Ігор Павлюк. Перед-чуття

Поезія для мене – це написана словами Музи музика…

У цьому контексті кажу: «Таня П’янкова»… – і відчуваю поетичний трем на чуттєвому і на світоглядному рівнях одночасно.
Асоціативна змійка від озвучення, шепотіння імені та прізвища цього поета-жінки, жінки-поета різко веде, манить, кидає душу-й-тіло у темномедову прірву вірувань протопредків із їх реалами, віртуалами, ритуалами разом узятими – аж до купальських блудів і паломництвом до камасутр і діонісійських містерій-вакханалій.
Потім я мав кілька спонтанних зустрічей із Танею…
Потім пізнав її вірші з першої її книги, подарованої мені нею, – «Цілунок в тім’я».
Прочитав її біографію.
І нарешті – чув як вона органічно-ритуально виконує свої вірші.
Не читає їх – а зачинає, родить, годує грудьми… ростить, посилає на війну, хоронить і воскрешає знову, тремтячи від солодкої муки…

* * *

Секретів тут нема.
Є тайна.
Навіть в орнітологічній назві – «Синдром синиці»…
Чому не синдром суниці, наприклад?..
Тут синдром – (грец. σύνδρομον, σύνδρομο – збіг, скупчення… симптомів хвороби. А синиця (Parus) – невелика за розміром пташка, яка живиться комахами та дрібними безхребетними.
Яке тут ключове слово?
І чи тільки безхребетні стають жертвами синиці?..

* * *

Всі біографічні, графічні, бібліо-графічні вирази потоків тонких інформацій-енергій про Таню П’янкову зійшлися мені в радісну магічну пульсуючу єдність, яку можна називати як завгодно, – поезією включно, бо для справжнього Поета все – поезія, творення якої у вербально-ритуальних виявах, участь у якій – щастя.
А передчуття щастя для осіб душевних, воїнів духу – завжди важливіше, вагоміше за сам момент щастя, прояв якого – від оргазму до катарсису, благодаті…
Адже наймудріший той – хто найдужче любить життя.
Поет же (а П’янкова – поет, бо ж поетеса – це дружина поета…) уміє заразити цією любов’ю інших, ближніх…

Адже кожен вроджений поет (поети, як і відьми, бувають роблені-навчені і вроджені) – язичник, який всіма фібрами свого єства прагне створити свою релігію… передчуває народження наднових – дітей, зірок, зоряних дітей…
Неабиякий досвід того всього – зародження і народження дітей і віршів – Таня має.
Орнітолог орнітолога завжди зрозуміє…
Тобто вірити їй можна.
Спробуємо полюбити.

Що ж до передчуття…
Чуття передом…
Звідки все живе виходить у цей Божий світ, тремтячи від «солодкої муки», і куди всіма фібрами душевного тіла й тілесної душі прагне знову сховатися, що вгадує-ловить Таня словом:

Та хіба ж ти не знала?
Запалиш – сама згориш…
Най би жив у мені,
Най би мав собі нору лисячу.

…Бо так задумано і створено Там: і лоно жіноче, й луна любовно-коханного стогону, й нора лисяча, й колиска, могила, могила-колиска…
А ми – співтворці з готового всевишнього матеріалу.
Таня П’янкова знає, відчуває Це… приймає Його і… не пробує змінити, а (дитинна, мудра, жіночна, змійна, із цукеркою в устах, тонка і глибока, спокійна і рвійна, туга і тужлива, звабливо-заспана…) вдячно тішиться ним, пересипає, переворожує, переформатовує, збовтує… – і благословляє любити Його і творений ним Всесвіт інших, щоби спасенно зостатися з ним і після цього життя, тому її кохання – Любов:

Пахне йому озоном
Жінка, що стелить на цукор гарячий хустку… –

каже вона, продовжуючи окрасивлювати біль:

Затамуй мене…
Щоб не болісно,
Щоб стерильно в місцях розриву…

Перед тим, яка назавжди – порізно,
Роздивися мене щасливу –
Не-від-різану…

Боже, змилуйся!
Дотик скальпеля – зимна грація…
Операція – ампутація…

Ти не бійся!
Я не…
Прокинуся.

Перечитую рукопис модерної амазонки, яка професійно і ловко водить куди хоче залізного коня – авто, Тані П’янкової, на ніч і зранку – висновок не змінюється: вона взяла й перетравила-перетворила, уособила все найкраще із сучасної української та світової лірики і елегантно подає це все вариво-твориво тим, хто здатен засвоїти, співтворити, хто має мудре серце і крилатий корінь.
Таня ворожить словом і ословлює природну заклинальну ворожбу на зорях, вітрах, пісках і ріках, роблячи дно верхом, прірву – карпатською вершиною, ножову ненависть – ніжною любов’ю, замовляє вроки і причаровує одночасно – голосом і волосом, паузами і спазмами, римами і ритмами, сміхами і ридмами… як мольфар, нанашка, ненаша, інша…

* * *

Тому для непосвячених, або емоційно пригальмованих її буквенні стежежчки можуть не мати змісту й форми. Але травмовані і затрав’яні підключається до її енергії без розеток і вай-фаю – безпосередньо.
Вона (княгиня епітетів: «ці війни – сновійні») – поет-психолог, не ідеолог, навіть не поет-філософ, бо який із Жінки філософ… хоча…

Це відчуття – не бути
Зліва у грудях тисне…
Зграї давно вже треба… Сніг їм на очі липне…

Іноді й магія, творена з елементів основних стихій – вогню, землі, води й вітру, – потребує відпочинку у філософських пасажах, інкрустованих закарпатськими діалектами-родзинками:

Лиш уяви, як ýжем
Човник заходить між береги надії…
Гарна мрія?
Чорт, не вмію!
Бути слухняною, мов березнева кішка…
Равлику-павлику,
Вистав, дурненький, ріжки…
Лю… тя
Трішки…

Або:

Отямся
і перерви, наче вагітність,
бо раптом народиш
і с т и н у

Такі поети, як Таня, для поетів-муз-чин – два в одному: може бути й ого-го якою Музою…
І тут же Муза-філософ не боїться бути храмовою гейшею, жрицею любові, для якої тіло й душа єдині, але не продаються, а жертвуються у різних танцях-ритмах: від коломийкових – до гекзаметрово-епічних:

Не числюсь в його жінках.
Ах!
Принаджувала сама –
Все дарма!
Хворіла ним, як змія.
То не я!

* * * * *

Зірка у зірки неба питає.
Котик – у нірку…
Певно, шукає
Мииииш…

* * * * *
Пампушки теплі
І трохи пахнуть ранковим сенсом…
І вже не спиться.

Ти щось малюєш.
Тече між пальці сироп з суниці.

І – пішло-поїхало-попливло-полетіло:

Тиша тиш,
Чом не спиш?
Циц… і на…
Трохи лиш, бо згориш.
Ш-ш-ш, ш-ш-ш
Райсько нам…

Ох, пече!
Хочу ще!
Підхопи на плече
Ліву ніжку – здурій!
Нині – мій. Завтра… Чий?

Розтули, розповий,
Розметай між перин
Білий кінь – зради син…

Пізній час – синій птах…
Завтра іншій в маях
Засвистить на губах
Та сопілочка,
Що моя – не моя,
Бо і я – нічия…

А-а-а, котки два
Хтіли дівочку…

Відчуваю, як мене, первісного християнина, забирає у боже-вільне падіння-політ ця глибока висота і висока прірва «шепоту закоханої змійки» – аж до пекла…

* * * * *
Я його хитавицями з білого світу зведена,
Я його чарівницями слова у слові врéчена,
Замикаючи коло на тридцять замків зсередини…

Не маю за що зачепитися – щоби не нагрішити смертними гріхами… і віями зачіпляюся за спасенні рядки зі знайомими, знаковими для правовірного християнина словами:

Ти пекельний стокрилий ангел,
Що в кохання погрався трішки.
Це було геніальне шоу!
Ти його розіграв натхненно!

Так і хочеться на радощах від спасенного промінчика святої келійної свічки у кінці сонячного поганського вітального тунелю по-дурацьки ляпнути: «Мерсі за комплімант… Я також можу… Яка їхала, таке здибала»…
Якось так.
Межово.
Бо ж неспроста під одним із віршів стоїть епіграф із сина нашого спільного друга-поета Василя Кузана Валентина Кузана: «Вірші – це вдалі спроби самогубства…»

Таня П’янкова убиває себе талановито, часто, чесно.
У релігійній системі координат – це смертний гріх.
Але нема нічого безсмертного, яке би не вмирало.
Безсмертне лише те, що воскресло…

Таня любить і вміє помирати і театрально, і насправді…
Але ще більше вона любить воскресати, любить любити… любить творити і співтворити з богами і коханими дітей, аури, книги…

Тому закликаю-заклинаю любити-читати, читати-любити те, що жертовно творене з любові і хоче обміну, а не обману…
Ця книга – посібник для зачарованих, розчарованих, чарівних – дарує тонку органічну, органну музику-енергію, яка зараз така дорога і така безцінна…
Адже краще «синдром синиці» у руках…