Щипківський Г. П. Прало : роман-колаж – Одеса: Астропринт, 2018. – 184 c.
Маємо непоодинокі випадки того, що літератори, народжені в Україні, в далеких світах шукають кращої долі. І часто-густо мотивом виправдання від них стає думка про те, що до такого кроку підштовхують життєві обставини. Мовляв, комфортними умовами можна виправдати все. Та й натякають, що у пору глобалізації навіть про закономірність можна говорити… Не розуміємо. Якщо Юрій Клен, Іван Багряний, Улас Самчук, Василь Барка, Ігор Качуровський та інші були змушені податися на Захід, утікаючи від більшовицького «раю», то про теперішніх космополітів з літературним ухилом цього не скажеш. У їхніх рядках здебільшого навіть ностальгічних ноток у день зі свічкою не знайдеш.
Чи не тому сприйнятливими і зрозумілими є твори, які міцно закорінені у національний грунт. До них, на нашу думку, належить і роман «Прало» Геннадія Щипківського, який недавно випустило одне з видавництв Одеси. (Зрозуміло, що на цьому тлі не виглядатиме чимось неприроднім розпросторення думок про шкідливість космополітизму у літературі чи інші подібні зауваги. Але не вдаватимемося до цього, а наголосимо на тих моментах, які найбільше привернули увагу).
Почнемо хоча б з такого. Оспівування рідного краю є характерним для творчої манери одесита з подільським корінням. Аби пересвідчитись у цьому, звернемося до його трилогії «Товтри», роману «Утекти від себе», повістей «Щем», «Подільська елегія», «Мовчання вголос»… Замилування пережитим? Напевно, щось є від цього. Не заперечуватимемо! Але нас цікавлять не спонукальні моменти, а текст. А тут пан Геннадій – у виграші. Бачимо не так звані «повторні кола думання», а нове вростання у грунт старих тем. До речі, такий принцип покладено в основу роману «Прало», який для Геннадія Щипківського почався ще у далекому 2002-ому з оприлюдненням повісті «Світло далекого берега», котра, між іншим, і стала частиною нового твору.
Текст з такою дивною назвою «Прало». Діалектизм? Так! Та не бачимо нічого поганого у тому, що він став «прапором» роману. Адже в історії літератури вистачає фактів, коли діалектизми чи місцеві топоніми виступають у такій ролі. Згадаємо хоча б про окремі твори Михайла Ломацького, Володимира Бабляка, Анатолія Ненцінського, Ярослава Ткачівського…
Що ж означає оте «дивне» слово «Прало»? Та не треба зазирати у «словникові холодини», аби збагнути це. Бо автор у передмові до роману сам пояснює усе: «І тільки восени 2016 року, переглядаючи світлини краєвидів свого села, знайшов знімок Бучайського прала. Воно несподівано відновило в пам’яті давноминуле, коли в селі прало було не тільки місцем для прання, а й наче клубом під відкритим небом… Довго розмірковував над назвою роману. І назвав його свіжим і незатертим словом «Прало».
Отже, питання про присутність діалектизму (чи топоніму?) у назві є зрозумілим. Але в тому й річ, що словесних знахідок із місцевими присмаками вистачає і у тексті. Правда, тут усе поділили на дві частини «завдяки» письменникові. До першої віднесли б діалектизми, значення яких пояснює автор. Це, зокрема, стосується таких слівець, як «габелки», «сикавка», «арцаби», «пйон», «лозниця»… Та чи можна говорити про таке ж значення «свербивусу» чи «лівару», коли ці подільські діалектизми поширені й у інших регіонах України? До другої частини віднесли б діалектизми, які автор майстерно вмонтував у написане, не пояснюючи своїх рідковживаних слів. Іноді злишся за це на прозаїка, бо не вдається відразу все втямити. Допомагає підтекст. Але злість спливає як повенева вода, коли починаємо думати про інше. Діалектологічні ухили – своєрідні протести проти однаковості слововираження, до якої дуже наполегливо підштовхують письменника деякі «мовознавці». Проблема? Безумовно! Але суспільне явище доповнюється особистісним моментом. Пірнання у діалектологічну джерелицю додає неповторного шарму. Саме про це думаємо, коли надибуємо такі словечка, як «виталабувати», «шовбок», «стренчити». Та, здається, що цей діалектологічний вир затягує так, що й письменник сам не бачить свого передозування медом незвичайних слів. Ведемо до того, що іноді у мові автора знаходимо діалектизми, хоч літературне мовлення у таких випадках було б доцільнішим. Хоча, можливо, це тільки наша думка. Але думаємо, що вона має право на існування, як і намагання автора змусити читачів напитися з діалектичного джерела.
Тепер поговоримо ще про кілька моментів, які, на нашу думку, прямо пов’язані з діалектологією в інтерпретації Геннадія Щипківського. І спершу – про пейзажність, яка відразу кидається у вічі… «І так хотілося повернутися в ту молоду незбагненну таїну, що тоді ховалася на бучайських перехрестях, де весною розквітлий свербивус спокусливим повівом заколисував і приземлював душу земними путами, з яких ще ніхто не виривався» (с.11). «На безлюдних обійстях ще палахкотить червоно-синій бузок і біло-рожевий цвіт огортає здичавілі садки. І де-не-де на горах восени вилискують жовто-гарячі гарбузи та липа на Сашчиній межі своїм вершком уже торкає хмари (с.92). «…усе-таки відшукую ту ожину в сусідньому байраці, бо ще цілий серпень джміль буде прилітати сюди і носити по краплині літо на своїх вусах у дупло» (с.168). Подібні цитування можна продовжити, бо вдатностей у романі вистачає. Та не бачимо необхідності нанизувати пейзажні «намистинки» одна на одну, бо все, як, нам здається, зводиться до сув’язі реальності та ірреальності. І все це виглядає дуже органічно, особливо це помітно, коли натрапляємо на поетизми «З узвишшя село – ніби на долоні, дрімає тиша, пов’язавши трав’янистими путами коней, а потім сама засне в травах, і тільки пісня за далеким гребенем бринітиме» (с.178).
Думка про пейзажність у романі змушує ще раз повернутися до питання про однаковість слововираження. Це ми ведемо до того, що іноді від деяких «літературознавців» доводиться чути: сучасні читачі не мають часу поринати у пейзажні течії і варто прозаїкам враховувати цю реалію. Та давайте прямо скажемо, що приховується за цією «глибокодумністю». Коли зірвати «піклувальницький наріст», то стає очевидним космополітичне намагання завдати ще одного удару епічності. Бо очевидним залишається те, що пейзаж у творі має національну ознаку. І саме він допомагає ліпше збагнути логіку письменницького думання і читацького сприймання. Задумаємося і над наступним. Своєрідний колорит створюють імена та прізвиська дійових осіб «Прала». Маємо Пістію, Тоносія, Нуфрійку, Келюську, Зіньцю. А як тут не згадати про такі топоніми як Бучая, Сокілець, Фоса, Отраків, Косаківка? Адже вони теж виконують таку ж функцію.
Не можна також оминути питання про вміння письменника вибудувати діалоги між дійовими особами. (Нам уже довелося перечитати чимало книг сучасних прозаїків і можемо ствердити, що не всім їм вдається передати діалоги за допомогою діалектології. А Геннадій Щипківський – повна протилежність до них, що засвідчує цей роман-колаж).
Але у мові про діалогічність ще зарано ставити крапку. Коли згадалося про це, то виникла ще одна думка. Нині багато говоримо про відродження українського кінематографа. Ніби й правильно з політичної точки зору. Але якесь воно беззубе оте відродження, скажімо, частіше почали з’являтися україномовні фільми. Але чомусь соромливо мовчимо про засилля русизмів у монологах і діалогах героїв. І вже навіть починаємо захоплюватися мовною стерильністю, себто орієнтацією на літературне мовлення. Звісно, гріха у цьому немає. Та чому кінематографу по-справжньому не упірнути у стихію народного мовлення і створення кіносценарію за «Пралом» Геннадія Щипківського стало б підтвердженням такого кроку. Ще, напевно, слід говорити про те, що роман густо пересипаний прислів’ями та поговірками, які прикрашають текст. А ще маємо неординарність порівнянь разом з їх звичайністю, поміж якими панує органічність. Неповторність створюють і незатерті слівця з присмаками неологічності та рідковживаності. Тому свідомо не ставимо крапки над «і» у наших нотатках про слововираження у творчості письменника. Трикрап’я доцільніше. Бо кожен спроможний додати до них свої нюансики. Поки триватиме цей процес, торкнемося питань більш узагальненого плану. Роман засвідчує, що пан Геннадій уміє писати стисло, образно і містко. Кількома фразами чи словами змалювати дійових осіб свого твору, передаючи найхарактерніше в них. Незациклення на сюжеті і фабулі сприяє показові життя у всій його повноті та глибині. Все це створює психологічну напругу. Як там не було б, а отакий ефект від сприймання роману не з’явився б, якби не ще одна обставина. «Прало» показало, що дуже цікавим може бути і текст в нетрадиційній «упаковці».
Саме над цим трішки порозмірковуємо. Композиційно твір складається з двох частин – «За Сорокаметришним шляхом» і «Світло далекого берега». (Що до другого, то у цьому відгукові вже йшлося про походження «Світла», тому й не повторюватимемось. Поміркуємо над заголовком частини першої. Порившись у закутках пам’яті згадали, що вже зустрічали цей образ. Здається, що, чи не вперше він виник у лірично-поетичній повісті «Щем», в якій так багато автобіографічних подробиць. Отже, можемо говорити про ще одне повернення до старих джерел? Та є щось від цього, а давайте враховувати, що за усім цим стоять нові підходи і поглиблення теми у художньому вимірі). До речі, уважні читачі могли помітити оті нові підходи. Бо роман складається не тільки з двох частин, а й з трицяти трьох маленьких розділів, кожен з яких нічого не програв би у «самостійному плаванні», а разом вони творять величну панораму навколо місця для прання. Чи не тому автор назвав свій твір романом-колажем? Нам чомусь здається, що тут дивовижним чином переплелися данина пам’яті і данина сьогочасності.
Тут, на нашу думку, є ще один момент, про якій не можемо не згадати. Ота колажність ніколи не стала б явою, якби не те, що Щипківський-епік почався з новелістичної неповторності. А ще, мабуть, не будуть зайвими натяки на поезомислені автора «Вийде за скали тоненький, як батіг місяць і стане потайки за селом ховати в копицях зорі, а я непомітно візьму їх кілька й принесу своїй Мавці, й вплету у пацьорки» (с.178)
…Ще про таке. Якщо узагальнювати прочитане, то слід, очевидно, мовити про новий твір письменника, перейнятий болем і щемом із найріднішим, яке, на жаль, ніколи не повернеться. Коротше кажучи, знову звертаємо увагу наших читачів на питання, з якого почали ці нотатки. Та не вдаватимемося до проголошення чергових анафем космополітичності. Навіщо, коли біль і щем «Прала» Г. Щипківського самі годні відстояти свої ідеали і стати помітною перепоною на шляху глобалізаційного негативу. Давайте сприймати «Прало» саме таким. І водночас чекатимемо від письменника щемливих доторків до правди життя.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина, письменник,
лауреат Всеукраїнської премії
ім. братів Лепких
м. Кременець – смт Шумськ
Тернопільська область