Під завісу року, що минає, варто пом’янути добрим словом Ізраеля Вальдмана, нашого видатного земляка, адвоката, публіциста, видавця, політика, громадського та державного діяча. Хоча б тому, що цьогоріч виповнилося 140 років від його народження у Чорткові.
Ким же був цей доктор права Вальдман і чому заслуговує на згадку? Ось лише один малий штрих з його біографії: саме до нього звернувся у 1919 році Президент УНРади Західно-української народної республіки Євген Петрушевич, надсилаючи свій указ: «Високоповажний Пане Д-ре Ізраель Вальдман! Отсим іменую Вас моїм уповноваженим для справ жидівського населення Східної Галичини», повідомляє «Гельсінська ініціатива – ХХІ».
Вочевидь, на той час Вальдман був вже досить помітною постаттю у громадському і політичному житті, якщо він міг представляти ту частину євреїв, яка обстоювала ідеал української державності та українсько-єврейської співпраці, та якщо вибір Президента ЗУНР впав саме на нього з усієї 700-тисячної єврейської спільноти Східної Галичини.
Прикро, що у сучасному Чорткові, Тернополі та й Львові про Ізраеля Вальдмана ніщо не нагадує і майже ніхто не згадує. Окрім скупих біографічних довідок, які можна знайти в інтернеті, його життю та діяльності на батьківщині було присвячено в останні роки практично одну-єдину окрему статтю авторства історика Максима Гона, що вийшла у складі наукового збірника Інституту українознавства імені І. Крип’якевича «Західно-українська народна республіка. 1918 – 1923. Уряди. Постаті.» У цьому виданні ім’я нашого земляка-чортківчанина стоїть поруч з іменами Євгена Петрушевича, Костя Левицького, Сидора Голубовича, Степана Федака, Степана Барана, Лонгина Цегельського, Степана Смаль-Стоцького та інших чільних лідерів ЗУНР.
Народився Ізраель Вальдман у Чорткові 10 березня 1881 року. На той час більше двох третин населення міста складали євреї. Окрім них мешкали у ньому поляки, німці, русини, вірмени… Місця вистачало усім. Невідомо, ким були батьки Ізраеля та як довго мешкала родина Вальдманів у місті. Невідомо, чи саме в Чорткові Ізраель отримував первинну освіту. Якщо справді тут, то це міг бути «хедер», єврейська релігійна початкова школа, або чотирикласна «тривіальна» школа, підтримувана з міської казни, або ж парафіяльна школа отців Домініканців.
Якщо вірити авторам біографічних довідок про Вальдмана, згодом він навчався у львівській гімназії, яку хлопцеві не вдалося закінчити через його надмірну, за оцінкою адміністрації, активність у сіоністському русі. Тож так виглядає, що політикою Ізраель почав цікавитися ще на гімназійній лаві.
Його захоплення ідеєю побудови єврейської держави мало продовження у роки навчання на юридичному факультеті Віденського університету. Тут він був одним з лідерів студентського сіоністського товариства Bar-Kochba.
Про своє знайомство і дружні взаємини із студентом Ізраелем Вальдманом згадує інший наш славетний земляк, письменник Сома Моргенштерн у збірці автобіографічних нарисів «В інші часи». Йдеться про період до 1905 року. Моргенштерн пише про нього, як про «полум’яного сіоніста та адепта Теодора Герцля», «блискучого промовця» та на той час вже «відомого журналіста», який друкувався в авторитетній віденській газеті «Neue Freie Presse» (Нова вільна преса). Поява Вальдмана у подільських селах була пов’язана із необхідністю заробляти на власне прожиття репетиторством. Він повинен був підготувати до повторного випускного іспиту свого однокурсника, онука орендаря маєтку в тій місцевості. Що ж до юного Соми Моргенштерн, то він завдячував зустрічі з Вальдманом власній можливості навчання у тернопільській гімназії – саме той переконував його батька, ортодоксального хасида за поглядами, дати синові світську освіту. Впливом Вальдмана на свідомість майбутнього письменника можна пояснити і його власне пізніше захоплення ідеями сіоністів, і вибір правничого факультету Віденського університету як місця навчання.
Скоріш за все, певну інформацію про погляди та події з життя Ізраеля Вальдмана можна було б отримати з дослідження його публікацій у тодішній пресі. Однак схоже що донині ніхто з дослідників не зайнявся цим: ані в Австрії, ані в сучасній Україні. Як результат до нашого часу в доступних біографіях Вальдмана міститься більше білих плям, аніж документально підтверджених відомостей. Вочевидь має рацію згаданий мною автор Максим Гон, стверджуючи, що на превеликий жаль «в непростій історії українсько-єврейських взаємин нам більше відомі супротивники, аніж друзі». Додамо – загалом у нашій історії значно більш відомі герої, вожді, терористи та мученики. Аніж громадські діячі, правники, публіцисти та видавці…
Після завершення університетського навчання Ізраель Вальдман повертається на Поділля, до Тернополя, і розпочинає свою правничу кар’єру помічником в адвокатській канцелярії доктора Сидора Голубовича. Власне звідси бере початок його зацікавлення українськими справами. Його шеф на той час вже активно залучався в громадську та політичну діяльність. Відомо, що він брав участь у парламентських виборах 1907 року як кандидат від Української народно-демократичної партії (УНДП), але у збаразькому окрузі не був обраний. Перший політичний успіх прийшов до нього вже на наступних виборах 1911 року.
Загалом же парламентська виборча кампанія 1907 року виявилася вдалою: і для українських народовців, і для сіоністів – не в останню чергу внаслідок втілення першої в історії спроби українсько-єврейського політичного партнерства. Народовці та сіоністи тоді не конкурували , а підтримували спільних кандидатів. В результаті до Парламенту було обрано 17 послів від УНДП та трьох – від галицьких сіоністів: А. Малера, Г. Габеля та А. Штандта. І вже тоді одним з ініціаторів такого партнерства виступав наш земляк Ізраель Вальдман. До слова, сам він ніколи не брав участі у виборах, як кандидат. Але починаючи від 1907 року, Вальдман послідовно обстоював свою позицію: єврейські лідери повинні відмовитись від ролі безпосередніх чи опосередкованих союзників пропольської адміністрації та виступати політичними союзниками українців, які у Східній Галичині є етнічною більшістю. Він стверджував: «…Я стояв непохитно на становищі, що краєва політика, ведена жидами, тут повинна йти рука в руку з українською політикою. Перш за все я вважав, що лежить в інтересі жидів, як меншини, допомагати українцям в їх змаганнях до осягнення автономічного існування і що вслід за тим жиди не повинні в ніякий спосіб підпирати полонізування областей краю, що їх замешкають в більшості українці».
Вже у той час у середовищі галицьких політиків, як польських, так єврейських й українських, було проголошено прагнення домагатися створення національних держав кожною з етнічних груп. У 1892 році було створено «Єврейську національну партію», яка в своїй програмі декларувала: «Єврейський народ не загинув, він має життєві сили, щоб перечекати бурю і відродитися до нового життя». УНДП від моменту свого заснування в 1899 році також проголошувала власну стратегічну мету створення української держави еволюційним та правовим шляхом: «Ми, галицькі Русини, часть українсько-руського народу, що має державницькі традиції, ніколи не зрікся і не зрікаєся прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднав ся з часом в одноцільний національний організм». Політичні змагання сіоністів та публікації їхнього головного ідеолога Теодора Герцля викликали загалом прихильну реакцію українських народовців: «Не можна, однак, відмовити йому (Т. Герцлю] в тому, – писав І. Франко, – що його план одухотворений глибокою вірою й гарячою любов’ю до свого народу, особливо до його пригноблених і знедолених мас…План його без сумнівів, має майбутнє, і якщо сьогоднішнє покоління ще не готове до нього, то згодом дочекається молоді, що захоче й зуміє його здійснити».
Вальдман не ідеалізував та не відбілював історії багатовікового єврейсько-українського співіснування, але пропонував засвоювати її уроки та розрізняти спільність політичних цілей для українців та євреїв, як бездержавних націй. «Історичний розвиток учить, – стверджував він, – що гноблення українців поляками призводило завсіди до катастроф і що жиди були жертвами тих катастроф. Чи маю пригадувати криваві часи Хмельницького в XVII і Гонти в XVIII століттю? Ці криваві події вбилися глибоко в жидівську історію і наш бідний нарід не прийшов ще до сьогодня на дотичних теренах ані до політичної, ані до економічної рівноваги як раз із причин цих подій. Я далекий від того, аби ці катастрофи оцінювати чи осуджувати зі становищ справедливості. Практичний політик рахується з фактами, що з природи речі випливають із соціольогічного зв’язку народів, що живуть побіч себе. Відповідно до тих фактів він направляє свої політичні змагання».
Ще до Світової війни Вальдман вистував співзасновником та видавцем часописів «Przyszłośź», «Wschód», «Neue Lemberger Zeitung» з толерантною до української політики орієнтацією, а також був автором численних публікацій у них. У його біографіях є згадки про те, що у роки війни він підтримував співпрацю з Головною Українською радою у Відні.
Як відомо, листопадові дні 1918 року, коли вирішувалася доля державності у Східній Галичині, Єврейська національна рада у Львові заявила про свій нейтралітет у польсько-українському конфлікті. Вальдман, схоже, був одним з тих лідерів, які підтрмали тактику нейтралітету. Принаймні його підпис стояв під звернення до президента США Вільсона та світової громадськості з пропозицією втрутитися у протистояння, зупинити війну між українцями та поляками: «У Львові від 1 листопада триває кривава вулична боротьба. Сотні жертв поміж невинним мирним населенням… Євреї проголошують у Львові, як і в цілій Східній Галичині, повний нейтралітет. Не зважаючи на це, поляки насильно рекрутують єврейських чоловіків в зайнятих ними частинах міста до боротьби проти українців. Львівський єврейський комітет безпеки урочисто протестує проти цього і просить дійсної інтервенції». В ситуації, коли країни Антанти не поспішали з конкретними діями з припинення боїв, Вальдман став одним з організаторів Єврейської самооборони у Львові.
Окремі сучасні історики, як наприклад, польський вчений В. Вєжбєнєц, вважають, що у добу творення ЗУНР саме Вальдман був ключовою постаттю серед сіоністів Галичини проукраїнської орієнтації. Можливо, ця його постава була зумовлена давнім партнерством з Сидором Голубовичем, який в грудні 1918 року обійняв обов’язки голови Уряду ЗУНР, її Державного секретаріату. Тому не дивно, що його постать була помічена українськими політичними лідерами та він став репрезентантом єврейського населення в українських урядових колах. Та й загалом не видається дивним й те, що значна частина євреїв підтримала становлення української державності у Галичині – адже тут вони вперше були визнані самостійною нацією, їхня мова стала однією з офіційних мов, якими українська влада зверталася до своїх громадян. Недовгий період української влади у Галичині позначився дотриманням громадянського ладу, поваги до життя та власності усіх її мешканців, незалежно від етнічного походження. Єврейський погромів, на кшталт сумнозвісного проскурівського, тут не було.
Вірність своїм проукраїнським поглядам та активні контакти з політиками ЗУНР Ізраель Вальдман зберігав і після поразки молодої республіки, у нелегкі 20-і роки. Весною 1922 р., коли доля Галичини вирішувалася країнами Антанти на міжнародних переговорах, він писав: «У реалізації самостійності Східної Галичини я вбачаю здобуття єдиної для єврейського народу можливості для реалізації всіх його національних прав».
У 1922 року Вальдман вступає до Західноукраїнського товариства Ліги Націй, метою якого було визнання Лігою прав українського народу на національне самовизначення, а невдовзі стає віце-президентом товариства. Однак, як відомо, серед лідерів країн Антанти перемогла ідея щодо необхідності створення великої польської держави – як санітарного кордону від більшовицької Росії. Та навіть після воєнної та дипломатичної поразки ЗУНР Вальдман намагався зводити містки україно-єврейського партнерства – у листопаді 1924 року він виступив з публічним зверненням до євреїв Східної Галичини, яке завершувалося словами: «Будуть українці вільні – здобудете й ви можливість бути політично вільними!»
Але багатолітнім партнерським стосункам Ізраеля Вальдмана з українським політикумом судилося бути розірваними у драматичній ситуації. Як відомо, у вересні 1924 року у Львові бойовиком Української військової організації (УВО) 19-річним Теофілом Ольшанським було скоєно замах на життя Президента Польщі Станіслава Войцеховського. На місці злочину було затримано стороннього чоловіка, єврея Станіслава Штайґера, кілька очевидців надали слідству хибні свідчення, що то саме він кинув бомбу і почав тікати. Кримінальна поліція завзято почала розбудовувати версію «теракту з комуністичним та сіоністським слідом». Впродовж цілої «штайґеріади», яка тривала більше року, єврейські лідери, серед яких був і Вальдман, безуспішно намагалися переконати очільників УВО офіційно визнати свою роль в організації замаху. І хоча ще у вересні сіоністська газета «Chwila» опублікувала текст листа від УВО, в якому стверджувалося, що замах на Президента було скоєно саме членами цієї організації, суд не вважав цю публікацію доказом. Врешті-решт сіоністи Натан Льовенштайн та Ізраель Вальдман змушені були надати в судовому засіданні свідчення про причетність до замаху УВО. Штайґера було виправдано. Однак цей крок Вальдмана призвів до розірвання його партнерства з українськими діячами та ускладнив умови його подальшого перебування у Польщі. Приблизно у цей самий час через різні звинувачення відсторонюється від політичного життя і його найближчий політичний партнер Сидор Голубович.
Тож ще у 20-і роки Вальдман емігрує до Відня, згодом деякий час мешкає у Брно, а врешті-решт перебирається у 1935 році до Палестини.
Втім і тут Вальдман не перестає цікавитися українським питанням. Як стверджує Максим Гон, до кінця 30-х років він публікував політичні огляди подій у Галичині, зокрема критично ставився до стратегії тих українських політичних сил, які шукали союзників серед тоталітарних держав, чи то на заході, чи на сході. Він вважав хибною надію ультраправих сил на допомогу у відродженні України завдяки втручанню нацистської Німеччини, не сприймав аргументації тих, хто спрямовував погляд на більшовицьку Росію.
На думку Вальдмана, галичани мали покладатися на власні сили, шукати компромісу та вибудовувати між собою співпрацю. Тож аж початку Другої світової війни, допоки існувала надія на нормалізацію стосунків між різними політичними таборами, він намагався доводити слушність своїх переконань, сформульованих ще на початку століття.
Життя Ізраеля Вальдмана в омріяній колись ним Палестині виявилося недовгим. У 1940 році він помер в Єрусалимі.
До Галичини і рідного Чорткова так вже й не зміг повернутися. Звісно, після вересня 1939-го про це вже не було сенсу й думати. Адвокати, незалежні журналісти та політики, спроможні до діалогу та порозуміння тут стали непотрібними. Місця таким людям, потреби у них в окупованому сталіністами краї вже не було.
Розміщене у цій публікації фото Ізраеля Вальдмана датоване 1935 роком, походить воно з копії імміграційного свідоцтва, яке легалізувало його перебування у Палестині.
Олександр Степаненко