Люба. Долик. Звучить – як люба доля. Доля справжнього поета, як відомо, ніколи не буває простою, легкою. Навіть Муза, як написав класик, диктує поетові долю, а не вірші…
Доля Люби Долик привела її ще дитиною в село Білин Ковельського району на Волині, де жили її дідусь та бабуся по маминій лінії, де, зовсім поряд – село Колодяжне з героями Лесиної «Лісової пісні», самою Лесею Українкою…
В такій атмосфері важко не стати поетом, а ще важче ним стати і бути. І чим органічніший поет, тим дивно парадоксальніші зовнішні риси долі – біографія поета. Саме поета, а не поетки, чи поетеси, перша з яких радше – донька поета, а друга (поетеса) – його дружина.
Хіба ж не дивина, що за спеціальністю Люба – прикладний математик, яка з любов’ю, як пише сама, закінчила електрофізичний факультет Львівського політехнічного інституту. Що ж, вища математика для поета – також поезія… Як хімія для Менделєєва чи, приміром, фізика для геніального Ейнштейна.
Вона ж – автор семи книг віршів, серед яких «Недозволена розкіш», «Біла квітка. Чорне коло», «Перша заповідь трави», «І прирікаю тобі любов…», учасниця кількох поетичних антологій, збірки перекладів із угорської «У долі твоїй подряпина»… активна учасниця поетичного, тусовочно-поетичного, поетично-тусовочного життя-буття у романтично-містичних місцях міста Лева, чиї вірші активно розміщені на, скажімо, відомому Інтернет-сайті «Поетичні майстерні», де вона виставила свій олюблений афоризм: «Життя прекрасне своїми несподіванками!!!», а про себе пише так: «Народжена у рік Змії під знаком Риб. Живу. Вчуся розуміти і прощати. Люблю … літати!» тощо…
От за тим «тощо», над ним, під ним, поруч із ним… щастя Любові Долик, її «Щастя» (так просто) – наступна, свіжа книга віршів поета, рукопис якої зараз переді мною і в якому саме слово «щастя» вжито 32 рази.
Перше враження від «Щастя» – щоденникові інтимні записи жіночої душі, з яких може вийти чудова пісня чи казка для предків чи нащадків. А може й, нам, сучасникам, дістанеться своє, нехай ще не відстояне в часі, дзвінке молоде вино цієї ритмізованої, римованої енергетики з її християнсько-язичеськими та язичеськи-християнськими світоглядними інкрустаціями, адже щастя язичеське і щастя християнське, щастя загалом і щастя Жіноче – такі різні і такі подібні між собою на цій нашій колисковій самотній планеті у великому космосі душі і душі космосу.
Перше враження від рукопису – іскристий самобутній, строкатий, як ні в кого, калейдоскоп форм та змістів, тем і нарацій із назвами «Коханому», «Сонячному хлопчику», «Весна-Вітуся», «Замовляння», «Акваріум», «Екологічне», «Чорниці», «Шпаківня», «Очерет», «така не-осінь», «Коктебельське», «Відчай», «Соціальна проблема», розмаїтим словником, у якому є, як і передбачалося інтуїтивно із перших же рядків, строф, як слова-символи, слова-знаки, так і слова-терміни, ніби антипоетизми («Аграрний вірш про осінь»), які в образно-стилістичній системі автора органічно опоетизовуються як-от у вірші «Електрофізичне»:
А на виході –
нуль.
І,
ти знаєш,
нема контакту.
А на виході – вихід,
то вже хоч туди
проведи.
Кожен винен у тому,
що з нами нічого
не трапилось.
Кожен просто
не винен.
Та й добре,
нема біди
Із чого лише у справжнього поета (за Анною Ахматовою) лише не виходять вірші?.. Навіть зі снігу – в Долик.
Коли Жінка розуміється на електрофізиці – це вже само собою зваблива поезія, як і коли жінка хвацько володіє мечем чи штурвалом вітрильника.
Чує моя душа, що Люба Долик могла би…
У цій, не товстій за обсягом, її книзі – вірші-присвяти іншим поетам (Ганні Осадко, наприклад), донечці, при-сутні вірші з епіграфами від Дари Корній, Ліни Костенко, поезія у прозі (Люба ж пише і друкує коротку прозу), наприклад:
«Щоразу по-іншому сниться наша хата. Отоді, як мали її продавати, снилося мені, що у нашій хаті «кабачок» – отаке львівське ретро-кафе, у «парку» стоять столики під смугастими величезними парасолями, світять ліхтарі старовинні – солодко-жовто так світять, і дами ходять у довгих сукнях, у капелюшках і з мереживними парасольками в руках – усе як і мало б бути у ретро-часі …І грає музика, а вікно – чомусь у стіні нашої комори є вікно, і з нього подаються страви на замовлення, а я біжу з кухні у свою кімнату – а все перероблено, тут готують їсти, тут миють посуд…» («Сон»).
Романтичні сни і навіть звичайну міщанську яв поетична свідомість і підсвідомість, досвідчене і чутливе поетичне медіумне серце Люби Долик поєднує – і пропонує читачеві катарсисне щастя не лише монологічного, але й діалогічного спілкування з часами та просторами на якихось ультразвукових діапазонах, на яких комунікуються «брати наші менші» і, здається, дУхи.
Які ромашки тут –
ве-ли-ко-о-кі…
Отави –
мов жива зелена ртуть
переливаються… –
опоетизовує Долик, ніби закодовує у слові для вічності свою маленьку батьківщину – Старий Самбір, природно підтверджуючи свою людську «нормальність»: писати-співати-розповідати про три основні святі іпостасі для поета: батьківщину, кохання, космос… Іноді кожній цій іпостасі – окремий тематичний вірш, іноді – синтезовуючі слова, як-от у вірші «Зворотній бік світла»:
Загублені шукають порятунку,
врятовані – мети.
А ми міняємо щоденно обладунки,
і щастя – в целофанові пакунки
згребти,
згребти!
А білий – птах,
а вільне – синє небо.
жива – ріка.
А ми ламаємо свої мости і греблі,
І знов будуємо… а всього тільки треба –
твоя рука…
Тобто щастя в художній інтерпретації Люби Долик, як і білий колір, має спектрально-веселкову природу і для якого найперше, що потрібно, то усвідомлення: Ти щасливий. Попри все і вся, погоду і політику, очищальний сум і сумну радість, які, як відомо (за Олександром Олесем) обіймаються між собою, як вода і вогонь, Сонце і вітер, інь і янь у східних філософіях.
Розкриваю навмання рукопис – і поза всіма «теоріями і практиками» читаю чудові, традиційні за формою і вічні за відчуттям, бо ж повні гармонії і зрозумілих почуттів, строфи:
***
І кожен день – малесенькі спектаклі
невдатні ролі, злети, помилки.
І кожен день – з шухлядки виймеш краплі,
бо в серці стукіт тихо-не-такий.
Смієшся-дзвониш-бігаєш по сходах,
телефонуєш-хочеш-кави-п’єш,
питаєшся у мудрої погоди –
це все мені? тепло оце? егеж?
І квітнеш, як дурнесенька примулка,
а мрій малесенькі жовтесенькі курчатка
стукочуть дзьобиками – тісно їм і мулько…
Боїшся? Та почни усе спочатку!
Реальна безсюжетність афористичних ліричних віршів Люби Долик і закономірна ірреальна сюжетність її біографії-долі створюють також парадоксальну метафізичну пару, яка, як плюс і мінус, вольтова дуга за відомими законами фізики, не можуть творити нову єдність без боротьби протилежностей.
І творять.
Адже етимологія слова «поезія» – (по-грецьки ποίησις) означає «творчість».
Творчість – із калейдоскопічно вільних і багатих кольорів, звуків, запахів у їх тонах і напів-, чверть- і далі… у мікро- та макрокосм тонах, які Любі, як жінці-доньці, жінці-коханій, жінці-мамі, професійному математику, людині й поету далися ще в ранньому, ангельському, дитинстві.
Чого варті у цьому контексті, приміром, оці чудові строфи поета, яким безперечно віриш, а це так важливо у всіх часах у всіх народів, особливо в такі переломні часи, в які волею долі і долею волі довелося жити:
Іду з роботи пізньої години
сердита на усенький білий світ –
конячка загнана, не схожа на людину,
від втоми помарнів у мене вид.
(«Правдива історія»)
Крізь дивну осінь кольору какао
над озером, де смуток потонув,
гордився очерет (такий зухвалий!) –
він, красень, він чекає на весну!
(«Очерет»)
Що ж, терпкий, терново-трояндовий вірус поезії із малої батьківщини Лесі Українки очевидно, направду потрапив у добре та ніжне серце Любові Долик, якій, як і всім її щирим читачам, побажаємо стільки здоров’я, щоби пережити те Щастя, яке її (і читачів) чекає після виходу цієї книги тремтливої і душелікувальної (дивись вірш «Про ангела) лірики.