої московсько-української війни.
Франковий соціалізм – се споконвічна віра українців у справедливе суспільство. Не більше, але й не менше. Чому з Франка зробили соціаліста марксистського штибу, – се навіть вже не питання, се той рівень політичної маніпуляції, якою зловживають і сьогодні, всі без винятку: „Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий скінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за душею й тіні того гріха, який мені закидували (ані тайних товариств, ані соціалізму; я був соціалістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціалізм науковий), – був для мене страшною і тяжкою пробою” (лист до М.Драгоманова, 26 квітня 1890).
Франків атеїзм – се та квазірелігійна оскомина, яка й сьогодні провокує майже світолядний конфлікт: „В що вірить наш народ? Скажете: він вірить в бога. Певна річ, але неменше певна також, що вірить і в чорта, і в потоплеників, і в чари та відьми, і в хмарників та ворожок, і що та низька, поганська віра є у нього властивою, практичною вірою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя. […]. Велика більшість духовенства піддержувала і ширила ту віру, котра сама говорила і говорить народові десять раз більше про чорта і про всяких злих духів, як про бога. Яке християнство насадили, таке й мають” („Радикали і релігія”, 1898).
Будь-який виступ Франка сучасники сприймали як замах на особисту свободу, хоча розуміння свободи було рабським й іншим бути не могло. Відсутність власного державного, політичного, національного, культурного простору виховувала пристосуванців, а не бунтарів і будівничих. Кожне слово Франка перекручувалося і піддавалося остракізму. У такому культурному вакуумі говорити, що „я не люблю русинів” чи „навіть нашої Руси не люблю” („Дещо про себе самого”, 1897), було не просто суспільним викликом, а майже екзистенційним самогубством. Франко витримав і пішов далі. Зводити всі його протестні виступи до враженого самолюбства в дитячі роки, – се не розуміти світоглядної широти мислителя. Простір індивідуального мислення Франка завжди ширший за можливості колективного сприйняття: „Як син українського селянина вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі” (Там само).
Говорити про людські слабкості Франка, про його стосунки із жіноцтвом не маю ні бажання, ні потреби. Якщо такі слабкості були, а вони мали бути, бо Франко – живий чоловік; так само, як і стосунки із жінками, про які він говорив чи натякав, – а вони теж неминучі у живого і цільного чоловіка, яким Франко був і залишається, попри всі спроби „каменізувати” його чи позбавити сеї робучої скам’янілости, - не мають жодного стосунку до Франкової місії. Говорити про трагедії і драми Франка у донцовському вимірі чи естетичному снобізму а’la Михайла Рудницького ні світоглядно, ні стратегічно вже не цікаво. Говорити про злети і падіння творчого духу Франка можна тільки в контексті Франкової правди, яка прихована від нас часом і людьми. Залишається єдине, що я приймаю як творчу аксіому і як вищу правду життя: „Є письменники, що їх життєпис цікавіший від їхніх творів, що їх твори – це тільки матеріяли їх характеристики, частинки їх життєпису. Це генії, вибранці долі, великі й оригінальні в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків. (…). Мені здається, що тільки такі письменники заслуговують на докладні та усім джерельним апаратом оброблені біографії, бо ж їх життя само собою є такий архітвір, як їх твори, і, навіть нездарно розповідане, збагачує скарбницю людського духу” („Дещо про себе самого”, 1897).
І хоча Франко називав себе „письменником-робітником”, наступним у шерезі за вибранцями долі, – сьогодні він стоїть там, де має бути, – і якщо ми не бачимо чи не розуміємо його ролі, ми не повинні сумніватися в усталеному місці Франка в українському культурному просторі, – він серед тих велетів духу, які й сьогодні недосяжні для нас. Дріб’язкові душі не в змозі побачити і пробачити великого Чину.