Є вірші – молитовна сповідь душі, є вірші – крик душі, вірші-пісні і вірші-казки…

Поезії Софії Кримовської – сама жіночна душа, вірніше, її іскристі крапельки, якими вона пише, як вишиває, тче, в’яже, ліпить, наспівуючи собі щось космічне і ніжне, глибинне, взяте ще з матріархатних колисанок, замовлянь… Ліпить так, як ластівка гніздо.

***

Уж мі так не буде,

Як… як било перше

Українська народна пісня

Остання твоя печаль

наче моя перша.

Скільки було прощань,

любчику мій, верше?

Таке-от магічне звернення до вірша та ще й із епіграфом із тих пісень, із якими плАчу…

Або –

***

 

Небо виблисне синехмарно,

зарегочуть старі страхи.

Я боюся грози (ой мамо!)

дужче власних (і ні) гріхів.

Перекотиться грім по вікнах,

по дахах і прорве дощем.

Притулюся до чоловіка

(то пусте, що малий іще).

Я до ранку з дощем проплачу

і завию в таку грозу.

Ніби просто злякалась. Наче

тільки грому страхи несу.

У цих та інших (всіх) віршах, як і в їхньої господині, плаче і сміється жвава і дітклива дівчинка, що збирає квіти для віночка, коли бджола з них мед бере… А вона ще не вміє боятися – ні бджоли, ні хули… А вона вже не боїться, бо Вона вже й бабуся…

На очах читача ця дівчинка-бабуся і бабуся-дівчинка, зостаючись сама собою (Жінкою), здивовано пізнає цей світ з його гіркими медами, медовими болями, вродженими і набутими науками. А світ (ми то знаємо…) буває усяким. Найгірше – коли байдужим.

Тим, хто має слух і неслухняно-добре серце, ці лірично-драматичні, навіть епічні за дивним відлунням вербальні коди, символи, легенди – як зілля від аритмії: бо вони материнсько-сестринські, здорові й мудрі (афористично-доброгуморні):

І тільки зрідка давній друг морочив

усе єство… і думав, що втішав…

і легкі (пісенні) водночас, як от:

***

Де веранди плечима туляться

і будинкам віками тісно,

я бродила тобою, вулице.

я блукала тобою, місто.

 

Я дощами була і зливою,

під повіки ховала хмари.

і була, як тоді, щасливою

в місті дива, любові, кари.

 

Я літала між віття жовтого,

голубів розганяла зграї.

Міста я не любила жодного,

а за цим все життя вмираю.

Поза тим лірика Софії не позачасова, вона суспільно акцентована:

Солодко плакалось. Так молитви і вірші

ходять душею і бавлять торішні сни.

Плакалось. Ні. Не займайте. Не треба. Тихше.

Я розговілась у час, на слова пісний…

Вона водночас ніжна й ножова коханка:

я тебе вичитую в рядках

я душею душу відкриваю –

ніжить серце а буває крає

твоє слово…

 

я тебе вимарюю у снах

я малюю променем в промінні

твої губи і цілую сильно

та раптово…

…яка іноді (дівчинка ж) бавиться формальними штучками-пошуками:

 

СЕРЦЕ те саме СОНЦЕ

яке

зігріває тіло

думки відкидають

на долю

тіні

найменше опівдні

коли СЕРЦЕ гаряче

кожна клітинка плаче

у тілі

коли на СЕРЦІ

хмари

СОНЦЕ

у нас одне

а

СЕРЦЕ

шукає пари

…асонансами, дисонансами, алітераціями:

Злива

Загрозило, загуло,

затремтіли вікна,

задзвеніло синє скло,

заблищали ікла.

 

Серед її ключових слів, поставлених загалом у двостопні віршовані розміри, душа, син, слово, сон, любов, мама, сонце, пристрасть…

Як і кожен справжній поет, Софія Кримовська стає тим, до чого доторкається душевним словом, тілесним зойком:

Де веранди плечима туляться

і будинкам віками тісно,

я бродила тобою, вулице.

я блукала тобою, місто.

…вулицею, містом…

У Її сімейно-космічному поетичному гнізді добре й затишно подорожньому, навіть тим, хто від природи глухий до поезії, бо в органічній поезії, до якої безперечно належать вірші Софії, як і в справжній Жінці, було, є і буде щось іще, окрім власне поезії…

Врешті тому писати про таку поезію, смаковито цитуючи її, легко і бездонно.

Але краще просто загорнутися у плед біля каміна – і читати її, читати… щоби зранку прокинутися щасливим, світлим, добрим і сильним.