Павлюк Ігор. Богоєднання. Записки поета Ігоря Павлюка: Книга третя. – Львів: ЛА «Піраміда», 2025. – 496 с.
Те, що Ігор Павлюк у «Богоєднанні» позиціонує себе винятково як поета, лише на перший погляд здається авторським самоупередженням. Адже, маючи вагомі здобутки у науковій царині (літературознавстві, дослідженнях щодо соціальних комунікацій), у сприйманні світу і в своїй письменницькій творчості загалом (навіть в іпостасі прозаїка) він передовсім Поет. Адже, як зазначає Тамара Севернюк, розмірковуючи про написане Ігорем Павлюком, «його слово найперше – молитва душі» («Він народився поетом…»). Так поетка висловилася після прочитання перших двох книг, об’єднаних неологізмом «Богоєднанння». А зараз уже маємо нагоду вести мову третю книгу з такою ж назвою. Її (хрестоматійний додаток додаток до монографії «Українська авторизована поезія: світоглядні традиції та тенденції», яка готується до друку) Ігор Павлюк присвячує двом жінкам: бабусі Тетяні Вовкотруб (Глусь), яка навчила автора молитися, і тещі Марії Петрук (Волошкевич), яка привела його до Храму, а також усім, хто «веде, тягне, штовхає мене до Любові»). Третю книгу вибраних записок, згідно з анотацією, «він відверто пропонує любителям афористичних висловів, а також тим, хто з користю для свого духовного розвитку заглядає у творчу лабораторію митця і сплітає вінки з терну та лавру на Божій дорозі».
У передмові «Дорога до Літургії», розповідаючи, як, за яких обставин і завдяки кому народжувався задум цієї книжки, автор зізнається, що вся його «духовна робота останнього десятиріччя спрямована на трансформацію моїх різножанрових текстів у молитву, на духовно-душевне єднання із Творцем». При цьому він, навіть неодноразово нагадуючи про свою церковну приналежність, усе-таки не «заганяє» себе у ті чи інші конфесійно-максималістські клерикальні рамки, де нерідко любов – радше її антипод, маска, прикрашена імітацією побожності. І якщо ця книга потрапить до рук ортодоксів, можна не сумніватися, що воїнство в рясах відгукнеться не лише у межах християнського віровчення. Адже наріжний камінь поетової персональної позиції – це передовсім слово (яке, попри всі життєві перипетії, колізії долі, покликане також вести до Слова). Тому Ігор і нині «язичник я і християнин. Двоєдино. Моє язичество насамперед у тому, що я Рай не уявляю без предків своїх у Раю».
«Богоєднання» – це водночас і довірливі запросини Ігоря Павлюка до своєї творчої майстерні, й намагання поета розставити крапки над «і» у концептуальних творчих засадах, аби поєднати шалену бурю пристрасті з океаном смирення. При цьому він нагадує, що «любов – це коли ти бачиш у людині не лише її слабкості, а й світло, яке вона іноді сама в собі не помічає. Це коли ти не просто говориш про Бога, а являєш Його у своїх вчинках. І справжня любов не минає. Бо вона від Бога». Шукаючи відповідей на запитання, які повсякчас постають, Ігор Павлюк покликається на Святе Письмо (Євангелія, послання апостолів, псалми), а також на знакових осіб, не зважаючи на їхню конфесійну та національну приналежністіь Тож у їх числі – й Сенека, Любомир Гузар, Василь Стус, Мілан Кундера, Олександр Мень, Голда Меїр, монахи-старці, Федеріко Фелліні, Ентоні Хопкінс, чернець Олександр Кілар, Альда Меріні, Олег Ведмеденко, Роберт де Ніро, Карл Юнг, Махатма та Індіра Ганді, Олександр Дюма-батько, Ван Гог, Жан-Поль Сартр, Іван Марчук… При цьому він не структурує текст за тематикою чи хронологією, адже кожна з думок по-своєму актуальна, вагома. Та все-таки тут найсокровенніші власні лаконічні відкриття-максими. І передовсім, звичайно, коли йдеться про літературу (зокрема поезію), мистецтво загалом, творчість. Аби «не розтікатися мислію по древу», зацитую кілька промовистих Ігоревих одкровень щодо вище згаданої проблематики: «Парадокс. Історія – неметафорична, але брехлива, бо її пишуть і редагують переможці, а література – брехливо-метафорична, але чесна у часі, бо це – історія емоцій»; «Дивні суперечки про літературні смаки, як і про смаки кулінарні. Не хочеш – не їж. Не хочеш – не читай. Та й усе»; «Все мистецтво автобіографічне»; «Поезія словесна (розмова із собою, із людьми) – духовний антидепресант. Найсильніший антидепресант – молитва (розмова з Богом)»; «Погане вино з часом стане оцтом, а хороше від часу стає лише кращим… Так і поезія», «Справжній поет – маг! А поезія (як сплав несумісних енергій) – магія»; «Поезія – дарування душі. Без душі поезії нема. Це мертвизна». Він, попри те, що під знаком запитання саме існування нашого народу, не втрачає оптимізму та вважає, що «справжній письменник має писати книги для майбутніх поколінь і не брати участі в суєті сучасного йому літпроцесу». А відтак осмислює власний творчий шлях: «Як поет я пробуджую смак до божественного», «Пишу книги не для людей уже, не для сучасників, навіть не для нащадків. Пишу для Бога». Автор «Богоєднання» називає і тих сучасників, чия творчість йому близька, бажаючи їхнім книгам вашим «щасливої долі у вічності й безмежності».
Констатації Ігоря Павлюка щодо сутнісного не лише цікаві (нерідко з елементом парадоксальності). Вони – опора для кожного, хто не відмовився від необхідності власного вибору, хоче виборсатися з полону сумнівів: «Твоє справжнє життя починається тоді, коли ти усвідомиш, що нікому і нічого не маєш доводити»; «Інтернет не зближує. Це скупчення самотностей. Ми ніби разом, але кожен сам. Ілюзія спілкування, ілюзія дружби, ілюзія життя»; «Чим щасливіша людина – тим дитинніша»; «Краще ангел із мечем, ніж біс у масці ангела», «Найсильнішим дістається самота».
Роздумуючи щодо відчуття щастя, Ігор Павлюк категоричний: «Щастя і нещастя немає. Це тільки стан душі, настрій, погляд, оцінка. Це можна і треба міняти», «Гонитва за щастям віддаляє його від нас». А відтак зізнається: «Щасливим себе почуваю не від земних успіхів, не від слави, грошей… А від свободи існування і любові до всього, тримаючись за руку Бога. Радіти тому, що маєш, самому процесу життя. Мати мрію і спогади, але не прив’язуватися до них пристрасно-глибоко». Хоча, як зауважує поет, визначальне для цього відчуття не стільки сьогодення, скільки сподівання. «Яке то щастя – чекати Дива», – резюмує він. І ділиться сповідально-особистісним: «Люблю чекати… У дитинстві чекав тітку чи дядька в гості, закінчення школи, пізніше – зустрічі з коханою, закінчення універу, тепер чекаю пенсії… смерті… зустрічі з Богом, із померлими родичами, друзями». Осягаючи власний шлях, автор «Богоєднання» пригадує, що «не написав жодної негативної рецензії у своєму житті». Але тим не менше у його віршах небагато беззастережно-радісного звучання. Ігор Павлюк підкреслює: «Ключове слово моєї поезії – печаль (від слова – пече, піч…)», «Найбільше епітетів має слово «печаль», яка є навіть весела».
Розмірковуючи над власною долею, де життя і творчість заледве не синонімічні, він залишається суворо чесним. І з собою, і потенційно з тими, хто, читаючи ці записки, наближатиметься до свого покликання. «Дуже не люблю, не переварюю фальші ніякої», – пише Ігор Павлюк. А згодом ділиться несподіваними сентенціями: «Найбільший мій ворог – я сам»; «Предки чекають мене біля вогнища свого», «Хотів би я мати двері і вікна, які змайстрував Христос, коли був теслею іще. Може, Христос і хреста сам собі витесав»; «Від любові до ненависті – один крок. Але складніша формула: вороги можуть бути закохані одне в одного»; «У духовних битвах нема поразок, якщо боротися чесно»; «Мрія рабів – ринок, де можна купувати собі рабовласника»; «Перш ніж злетіти, треба впасти», «Найважча субстанція – духовна порожнеча»; «Депресія – це рак душі»: «Парадокс: чим далі ми від Адама і Єви, тим ближчі ми до них»; «Я дедалі більше з Богом, а менше з людьми, земним світом… Чим ближче до Бога, тим далі від людей»…
Акумулюючи власний досвід, Ігор Павлюк не лише ділиться цими персональними аксіомами (хоч для когось вони ще залишатимуться теоремами). Його настанови – простягнута рука допомоги і тим, хто спроможний дослухатися, і тим, хто у зменшеній версії нагадує апостола Хому (Фому), який відразу навіть найбеззаперечнішого не сприймає на віру. «Рівновага душі. Не сповзай у жалість до себе. Позбудься звички нарікати на щось і на когось», – рекомендує автор «Богоєдання». А згодом щиро, по-братерськи висловлює цілу низку щирих порад: «Проживи так земне життя, щоби тобі було весело спостерігати за результатом своїх земних діянь, коли вже станеш Землею і Небом»; «Хочете зрозуміти людину, то послухайте музику, яку ця людина любить», «Вдягни своє життя в пісню. Прошу тебе, одягни життя в пісню: тоді ти зможеш відчути гармонію життя і свій зв’язок із гармонією»; «Не прагни слави – і будеш щасливий»; «Умій радіти життю. Це найвища мудрість і перед Богом, і перед людьми. Саме в радості Бог і сходиться з людьми»; «Усміхайся. Молися. Молися. Усміхайся».
Так чи інакше, згідно з засадничими принципами Ігоря Павлюка, істинний шлях – лише той, який веде до Бога. Тож він просить: «Господи, віддали від мене те, що віддаляє мене від Тебе». А відтак благає Його і щодо ближніх, і навіть чужих: «Господи, дай сил тим, у кого труднощі. Дай здоров’я тим, хто хворіє. Дай посмішку тим, у кого гіркота і печаль». «Все більше хочеться мовчати. Без слів розмовляю з Богом, із людьми, з природою», «Думай про смерть… І любитимеш життя. Це перший і головний психофілософський парадокс!». Але відтак нагадує, що «краще матюкнутися іноді при критичній ситуації, ніж згадувати Бога надаремне, що забороняє третя з Десяти заповідей («Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно» (Вих. 20: 7)».
Водночас нерідко автор «Богоєднання» відмовляється від категоричності. Час від часу він завершує свої записки запитаннями. Як, скажімо, «Україна і Бог. Україна – це міф і територія. А Бог?». Хоча навряд чи Україна може вміститися в параметри лише міфу й території (у чому переконував Буша-старшого «собиратель»), адже це цілий завше живий світ, що увібрав у себе й натхненне слово Ігоря Павлюка. Так само. як після констатації «Солдат дезертирував із фронту, щоби не убивати людей… Вирішив: краще спитися, ніж стати убивцею» не можна погодитися з риторичним «Може, це його душу врятує?» Адже воно неодмінно спричинить інші запитання, у тому числі й те, чи втікач, рятуючи на який час себе, переймаються долями рідних, близьких, яких завдяки своєму вчинку залишає на поталу вбивцям? Зрештою, на такі й подібні запитання доводиться кожному відповідати повсякчас, допоки ще триває його земний шлях. У відповідності з максимою Ігоря Павлюка, що «найоптимальніша релігія – совість», який відтак також висловлюється про своє сприймання Бога уже без знака питання. Тож зацитуємо декілька одкровень: «Я не вірю в Бога. Я Знаю, що Він є, що Він мене любить. Я також Його люблю»; «Вірю, що Бог є. Сумніваюся, чи опікується він людьми. Сумніваюся, чи душі людські безсмертні… А якщо безсмертні, то чи всі і за яким принципом, один із яких: кожному дано буде по вірі його… Відкидаю сумніви – і люблю Бога, який, відчуваю, підтримував мене в житті земному, коли я був дитиною, юнаком… А тепер я мушу по-синівськи підтримувати Його, якби дивно це не звучало»; «Люди не розуміють, наскільки їм потрібен Бог, поки в них не залишиться нікого, крім Нього», «Дайте Богу вставити слово у молитві Вашій… А Бог мовчанням говорить. Бо ж молитва – це діалог із Богом, а не монолог». Він також нагадує, що «коли тобі важко, думай про тих, кому гірше, ніж тобі… І не гніви Бога», наголошуючи: «Диво стається тоді, коли змінюєш сльози на молитву, а страх – на віру».
Не можна не погодитися з незаперечним твердженням автора «Богоєднання», що «де троє збирається в ім’я Христа, там Він із ними» (це покликання на Євангеліє від Матвія, 17/20 «Бо де двоє чи троє в ім’я Моє зібрані, – там Я серед них»). Як і не можу погодитися з пієтетом щодо структурного підрозділу РПЦ в Україні. І, звичайно, не тільки тому, що під час конфлікту між ще чинним московським патріархом та колишім міністром охорони здоров’я РФ Юрієм Шевченком, висвяченим у священники УПЦ, розлючений перший пояснив: «Нет такой Церкви». І не лише, згадуючи, як, прости, Господи, предстоятель УПЦ, член Синоду РПЦ Онуфрій навіть не зволив підвестися, коли вшановували вбитих під час війни Росії проти України, коли він зневажливо висловлювався про українську мову… І навіть не тому, що кривавий бункерний «собиратель» говорить суто про «русскую церковь на Украине». Адже суть у тому, якими б релігійними не були віряни в тій чи іншій громаді, сама УПЦ – складова частина РПЦ, яка втілює на практиці антихристиянські засади «Русского мира», згідно з якими, у відповідності з позицією «господина нашего высокопреосходительства Владимира Владимировича», українського народу вже нема. Але тим не менше, питання віри – це завше все-таки особистісне, тут часто навіть найпереконливіша аргументація безсила. Але це завше, усвідомлений чи не усвідомлений («умом Россию не понять») вибір.
Іноді складається враження, що окремі постулати (власні одкровення чи цитати) – це не тільки сповідальні монологи з перспективою вдячного діалогу (чи полілогу), а, в час найактивнішої фази російської війни за «визволення України від українців», – ще й «викликання вогню на себе». Адже «Богоєдання», – це, як засвідчує сам автор, осягаючи сутність буття у слові, це «біль любові. Дивний біль». Але, як зауважує Володимир Карпук (лікар, інтелектуал, колишній народний депутат, незмінний добрий приятель Ігоря Павлюка), все-таки «ближчий, зрозуміліший образ письменника не як ікони з фальшивою позолотою у Храмі Літератури, а як портрет людини в оточенні повсякденних гріхів і турбот, однак, з очима, осяяними талантом. З авторською книгою в руках, яку хочеться та варто прочитати».
Звісно ж, не з усіма категоричними висновками Ігоря Павлюка читач погодиться, як, скажімо, коли заважує, що «поети, які отримали державну премію, – придворні поети, тобто – не Поети загалом». А відтак пояснює: «Модель Поета і в цьому контексті – Христос, якого розп’яли. Неможливо уявити, щоби Пілат нагородив Христа». Але ж навіть найгеніальніший віршувальник, і в слові своєму, і в чині, і в земному бутті, – у ліпшому сенсі хіба осяяний світлом Слова (як також називають Сина Божого). Та й не сумніваюся, що Ігор Павлюк, хоч і каже сувору правду щодо ярмарку марнославства та специфіки журі й «присуджувальних» комітетів і сподівається, що «не програє вже з різними преміями та конкурсами, бо вийшов із тих шулерських ігор», він, володар стількох престижних відзнак за творчі досягнення, навряд чи розминеться і з найвищими. Хоча найвагоміша нагорода – це таки свято творчості. Оскільки, як зазначав автор «Доктора Живаго», який відмовлявся від Нобелівської премії, мата творчості – самовіддача, а не галас та показовий успіх. Та й зрештою Ігор Павлюк нагадує й собі: «Маю три преміальні історії, якими горджуся: премія Британського ПЕН-клубу (за мене голосували письменники і читачі всього світу), Народну Шевченківську премію (Залізний Мамай) (голосували письменники і читачі України), після мого виступу 9 червня 2024 року на З’їзді Національної федерації державних поетичних товариств Сполучених Штатів Америки (Natіonal Federatіon of State Poetry Socіetіes) був номінований на Нобелівську премію з літератури». А відтак висловлює пораду кожному, кому судилося ще топтати ряст: «Радість буття у молитві, читанні та писанні бери. У преміях та спілкуванні з письменниками її нема. Спілкуйся з ангелами чи котами, а не з людьми». У цьому сенсі щодо себе він каже: «Я одинокий іноді, але не самотній (з Богом)»,
Вважаючи, що справжній смак життя відчуєш і людей глибше пізнаєш, коли навчишся казати «Ні», автор «Богоєднання» спонукає до роздумувань, пошуку, коли навіть найближчим доводиться, будучи чесним з собою, не підтакувати, а казати «ні» (так, до речі, називається одна з поетичних збірок волинянина Олександра Богачука, автора пісні, слів і музики, «Тиша навкруги», яку співали і за межами України). Він ратує за те, аби поет не вбивав себе блуканнями в лабіринтах політики. Адже музи ревниві. Хоча талановитий письменник, якими б не були його блукання (придаймо Пантелеймона Куліша, Володимира Винниченка, Кнута Гамсуна), живе у своєму слові, осяяному таїнством, любов’ю, божественним даром. До того ж, як резюмує Ігор Павлюк, чинні універсальні постулати, коли «краще грішна любов, ніж священна ненависть», а «До Раю шлях лише через пекло».
Автор «Богоєднання», розмірковуючи про специфіку земних шляхів, зауважує, що цей рух – фактично по колу. Коли завершення – це і повернення до першопочатку. «На певному рівні духовного розвитку людина починає розуміти, що ходить по колу. І це також починає лякати людину. Але тут нічого страшного нема, адже по колу ходить усе: і Сонце, й електрон, і вода (кругообіг води у природі)… По колу спіралі… Врешті все наближається до початку свого», – підсумовує він. А озираючись на свій пройдений шлях, Ігор Павлюк констатує: «У житті моєму було військове училище в Санкт-Петербурзі, Тайга, Львів… Острог… Київ… Ірпінь, богема… церква (10 років я ходив чемно). А тепер у мене келійний спосіб життя: молюся, пишу, майже нікуди не ходжу». Він також зауважує, що «люди, які знають, що мій справжній день народження – 26 грудня 1966 року, хоча записано 1 січня 1967 року, жартують, що я народжувався 5 днів». А тоді жартома відповідає їм, що, «народившись 26 грудня і побачивши цей світ, сховався у мамине лоно знову… Але все-таки вирішив спробувати прожити земне життя (славу, гроші…) – і народився 1 січня уже назовсім. Віддайся голеньким і маленьким у руки Творця Небесного. І буде Тобі божественно». Мешкаючи нині у віддаленій місцині від центру Львова, Ігор Павлюк, які б проблеми не поставали, не нарікає на нестачу тем, прототипів для їхнього втілення у слові. «Як Маркес описав своє Мокондо і став Нобелівським лавреатом, так і мені можна описати людей львівського району – Сихів, де я живу», – пише він. А також, апелюючи до власного життєпису, зізнається: «Я хотів колись стати Байроном. Тепер хочу стати Землею, Всесвітом, стаючи їх частинкою… краплинкою Океану. Іскоркою Вогнища».
Часом шукаєш у величезних за обсягом книгах хоч одне афористичне одкровення, максиму – і не знаходиш. А в «Богоєднанні» Ігоря Павлюка – цілий зоряний розсип їх у відсвіті правічного неба буття під промінням Бога. Але, звісно, в автора вони особистісні, не завше такі, які стануть своїми для кожного читача. Та й він не претендує на істину в останній інстанції. Адже ділиться сокровенним, наболілим. І тоді, коли розповідає, як, купивши хліба, йде додому, «думаючи про хліб духовний…Буг… Бунт… Бут… – бухало немолоде уже серце, коли я підіймався на дев’ятий поверх, бо не було «лєпстрики», хоча було світло в тому ж серці…А це ж назви моїх книг – до сміху раптом відкрилося мені…Бунт… Буг… Бут». І тоді, коли вдивляючись-вслухаючись у прийдешнє, у мить журливої втоми каже: «Душа моя до Бога уже хоче (Додому), а тіло – в рідне село (додому)». Тож на цій настроєвій хвилі зринає ще одне зізнання Тамари Севернюк, яку я цитував на початку цього тексту. Вона ділиться цим незабутнім відчуттям, коли після прочитання перших двох книг «Богоєднання» Ігоря Павлюка, «забракло слів… Душа поринула у Божественне сіяння. Все переплелося у тому осяянні: тривоги, відчай невимовного болю, зриви спротиву, неочікувана брутальність, смирення, обурення, доторк до коренів існування Всесвіту, лагідність Божої Десниці над схиленим чолом поетового письма».
Не маю жодного сумніву, що третя книга «Богоєднання» – ще один карб у книзі долі Ігоря Павлюка. Ці записки – етап творчої еволюції поета (і, звичайно, прозаїка, літературознавця), суголосний для автора з зацитованим ним одкровенням Мирослава Дочинця. Оскільки «зрілість – це коли менше ставиш запитань, а ще менше – віриш відповідям. Коли менше слухаєш людей, а більше – музику тиші. Коли менше жалієшся, а ще менше звинувачуєш когось… Коли в душі тихо, спокійно і свіжо, як у світлиці. Коли Бог усе більше стає твоїм союзником». І хоч Ігор Павлюк зазначає: «Література стає нецікавою мені. Хоча кілька книг для нащадків ще планую написати», вочевидь, справедливіше його інше оптимістичніше судження: «Література для мене – Все: і робота, і творчість, і хобі… і Шлях до Бога. Тому я не працюю – я творю». А творчість, покликана любов’ю (й Любов’ю), – вочевидь, і наближення до Творця. Як і, звісно, орієнтування на тих, чиї чин і слово (які б вони місця не посідали в уявній ієрархії, адже, за Василем Симоненком, «найскладніша людина проста») слугують прикладом. Тож Ігор Павлюк пише: «Моя бабуся Таня та Іван Франко. Бабуся неграмотна, але набожна. Франко грамотний, але… Я іду за бабусею, а не за Франком». Правда, зараз час від часу піддають сумніву «атеїстичність» найпрацьовитішого українського письменника, чиє слово живе й житиме. За версію Степана Процюка (цитую роман «Руки і сльози», виданий 2024-го у брустурівському «Дискурсусі», розділ 12, с. 366) він завершував як християнин. «Маю єдину пораду: частіше сповідайтеся і через святі таїнства наближайтеся до Господа», – начебто такими були прощальні слова Івана Франка – того, хто навіть, перефразовуючи, не любив з великої любови.
Ігореві Павлюку жилося, живеться та житиметься нелегко. Але, напевне, така розплата кожного Таланту. Тим паче, з великої літери. Тож і він, усвідомлюючи свою місію-покликання, нині щиро промовляє: «Дякую Всевишньому за Все». Не забуваючи при цьому з життеєдайною доброю усмішкою попросити: «Простіть мене, дерева, що на книги мої потрачені… Простіть мене, зерно, насіння яблук – що я Вас з’їв. Простіть, недолюблені дівчата». Тож і автор свого суб’єктивного і в чомусь, може, упередженого прочитання «Богоєдання» знаходить на завершення навіть вірогідне виправдання для себе, оскільки, як пише Ігор Павлюк, «помилятися можна. Брехати не треба».
Віктор Вербич
Leave a Reply