(“Свіжа” розмова Олесі Василець з Ігорем Павлюком)
1. Пане Ігоре, скажіть, будь ласка, як Ви вважаєте, той факт, що Ваше дитинство проходило без материнської любові, вплинув на фундамент Вашого творчого потенціалу у майбутньому? Чи не здається Вам, що Ви переносили Вашу любов до батьківського тепла, якої вповні не отримували, у творчість? Чи допомагало це жити і писати?
– По-справжньому, глибоко відчув, що я сирота десь у сорок років… коли стояв самотню біля могили мами… У дитинстві не розумів, що я сирота, хоча ріс без мами, та й без батька, який жив зі своїми батьками (моїми дідусем та бабусею), де до своєї смерті після мого народження (лікарі внесли їй зараження крові) була в невістках і мама, працюючи вчителькою у місцевій школі. До одруження, до речі, вона працювала вчителем-вихователем у школі-інтернаті для сиріт… Мене виховували дідусь і бабуся, прадід та прабабуся по маминій родовій лінії – примусові (в результаті сумновідомої акції «Вісла») переселенці із Холмщини на Волинь. А моя рідна сестричка Тетяна після передчасної, несподіваної смерті мами зосталася з батьком і його батьками – корінними, історичними волинянами… Так ми й жили окремо, в різних районах Волині… Пам’ятаю, як бережно у родині ставились до залишених маминих речей – книг, музичного інструменту – домри… Тобто мама була незримо зі мною. У мене ніби було три мами. Одна справжня – на тому світі, бабусю я називав «мама Таня», а прабабусю «мама Ганя». Батько, чесно кажучи, приїжджав рідко. Я боявся його чомусь… Він не одружувався чотирнадцять років після смерті мами… Біля моєї колиски часто стояли труни: через три роки після смерті мами помер її тато – мій дід Олексій, потім прадід Герасим, потім прабабуся Ганна, бабуся Тетяна… У сімнадцять років я зостався сам на сам зі світом. Який мистецький жанр передасть моє дитинство і юність: лірика? драма? трагедія?.. Чи був би я поетом, якби я мав маму і не був травмований відсутністю материнської і батьківської любові із самого дитинства? Не знаю. Якщо подивитися на біографії справжніх поетів, то майже всі вони були сиротами, напівсиротами… Але ж не всі сироти – поети… Талант – подарунок Всевишнього, це не секрет, а велика тайна… Всевишній оберігає сиріт. Це я, грішний, добре відчуваю… і все більше молюся йому молитвами, які навчили мене бабуся і прабабуся, яких я олюднював, обожнював…
А це мій вірш до цієї теми:
ІНТИМНЕ
Колодязь чистий із зорею теплою.
Кришталь і позолота вечорів.
Життя минало з мінами, вертепами,
Допоки я сюди по колу брів.
Тут я почався.
Мріяв стати ангелом…
А став поетом…
Що ж.
Бува і гірш…
Це десь над бісом –
За чинами й рангами,
Які не купиш за кривавий гріш.
Тут вічним сном сплять генів моїх братики,
Мов хрестоцвіті квіти восени.
І плачуть зорі чорним світлом радості,
Що серед нас невічні і вони.
Смішні і добрі хлопці йдуть стежиною,
Яка уже нікуди не веде…
Сліди вовків затерті джипів шинами.
Льоди людей.
Нема вже тих, кого любив я, знаючи.
Вони в душі, яка також вмира…
Старих ворон на соснах очі заячі.
Лелеченят несе нам дітвора.
Так сильно п’єм – самі стаєм горілкою.
Записуєм словами пісню сфер.
Секундною суєтненькою стрілкою
Космічний час інтимний простір стер…
То ж я раюю в пеклі моїм внутрішнім,
Від себе утікаючи кудись.
І болі поспішають, наче нутрії,
Сльозою до свяченої води.
2. Чи є у Вас твори, присвячені матері чи батькові? А іншим родичам? Кому Ви зазвичай присвячуєте Ваші твори чи залишаєте їх безадресними?
– Можна сказати, що вся моя рання лірика присвячена рідним по крові. Близькі по духу люди в моїй долі з’явилися пізніше – коли я відчув себе поетом, коли вчився у Санкт-петербурзькому військовому училищі, у Забайкальській тайзі, потім в редакції, у Львівському університеті, в Інституті літератури в Києві… Ось, наприклад, назви та рядки моїх ранніх віршів, які увійшли до першої моєї збірки «Острови юності», яка була видана у 1990 році у львівському видавництві «Каменяр»: «Знов мені приснилася бабуся», «Запрягав я з дідом білі коні», «Приніс дідусь бабусі ранніх квітів»… потім були вірші на кшталт «Похорон мого діда», «Вірш, написаний після похорону батька»… Слово «мама» я не міг промовити – зразу комок зі сліз в горлі ставав… та й зараз стає… міг вживати хіба у контексті батьківщини: «на Вітчизни-матері поділ» тощо, прийшовши в одному вірші до філософсько-психологічної виболеної моєї максими: «А я тулюся до батьківщини, Бо мами не маю»… Тулюся я і до батьківщини, і до Всевишнього, і до людей, природи… А от слово «мама» ні до тещі, ні взагалі без сльози в горлі сказати не можу, хіба що написати, як-от:
Старенька вишня сиво зацвіла.
Над нею Місяць гострий і туманний.
Зліплю із хліба воза і вола –
Сльозу солону повезу до мами…
Чи той же «вірш, написаний після похорону батька»:
Сухозлоття печалі.
Два листки журавлів…
Чи то вже від’ячали,
Чи то ще на Землі?
Вірші з глини й соломи,
Як молитву, пишу
Десь далеко від дому,
Від дитинства, борщу…
Від горбочків хрестатих,
Де «Павлюк» через три…
Все це не описати,
Все це вийшло із гри.
Та зосталось в легенях,
Наче кисень, ледь-ледь,
Щось по-райськи зелене,
По-пекельному зле.
З ним мені вікувати
З темним медом гріха.
– Смерте, як Тебе звати?
– Зви як хоч…
Я глуха.
А загалом всі мої вірші адресні, лише не у всіх присвяти зазначені конкретно, а деякі подані як криптоніми: «Р. М. Олексюк», «Першій вчительці Римі Прокопівні», «М. і 3. Гаврилюкам», «Чернію Сашкові – братові-другові дитинства», «О.П»., «Денисюку Іванові Овксентійовичу, шановному професору», «Н.С.»… Є навіть присвяти «братам нашим меншим», з якими я тепло спілкувався у дитинстві і яких пам’ятно люблю досі: собаці Шарику, корові Лисосі, котенятку, коням… «рідному лісові»…
Ось для прикладу, строфи:
Наче таємницю, в синім вузлику
Принесла сестра щеня у дім.
Сивий кіт його поміряв вусами:
Я, мовляв, господар над усім.
(із вірша «Про собаку»)
Або:
На одному розі в луг несе тумани,
Другим котить в небо Сонця диск.
А хвостом на пашу підганяє ранок,
Що на груші дідовій повис.
(із вірша «Корова»)
Чи:
Слухаю зелене серце лісу
Пальцями, терпкими від ожин,
Як в дитинстві колискову пісню
Чи як шум юнацьких іменин.
(із вірша «Нашому лісові»)
Тобто вся природа навколо мене була персоніфікована, міфологізована, стихійно поетична. Я любив жити в лісі… тому й вірші мої присвячені найдорожчому, тому, що сформувало мене в ранньому дитинстві. Це основний матеріал для письменника на все життя…
3. Як Ви вважаєте натхнення — це Божа іскра чи просто механічне явище? Ви здатні керувати Вашим натхненням чи воно приходить нізвідки? Що для Вас натхнення?
– Божа іскра. Однозначно. Адже не віруюча у Бога людина нічого доброго і вічного не створить. Хоча глибоковіруючій також нема смислу писати вірші, адже поезію можна черпати з Біблії. Але «Божа іскра» запалює вогнище в людській душі. Вогнище може розгорятися до зір, може лише до лелечого гнізда на старій тополі… Але воно ніколи не гасне повністю. Жарина завжди зберігається. І при певному внутрішньому чи зовнішньому вітряному подихові вогонь знову розгоряється, народжуючи нові, уже свої іскри, які також здатні потрапити у сприятливі людські душі. Поезія для мене – це музика, яка написана-створена словами. Тобто іскра – світло – несе ту музику від душі до душі, від Бога до душі і від душі до Бога. Я вірю, що людський мозок – приймач-ретранслятор Вищого Розуму. Тому ми розумні, мудрі настільки, наскільки справний, адекватний, налаштований на універсальну хвилю Всесвіту (Універсуму) наш мозок, створюючи оптимальний тунель-шлях для душі, яка і радіє Буттю, випромінюючи Поезію. Натхнення для мене – це світогляд. Якщо світогляд – духовний, то він поетичний, це настроєність, а не настрій. Настрій, звичайно, може дещо змінюватися від погоди, політики тощо, але якщо людина Поет, ретранслятор, то вона є ним по суті своєї, за стилем життя. Тому й образ поета творить не лише його вірш, але й біографія, фотографія, стиль життя. Адже вірші пишуть чи пробували писати майже всі люди, а поетами справжніми (із тією Божою іскрою) стають одиниці. Багато званих, але мало вибраних. Вибрані – поети (а найбільшим Поетом у цій системі координат однозначно є Ісус Христос) – це великомученики, які, як і Христос, мають бути розіпнуті і воскреснути згодом… Тобто вони волею Долі і долею волі задіяні у велику духовну боротьбу Добра і Зла, Світла й Темряви, Брехні і Правди у Всесвіті і одній із його лабораторій – планеті Земля.
* * *
Мезозойний політичний лютий.
Захід Сонця з медом у крові.
Це не Будда, не Христос, а люди
Роблять людям рані ножові.
Ніч – мов свіжовиоране поле,
Де не спиться серцю від тривог.
Йдуть брати-слов’яни, як монголи,
«Рятувати»…
Хай рятує Бог
Від таких ведмежих обхапунків,
Лицемірства, злоби і брехні,
Від отруйних юдиних цілунків,
Юних рук у цинковій труні.
Колективний безум,
Царська пиха
У гримучій суміші сичать.
ХХІ-й…
Космос в душу диха
І, як мама, скрикує свіча.
Ця війна – як зла насмішка долі.
Над усім земним, над усіма.
Ми приходим і відходим голі…
Крім душі нічого в нас нема.
Але хтось упертий, мов будильник,
Чорну іскру кине в пінну кров.
І куди вертатися людині?..
До основ, братове, до основ…
4. Існує таке твердження: творчість продукують таланти, але тільки генії здатні створити шедевр? Як Ви у цьому контексті розрізняєте поняття: “генії” і “таланти”, “шедеври” і “творчість”?
– Геній (від латинського слова «genius» – «дух») творить релігії, або співпрацюють із Тим світом, а не з ідеологіями, які тимчасові і рухаються по дрібних колах суспільно-історичної спіралі. А талант (слово походить від міри ваги і перекладається із грецької мови та латині як вага) фіксуються лише у координатах, вимірах людських, смертних: у мистецьких чи технічних сферах, тобто є лише «підтанцьовкою» до чогось по-справжньому величного, божественного, вічного… Звідси й означення шедевру. Одне діло шедевр генія, інша справа – шедевр просто талановитої людини. Сама біографія генія – вже легенда, його життєтворчість також геніальна, як і все, що він створить, адже все воно пройняте універсальним духом. Талант же – ремісник-майстер, навіть якщо найвищого класу. Тому й Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Моцарт… найкращі свої твори писали на «замовлення» Церкви, на релігійні сюжети. Це геніально. Простіше можна сказати так: геній – це талант, який творить в ім’я Всевишнього і з Його допомогою стає Його частиною.
БЕТХОВЕН
Крадуться, наче лиси, мов листки,
На ніч роялю білі пальці-звуки.
Бетховен…
Геній…
З вічної ріки…
Один.
І проти долі…
Проти муки.
Він уже злився з криком журавля,
Розірваним над берегом на квіти,
Із поглядом метеликів, малят…
І грозовим вишневим верховіттям.
На перехрестях зламаних доріг,
Він віша капелюх на ріг корові…
Ці дружні жести кожен з нас беріг,
Та загубив у буднях безтолкових.
Він – Едмонт…
Старець.
Воїн і дитя.
Таких лиш вічність візьме на поруки.
…І цвітом, плодом, зав’яззю летять
В космічну рань його болючі звуки.
5. На кого з митців Ви рівнялися, коли почали писати? Хто є для Вас авторитетом зараз? Можливо, хтось із класиків?..
– У поезії я із самого початку, коли вісімнадцятирічним одного ранку відчув, що в мені несподівано вселилася якась пульсуюча музикою енергія, побував у «шкурі» Єсєніна, Байрона, Лєрмонтова… З українців мені підшкірно близькі Плужник, Сосюра. У прозі – ні на кого. Хоча поважно люблю Булгакова, Оруелла, Ільфа та Петрова, Джека Лондона, Остапа Вишню, Григора Тютюнника… тобто цілісних, цільних, сильних і чутливих особистостей. Загалом добре ставлюся до всіх митців, крім тих, які пишуть доноси. Відповідно дієво сприймаю і всі жанри – крім тих же доносів. Але якщо із моїх вісімнадцяти років до сорока п’яти моїми кумирами були поети, то тепер – святі отці, духовні подвижники… Тобто мій світогляд із духовно-метафізичного став духовно-релігійним. Бо ж позитивістським, атеїстичним мій світогляд не був ніколи, слава Богу.
ХРИСТОС
Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.
Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…
А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.
І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.
6. Як Ви вважаєте, яким чином Ваші твори вплинуть на розвиток історії, становлення майбутнього суспільства і чи будуть вони цінуватися через 10, 20, 50, 100 років?
– По-перше, вважаю мінімум смішним розбивання літератури на десятиліття… Це фігня якась, мотлох якийсь тоді, а не література Великого Стилю, яка кличе людину до Всевишнього, а не до задоволення найнижчих інстинктів: грошей, людської слави, влади і всякого різного суєтного «ловлення вітру». Справжня література міряється мінімум 100-літньою лінійкою, тисячолітньою… Тому зараз пишу для майбутнього. Як вплинуть мої твори на нього?.. Смію надіятися, що хоч одну заблудлу зболену душу навернуть до молитви – тобто до розмови із Всевишнім. Про це мій роман «Вирощування алмазів». А так не хочу порушувати рівновагу Всесвіту. Тому якщо дивитися на світ через оптику релігійно-духовного світогляду, то геній-письменник грішить і після своєї смерті, якщо його грішні твори читатимуть люди різних поколінь, діти… і будуть формувати свій світогляд на них. І чим більший тоді письменник – тим довше грішить. Що він не раптово смертний. Тобто булгаківщина тут навиворіт. Ось у чому фокус.
А це мій вірш – як ілюстрація до відповіді:
ІСТОРІЯ
Історичні вітри не уміють співати з душею
Про кавказький кинджал, де карбований кровію вірш,
Про багаття монголів, загашені їх же сечею,
І могильну траву у високій підводній траві.
Про заховане в церкві мазепинське золото біле,
Журавлино-весняне забуте весілля садів…
І про те, як ще обри до обрію синього бігли,
І про те, як Отой світ народженню цього радів.
Як горіли степи й розмовляли про вітер ялини,
Не святі, та посвячені, пасли легенди волхви,
Дід Григорій чудний самокрутку із бюлетня слинив
І шукав собі місце на вічність у небі трави.
«Молодьож» танцювала – весела, як люди первісні.
І прощали поети своїм побратимам гріхи –
Хто помер молодим десь якраз посередині пісні,
Не розпасши у корчмах свої золоті потрохи.
Усе більш самота душу степом і морем манила
І заразні, мов страх, в сни приходили ті, хто чужі…
Десь із ядер клітин проростали шаблі, наче крила,
Проти течії Лети училися серцем пливти.
В чорні діри свідомості лазили фройди та хвойди –
І шукали там сала, калини, молочних братів.
Пуповина відрізана.
Ера відходить – як води –
І змиває усе на невічній спіральній путі.
…Отака-от історія – втомлена офіціантка,
Отака-от радянська і рідна, і радісна бідність життя.
Все почнеться зі смерті – як обри, як анти…
Тільки нащо історії взяте на Той світ дитя?..
Синім Місяцем всім усміхнеться прехитрий диявол.
Він вже в космосі був… Може, він і придумав людей?..
Те, що тілом зоветься, – то глина дешевої слави,
А душі ще не мацав наразі ніхто і ніде.
Краще цих таємниць, мабуть, справді не знати ніколи.
Заболіли сніги, забіліли сади, як фата…
І вернулись до себе ті обри й татаро-монголи…
І зосталася осінь… і зір он орда золота.
7. Чи маєте Ви наразі конкретну мету, наприклад, прославитися ще більше (якщо так, то яким чином), стати широкознаним у світі та увійти в історію, як, наприклад, Толстой, Шекспір, Шевченко та інші. Або ж Ви більше переслідуєте земну мету (зробити ремонт, купити машину, виховати дітей чи онуків тощо)? Що є для Вас у цьому контексті пріоритетним?
– Матеріальне для мене точно не пріоритетне. Якби матеріальне було важливим для мене і я всю мою енергію спрямував на те, щоби стати багатим – то став би… А так мене це не хвилює. Маю знайомих – багатих людей, які запрошують мене у свої палаци, бо відчувають, що я не заздрісний. Мої пріоритети завжди були духовні: захистив докторську дисертацію, надрукував 35 різножанрових книг, посадив тисячі дерев, маю дружину і дві доньки, зятя… купу премій. Утішений, що не маю ні державних нагород, ні квартир від держави. Так і має бути у справжнього поета… А вже чи той поет великий, малий – це дуже відносно у наших земних часово-просторових координатах.
* * *
«Родитись.
Прожити.
Вмерти» –
Магічно-прості слова.
Ну ніби той лист в конверті,
Прийдешніх віків трава.
Родитись.
Прожити.
Вмерти…
Шевченко.
Шекспір.
Гомер…
Ох, світе, який ти впертий!
Благання людей німе.
Це ж скільки боротись будуть
Великі Добро і Зло?
Під небом, над небом – всюди –
Кістлявий металолом.
Чого жебракуєш, мамо, –
Плането моя одна?
На інших світах так само
Не видно у тайни дна.
До Богом сміються інші
Шевченко, Гомер, Шекспір…
Та чеше та сама Вічність
Русяве волосся зір.
Так мені навіршувалося колись.
Час покаже. Останнім часом мене помітили у світі, почали перекладати видавати окремими книгами, запрошувати… Чи гріє мене це? Ні полярне сяйво, ні зорі не гріють… Вони лише світять, освітлюють шлях як до Добра, так і до Зла. А людські душа й тіло люблять тепле, органічне світло, тілесне світло. Тому мені як людині потрібніша любов до моїх книг земляків, ніж усі премії світу разом узяті. Але до світового визнання, як і загалом до слави, треба ставитися адекватно, зі здоровим глуздом, адже (знову ж таки в духовно-генійній системі координат) дуже хотіти визнання – гординя, але дуже відмовлятися від нагороди – також гординя. А гординя – перший, смертний, сатанинський гріх, у який впав архангел Люцифер (світоносний). Тобто треба триматися урівноваженої духовно-душевної вертикалі, щоби прожити достойно і створити щось достойне прикладу для майбутніх поколінь, використавши земну славу свою для добрих справ, а не для роздування власної гордині, власного его.
А наразі:
Душу зігріємо чорним вином,
Тіло зігріємо тілом.
Ось воно щастя!
Воно?..
Воно.
Кулею пролетіло.
Олеся Василець,
письменниця.