Ішла весна тривожного 1941 року, у повітрі пахло грозою, до Карпат долинало відлуння боїв страшної Другої світової війни, що уже розпочала свою косовицю людських жертв, а на Верховині цвіли сади, потопаючи у яскравому буйноцвітті слив, яблунь, груш, що сповнювали повітря своїми духмяними пахощами. Саме такої весняної днини 20 квітня першого дня Світлого Христового Воскресіння у с. Копашново, що на Хустщині, у сім’ї сільських трударів Василя та Марії Хлантів з’явився на світ ще один син, якого нарекли Іваном. Мати народила 11, та вижило тільки 6 діток. Такі були важкі часи.
Село їхнє, здавалося, було під самим небом, а хата стояла на згірку, на краю села. Звідси відкривалися казкові обереги. Малий Іванко зростав із широко розплющеними очима, споглядаючи розкішну мальовничу красу рідного краю: шумів ліс у діброві, дзюрчав потічок, співали птахи різними голосами. А мрійливий хлопчина ніжно пестив лісові квіти, пильно вдивлявся у бездонне синє небо, і в його душі народжувалися перші поетичні слова, якими хотілося озвучити все, що бачив і відчував навколо.
Батьки-горяни невтомно трудилися, сумна пісня чи весела коломийка скрашувала рідко їхні будні, допомагала у невсипущій праці. Зате старша сестра Христина, що була Іванкові дбайливою нянькою, не втомлювалася співати, розповідати казки чи різні бувальщини. Саме старшій сестрі вдячний Іван Васильович за те, що вона першою відкрила перед ним прекрасний світ усної народної творчості. І ця стихія фольклору ще змалечку захопила і тримає його у своєму полоні й донині.
Зростав у праці, як і всі селянські діти, а пішовши до школи (спочатку в рідному селі, а згодом у сусідньому Драгові), відкрив для себе невичерпне джерело знань – книги, які стали його найкращими друзями на все життя. Учителі-філологи допомогли збагнути красу й глибину поетичного слова, і десь у 7 класі з його вуст прозвучав перший вірш. Згодом вони будуть надруковані у книжечці «Зірочка» (Ужгород (1959), «Творчість молодих» (Київ, 1961).
Навчаючись у Драгівській СШ, відвідував Хустське літоб’єднання, що діяло при районній газеті. Мав щастя вчитися в О. Маркуша, М. Рішка, Ю. Керекеша, Д. Лазаря, Б. Яценка. Ця любов до слова і визначила його майбутню долю: з 1959 р. він став студентом українського відділення філфаку Ужгородського державного університету. Незабаром почав відвідувати літературознавчий гурток, яким керував професор П. Пономарьов, а відтак – доцент П. Лісовий. Ці викладачі зуміли прищепити йому любов до літературознавчих досліджень, які згодом і стали головною справою усього його життя. Наукова праця так захопила юного студента, що після закінчення вишу (1964), служби в армії (1964–1965), педагогічної роботи на Донеччині та Тячівщині (1966–1971), Іван Васильович стаціонарно закінчує аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського Академії наук України в Києві (1974).
Після її закінчення за направленням Президії Академії наук України з 1974 до 1982 рр. працював асистентом, старшим викладачем, а з 1981 р. доцентом кафедри української літератури УжДУ. У 1976 р. захистив кандидатську дисертацію «Українська соціально-побутова казка». З 2007 р. після захисту наукової праці «Жанр духовної пісні: історія та поетика (на матеріалі Карпатського регіону)» – доктор мистецтвознавства. Згодом він працює бібліографом наукової бібліотеки УжДУ, учителем української мови та літератури Ужгородської СШ № 6.
З 2001 р. – завідувач науково-культурологічної лабораторії Закарпатського обласного центру народної творчості. Нині – провідний методист Закарпатського обласного організаційно-методичного центру культури.
Мабуть, немає щасливішої людини, яка, за словами Г. Сковороди, у своєму «сродному ділі» працює. Світ народної казки, пісні, коломийки, знаний змалечку, неодноразово чутий з вуст матері, сестри, односельчан так захопив його, викликав таку незгасну любов, що присвятив усе життя вивченню, збереженню та популяризації скарбів народного генія, бо глибоко усвідомлював, що це і є те вічне, яке не дало нам і нашим предкам «канути в лету», безслідно щезнути на швидкоплинних вітрах часу.
Упродовж більше шести десятків років творчого життя Іван Хланта активно працює в кількох напрямах як фольклорист, літературознавець, бібліограф, мистецтвознавець, педагог, і в кожному з них дивує відкриттям нових інтелектуально-мистецьких фактів та явищ.
На сьогодні за його плечима – понад 110 виданих книг і понад 2000 видрукуваних у пресі публікацій.
Про Івана Хланту і його книги написано понад тисячу відгуків, рецензій, статей. Ці публікації можна зустріти в журналах «Вітчизна», «Сучасність», «Народна творчість та етнографія», «Дзвін», «Дукля», в газетах Польщі, Угорщини, Словаччини, колишньої Югославії, в «Літературній Україні», «Освіті», в усіх обласних та районних газетах Закарпаття, а також інших областей. Йому присвячена художньо-документальна повість Івана Губаля «Володар мудрості народної» (Ужгород, «Патент», 2004), ліро-філософська поема М. Ряшка «Лицар духу» (2004).
У цій чудовій книзі Іван Губаль наводить слова Миколи Дмитренка, кандидата філологічних наук, старшого наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, який у статті «Цей невсипущий Іван Хланта» ще в 1995 р. писав: «…Іван Хланта подарує Україні й світові ще чимало оригінальних книг… А українська фольклористика як наука виживе саме завдяки тим, хто жертовно творить сучасний етап її історії, йдучи до джерел не лише черпати, а й очищати намул, аби мали що пити нащадки зі скарбниці духу, любові, добра і краси».
А й справді, І. Хланті, якого називають серед трьох у сучасній Україні дипломованих казкознавців, немає рівного: в його казковому набутку понад 400 записаних і опублікованих текстів. Він записав понад 7 тисяч текстів пісень з мелодіями як на Закарпатті, так і в інших областях України та поза її межами – на Мараморощині, в Банаті (Румунія), у Сербії, на Кубані (Росія), де і нині компактно проживають українці. Ті безцінні записи склали 10 фундаментальних збірників українських народних пісень: «Ой видно село» (2003), «Пісні Іршавщини» (2005), «Співайте Богові нашому, співайте» (2008), «Народні пісні українців Банату (Румунія)» (2009), «Співанки закарпатських гір і долин» (2013), «Пісня – то моє життя. Українські народні пісні з голосу Анни Опришко» (2013), «Пісня над Дунаєм. Народні пісні русинів (українців) Сербії (2014), «Пісенна хвиля Оглядова. Українські народні пісні с. Оглядів Радехівського району Львівської області» (2015), «Коломийкарі Закарпаття» (2017), «Моє Копашново» (2017), «Співаночки мої милі» (2020).
У 2008 р. вийшла книга Володимира Качкана «Іван Хланта. Бібліографічний покажчик». Доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи, заслужений діяч науки і техніки України назвав Івана Хланту «визначним вченим всеслов’янського світу». Зокрема він наголосив, що Хланта став на широку дорогу збирання, записування, вивчення та наукового оприлюднення тисяч і тисяч різножанрових текстів: пісень, казок, легенд, притч, народних оповідань. Цим широким фольклористично-літературознавчим та культурологічно-мистецтвознавчим гостинцем по праву руку з ним постійно йшла історія рідного краю і загалом світового українства, його філософія і висока християнська мораль, його глибинна досвідом попередників сімейна педагогія, а по ліву руку плила сонцесяйна поезія, що кодувала високий естетизм його родини і села, рідної школи і краю, віковічних Карпат і захмарних бескидів, мудреців-мольфарів та чистих совістю провидців майбуття його нації, його країни». Які це мудрі і проникливі слова, у них глибинне і тонке розуміння усієї творчості нашого талановитого краянина.
Усе життя Іван Хланта писав і власні вірші, та зважився пустити їх у світ лише у 2015 р., коли у видавництві «Патент» (Ужгород) вийшла його книга «Карпатський діамант». У першій частині «Співають струни у душі моїй» – 51 поезія автора, а в другій «У зорянім вінку» – 45 віршів, присвячених І. Хланті, його рідному селу, створеного ним музею. Усі вірші покладені на музику різними композиторами. А відкриває книжку фото усміхненого автора в обрамленні розквітлого цвіту сакури. Тут же поетичні рядки, що засвідчують життєве кредо І. Хланти:
Я буду повсюди за правду стояти
І чесно, і вперто трудитись завжди,
Щоб рідній Вітчизні всі сили віддати-
Знання свої, вміння і скромні труди.
Іван Хланта уклав понад два десятки біографічних покажчиків про письменників Закарпаття: В. Ладижця, С. Жупанина, Ю. Керекеша, С. Панька, П. Лінтура, Д. Вакарова, П. Угляренка, В. Пагирю, В. Вовчка, І. Сенька, І. Чопея, Ю. Боршоша-Кум’ятського та науковців: О. Довганича, М. Зимомрю, В. Микитася, Ю. Бачу. Написав та опублікував низку нарисів про життя і творчість В. Греби, Ю. Керекеша, В. Вовчка, І. Чопея, В. Густі, Й. Архія, В. Пагирю. Шанувальники красного письменства, вчителі, студенти часто звертаються до його книг: «Літературне Закарпаття у ХХ ст. (1995), «Тернистий шлях до храму» (1994), використовують його програму з літературного краєзнавства для шкіл Закарпаття. 10-11 кл. (1992).
Окремою сторінкою його творчого набутку є публіцистика. Пристрасні, гостросюжетні статті відомого автора завжди знаходять щирий відгук у серцях читачів. Багато уваги приділяє І. Хланта вивченню і популяризації доробку відомих композиторів, художників, співаків, колективів художнього аматорства.
Саме завдяки І. Хланті Україна і світ знають нині десятки нових і призабутих імен талановитих носіїв фольклору Закарпаття. Особливо він захоплювався боронявським казкарем Юрієм Банясом, якого вважає одним із найоригінальніших казкарів України, а за кількістю казок, записаних від однієї людини – 205 текстів – феноменом, чи не єдиним на весь слов’янський світ.
Коли науковець відкривав для себе нову постать митця-поета, співака чи фольклориста, очі його завжди випромінювали радість, як і тоді, коли з’являлася нова ластівка – книга, яку з любов’ю пускав у широкий світ до читачів.
Невимовною була радість від випуску книг, присвячених рідному селу, його людям: «Літературно-мистецьке життя Копашнова» (статті, нариси, 2014), «Моє Копашново» (історико-етнографічні, фольклорні статті та матеріали, 2017), «Народний літературно-мистецький музей Копашнівської ЗОШ І–ІІІ ст. Хустського району. Путівник» (2018). Недарма лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка Петро Скунць в одній із своїх статей слушно заримував: «Якби не мали Івана Хланти – ми б не знали про таланти».
Справді, саме про наших талановитих закарпатців найбільше думав І. Хланта, коли 2005 року організував музей у школі свого рідного села. Тут представлена літературна творчість усіх районів області. Музей нараховує понад 3 тисячі експонатів. Це – справжня скарбниця художньої літератури та фольклору Закарпаття, у яку він вклав усю свою душу, кошти і якій продовжує віддаватися повсякчасно і сповна. Сюди він приводить відомих людей з усієї України та закордону, систематично організовуючи зустрічі з учнями.
А скільки у нього виступів по телебаченню, різного роду радіо-програм, зустрічей у школах, бібліотеках області, виступів із науковими доповідями на всеукраїнських та міжнародних конференціях, презентаціях, курсах післядипломної освіти вчителів… І завжди він з великим ентузіазмом, радістю і бажанням готовий зустрітися із будь-якою аудиторією, з любов’ю дарує своє слово людям, навчає, виховує їх у дусі справжнього патріотизму, християнської етики і моралі. Людина потужної сили волі, обов’язку, відповідальності, проста, скромна і доступна у спілкуванні, неординарна особистість, невтомний трудяга.
Щасливий Іван Васильович у колі своєї великої родини.
За багатогранну діяльність у справі збереження історико-культурної спадщини України Іван Хланта – лауреат премій ім. Володимира Антоновича (1997), Зореслава (2015) та Ірини Калинець (2016), лауреат обласної премії ім. Федора Потяшняка (2017), двічі лауреат обласної премії ім. Д. Задора (2009 та 2014).
У 2015 р. АН вищої освіти України нагородила І. Хланту дипломом за працю «Літературно-мистецьке життя Копашнова» (2014) в номінації «за серію художніх книг». Нагороджений медаллю «За доблесну працю» (1970), орденами Преподобного Нестора Літописця (2007), Святого рівноапостольного великого князя Володимира (2009), святого апостола Андрія Первозваного (2016), Августина Волошина (2016), грамотами Міністерства освіти, культури і туризму, обласним нагрудним знаком «За розвиток регіону» (2011). У 2004 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Він – академік АН вищої освіти України (2015).
Член Національної спілки журналістів України (2003), член Національної спілки краєзнавців України (2013). Іван Хланта – почесний громадянин сіл Копашново Хустського району, Арданово Іршавського району, Голобутів Стрийського району Львівської області.
Весна 2021 року, як і того далекого 1941, трохи сумна і тривожна, бо овіяна болем і смутком втрат світового лиха – коронавірусу і подіями, що відбуваються на сході та півдні України. Однак живемо надією, що світ виживе, очиститься, постане, як Фенікс із попелу, і стане кращим. І в цьому нам допоможе щире і правдиве слово Івана Хланти.
Тож побажаємо йому, щоб усі наступні роки, подаровані Богом, були благодатними для нього і його сім’ї та нашої України, яку він по-справжньому любить, дбає про її розквіт, сповна віддаючи їй «працю рук, зусилля мозку, блиск очей і серця кров»:
Весна нахлинула – така барвиста!
Буяє квітень в сонячнім теплі,
Дозвольте вам вклонитись, фольклористе,
Від рідної Карпатської землі!
З роси і води вам, шановний ювіляре! Чистого безхмарного неба, весняного оновлення життя, підкорення нових наукових вершин!
Христина ШКРОБИНЕЦЬ,
заслужена вчителька України, м. Хуст