Коли я ще студентом приїжджав зі Львова до рідного волинського озерного села на тиждень-другий – відвідати мого дідуся Якова, то набирався душевно-духовної і фізичної сили стільки, що вистачало на «польоти у сні та наяву» на цілий рік.

Тоді ж мене здивувало, які чаї пив із зібраних ним же самим трав мій 85-річний дідусь, в основі яких був звіробій та полин. Полину було кругом нього багато: і метафізичного (гіркості долі, в якій була і війна, і передчасні смерті близьких…), і фізичного – яко рослини-оберегу, міжнародна назва роду якої (Artemisia absinthium) походить від імені міфічної богині Артеміди – дочки Зевса й Лето, сестри Аполлона, колись шанованої як богині тваринного й рослинного світу). Видова ж назва полину в перекладі з латині означає «гіркий, але цілющий засіб».
У фольклорно-поетичній традиції українців саме з полину за тиждень до Зелених Свят (назва дохристиянського і християнського свята Трійці, який відзначають на п’ятдесятий день після Паски) дівчата виплітали «клечальний вінок», який підвішували над дверима, де він висів цілий рік – як захист від наврочень, недобрих очей людей, нечистої сили, особливо від нав’язливих русалок у час їх «Русалчиного Великодня» (від Зеленого четверга до неділі).
Дівчаткам вплітали полинові галузки в кіски, українські жінки носили його за пазухою. Українці клали полин під порогом осель, на підвіконня…
І ось тепер, на початку ХХІ століття, коли, здається, поезія нікому не потрібна, що її замінює так звана «масова культура», чарівлива, добра і світла, зі здоровим почуттям гумору цьогорічна випускниця Національного університету «Острозька академія», яка вже зарекомендувала себе скрупульозним дослідником-мовником, Галина Філонюк, уже, до речі, молода мама, закодовує у красиве ритмізоване слово ауру лікувального для тіла полинового вінка, роблячи його ще й ліками для душі:

Укради із обіймів ночі
Білий сад, полиновий цвіт.
І зведи, як прадавні зодчі,
Храм Журби із руїн орбіт.

І дивись, доки станеш сивим
На зорю, що скотилась вниз…
Журавлі, і жита, і зливи
В полиновий вінок сплелись, –

пише, немов реально плете «полиновий вінок», в однойменному вірші Галина, яка про себе пише так: «Народжена під Різдвяною зіркою (9 січня), кажуть, циганською, не можу не любити неба, мандрів і вільного польоту думок. Виросла і викохалася в маленькому нічим не примітному селі на Здолбунівщині (Рівненської обл.). Закінчила місцеву дев’ятирічну школу і залишила отче кубельце. Спочатку навчалася в Рівненському обласному ліцеї-інтернаті, де знайшла справжніх друзів, мудрих наставників і отримала путівку в життя… Авторка 2 поетичних книжечок – дитячих, невмілих, але справжніх у своїй щирості і любові до світу… Заміжня – щаслива! Виховую донечку. Та свій непомітний слід у літературі прагну залишити з батьківським прізвищем, бо якби не було отчого краю, у який глибоко вросла душею, певно, не було б і поетичного слова. Колись подумалось, що Бог покарав мене Словом… Але якби захотів покарати ще більше, то не збавляв би здоров’я не забирав би рідних (хоч це і неминуче!), а відняв би здатність відчувати цей світ Словом…»
І такі слова з автобіографії авторки, як бачимо, – також поезія, бо ж Поезія – не лише вірші у традиційному розумінні, а й саме життя в Універсумі у красивих та гірких його проявах, світлотінях, формозмістах, жестах, кольорових звуках і літургійних кольорах…
У здорової, на рідкість у наш стресовий, нервово-паралітичний час, коли, щоби вижити, потрібно або літати – або повзати, гармонійної особистості Галини Філонюк усе нею згармонізовано. А вірші Її – не як формальний інструмент зрівноваження світла темрявою, тези антитезою, сміху – слізьми і тому подібне, а як природно-культурно породження-продовження собі подібного на основі традиційно-генетичної матриці, яка не піддається різним суспільно-політичним віянням, модним рефлексіям, адже полин – глибоко земний консерватор космічного світла, яке пульсує в наших душах і яким ми (брати по духу і по крові) можемо ділитися-обмінюватися, як робить це молодий поет, який, зокрема пише:

***
Ти умів прощатися красиво,
Тільки розпрощатись не зумів.
Крізь життя моє пройшов курсивом,
Як рядок віршований зі снів.

Ти умів любити бездоганно –
Крила дарувати почуттів…
Ми – весняно-юні хулігани –
В осінь разом, щоб шукати слів.

Ці строфи про кохання – як лакмус питомої наявності поезії у віршах автора. Хто має очі і вуха – той відчуває присутність її величності Поезії – і у змісті, якому віриш мудрістю і досвідом серця, і у формі – афористичній, оживленій «хуліганами», естетизованій «курсивом», розгойданій класичним, якимось симоненківським ритмом а’ля «Ну скажи – / хіба не фантастично, / Що у цьому хаосі доріг / Під суворим небом, / Небом вічним, / Я тебе зустрів і не зберіг!»
Чи от уже в знайомому ладоритмі Ліни Костенко:

***
Я кохатиму навіть сивою,
І підтримаю в миті відчаю.
Я ім’я твоє дам синові,
Бо для тебе зірки засвічую…

Я для тебе святою і грішною
Стану вмить у завії віхоли…
Я для тебе себе засвічую,
Щоб із глузду раптом не з’їхати.

Але це ні в якому разі не епігонство.
Це – болісне і радісне проходження школи Великого Стилю.
Це природне метафоричне, метафізичне розкошування у метатексті – немов купання у Борисфені, в який, як відомо, не можна вступити два рази, але, вступивши раз, можна відчути в його хвилях тілесне тепло протопредків та сучасників одночасно і, якщо ти поет, – нащадків, адже поет не лише «медіум історії», але й медіум загалом, як і полин-трава…
Тематичність же лірики Галини Філонюк, як і в кожного справжнього поета, не обмежена віршами про кохання. Вона, ще зовсім молода, має і соціальну лірику, як-от, приміром:

***
Чи так уже призначено,
Чи хто прокляв народ?
Любов втрачає значення
В добу технічних згод.

Як пуп’янки романтики,
Як біль чужій землі.
Дівочі рідше бантики
Всміхаються мені.

Тобто, як бачимо, і громадянська лірика поета ожіночнена. Тому віриться їй ще легше. Бо якою ж вона мала би бути, як не такою от, пронизливою, ніжною і сильною, ножовою водночас?..

***
Сльози – зброя жінок.
(В. Шекспір)
Якщо сльози – жіноча зброя,
Викликаю тебе на дуель.
Дощ осінній не відає, хто я…
Неба сьомого акварель

Намалює душу прозору
І тужливо-безсмертний гріх,
А на п’ятому небі зорі
Осипаються мавкам до ніг.

Жіноче лицарство притаманне нашим козацьким генам, які однозначно світяться в Галині і наказують їй, допомагаючи, «плести» в оцьому «Полиновому вінку» і майстерно-душевний вінок сонетів («Навколо мене слово-град!»), асоціюючись апріорі зі світовою поетичною традицією із її об’ємною психо-філософією, ідеологією, теософією…

* * *

Щодо формальних характеристик віршів із книги автора, то вони, як правило, короткі, двострофні, дво- та тристопністопні, із перехресним, паралельним чи кільцевим римуванням, без особливих експериментаторських понтів, яких, на жаль, так рясно в сучасному хворобливому віршотворстві та словоблудстві на маргінесних метастазах квазікультури. Хоча мова книга розумно інкрустована діалектизмами, навіть неологізмами, про що, впевнений, майбутня розмова її наступних дослідників…
Не заперечує срібно-полинову із червоним відсвітом наскрізну нитку національно-мелосної традиції із голкою-циганкою в авангарді і присутній у книзі верлібровий цикл «Життя на лезі ножа», де читаємо зокрема:

***
Боляче… болить душа і тіло…
Гірко, ніби від полину…
Прикро і страшно,
Ніби вчинене мною – злочин…
Ні! Це – лише бажання…
Моє бажання…
Я подумала,
Що хочу залишитись
З ним…

І – на цих от формозмісових, екзистенційних основах – маємо у віршах нашого поета милу кожному людському серцю архетипну часово (твори симптоматично строго датовані) та просторову прив’язаність до ґрунту, інкрустацію конкретних деталей із побутово-буттєвих реалей, свідчення чого – вірші-присвяти конкретним людям, як близьким по духу, так і рідним по крові (подрузі Оксані Пухонській, наприклад, «Світлій пам’яті прабабусі Параскеви Юрківни»), поселенням («Острозькі мотиви») тощо.
Переконливо і красиво, з нехімічними кольорами, звуками, доторками, інтуїтизованими натяками опоетизована у книзі від імені жінки-правнучки-внучки-доньки-мами… дружини… нащадка легендарної Марусі Чурай, яка (за однойменним твором Ліни Костенко) «Ця дівчина не просто так, Маруся. / Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа», ностальгія за родовим:

***
Через сім мостів
(бо на щастя),
перевеслом райдуги,
сивою голубкою
упаду на твоє подвір’я,
Мамо.

За волинським пейзажем:

Поверніте мені мене,
Вільно-дужий волинський вітер,
Синє небо високо-ясне
І асфальтно-блакитні квіти.

За дитинством:

***
Перекину у дитинство кладку,
Де ласкаво пахне чебрецем:
Мама юна з лагідним лицем
Кличе у садок на сиву лавку.

Тут вітався тато з деркачем,
Йван-бузько на зустріч поспішає…
Йде життя в якім мене немає –
І сопілка залилась плачем.

Пироги тут пахнуть незабутні,
Біз лелек стрічає навесні…
Років п’ять (чи, може, більш?) мені…
І бринять джерела, наче лютні.

Містить «Полиновий вінок» і цикл «У перекладі іншими мовами».
Тобто маємо все в одному, до вибору до кольору, ненав’язливо, делікатно, вишукано.

Далі, природно, – такі-от «Космічні мотиви»:

***
З неба падає золотий метеоритний дощ,
То вирує, виблискує невгаваюча злива,
Що спливе в каламутні потоки
Чи зблисне калюжами з площ,
Наче дощ метеорний засіяв
Асфальтові ниви.

Тобто корінь і крона з її гніздами у книзі Галини Філонюк і, смію відчути, загалом у Її творчості замикаються, як інь і ян, як плюс і мінус, як світло і тінь, як цвіт і корінь у полиновому вінку…
Бережно берімо його, медово-гіркого, із собою на висхідний, вітряний, тому природно не легкий Шлях до своєї зорі, і нехай нам буде світло, тепло і дзвінко, як і самій Берегині полинового вогню – Галині Філонюк.