У День пам’яті жертв політичних репресій згадаймо про Василя Бараника – адвоката, доктора права, ветерана 1 Світової та польсько-української війни, громадського та політичного діяча, депутата УНРади ЗУНР, Сенатора 2-ї Речі Посполитої, нашого земляка з Поділля, який загинув у сталінських тюрмах 1941 року.

Бараник Василь Матвійович (09.03.1880 – 1941), народився у селянській родині у с. Кобиловолоки Теребовлянського повіту. Початкову школу закінчив у рідному селі. Згодом навчався у 1-й Тернопільській гімназії (“Цісарсько-королівська гімназія у Тарнополі”). Завершив гімназійне навчання та 1901 року здав випускний іспит в українській гімназії Перемишля.

Правничу освіту розпочав того ж року в Львівському університеті. Через участь у протестних акціях українських студентів 1902 року змушений був перевестися до Краківського університету, який закінчив у 1905 році.

Адвокатську шестирічну практику проходив у Заліщиках в канцелярії доктора права та громадського діяча Володимира Охримовича, а також у канцеляріях Єроніма Калитовського та Йосипа Сапіри, згодом працював як кандидат в адвокати. Короткий час (1911—12) практикував як нотаріус в м. Сараєво (Боснія).

В 1910 році молодий правник одружився з колишньою ученицею Заліщицької приватної жіночої семінарії Марією Рудницькою, донькою отця І. Рудницького, пароха села Торське. Сім’я Бараників у 1910-1940 роках проживала у Заліщиках на другому поверсі будівлі «Народного дому». Василь та Марія разом виховали трьох дітей: Івана, Ганну та Богдана.

З початком 1 Світової війни Василь Бараник був мобілізований до війська Австро-Угорщини. Служив у чині хорунжого на посаді керівника преси в штабі військової частини в Моравській Остраві (Словаччина), був учасником військової кампанії в Карпатах. У війську захворів на черевний тиф. Після перебування у краківському військовому шпиталі (1916) був переведений на службу до Львова, де також служив у інформаційній службі штабу австрійської армії та батальйонній канцелярії – аж до часу розпаду Австро-Угорщини.

В дні Листопадового чину 1918 року перейшов на службу до Галицької армії. У грудні 1918 року від Заліщицького повіту був делегований до Української Національної Ради ЗУНР, брав участь у роботі її сесій у Станиславові. В 1918 – 1919 роках виконував функції комісара містечка Тлусте (нині – Товсте) на Поділлі, уповноваженого Уряду ЗУНР по боротьбі з контрабандою в Чортківській військовій окрузі, референта преси в Державному секретаріаті військових справ ЗУНР. Наприкінці березня 1919 р. був призначений повітовим комісаром у Борщеві. Після захоплення Галичини польським військом, у липні 1919 року разом з частинами Галицької армії перейшов за Збруч, на з’єднання з Дієвою армією УНР. Деякий час перебував у Кам’янці-Подільському та Жванці, брав участь у військових діях на території, контрольованій УНР.

У 1920 році  Василь Бараник повернувся до рідних країв і відразу, як багато інших діячів ЗУНР та ветеранів УГА, був арештований польською поліцією. Загалом у 20 – 30 роках він зазнав декількох арештів та ув’язнень у бережанській та чортківській тюрмі (1920 рік – 2 рази, 1923,1927, 1930, 1931 рр.)

Від 1922 року працював помічником адвоката в Тлустому. Здобувши ступінь доктора права, відкрив у Заліщиках власну адвокатську канцелярію спільно з д-ром Антоном Винницьким. Входив до «Союзу Українських Адвокатів у Львові». Як адвокат займався переважно цивільними справами, але виступав також оборонцем українців у політичних судових процесах. Мав великий авторитет в колах польської адміністрації та політикуму, де постійно захищав українських селян повіту.

Василь Бараник увійшов в історію Заліщицького краю як провідний організатор життя української громади у міжвоєнний період. Його суспільну місію у цій справі можна порівняти з тією роллю, яку відіграли у часі перед 1 Світовою війною його колеги-правники: Володимир Охримович у Заліщиках, Антін Горбачевський у Чорткові, Михайло Дорундяк у Борщові, Андрій Чайковський у Бережанах, Теофіль Окуневский у Городенці, Ізидор Голубович у Тернополі… Завдяки його розуму та пасіонарній вдачі Заліщицький повіт мав славу як такий, де найкраще було організовано діяльність українських громад. Він очолював повітовий відділ товариства «Сільський Господар», був директором філії українського кредитового товариства, т. зв «Українбанку» (з 1921 по 1940 рік), входив до керівництва повітових товариств «Рідна Школа» та «Просвіта».

У 1925 році д-р Бараник виступав одним із засновників Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО) – найбільш впливової легальної української політичної партії у міжвоєнній Польщі. Очолював організацію партії в Заліщицькому повіті, був обраний членом Народного комітету УНДО (1931 – 1932).

Від УНДО обирався також в 1928 році до Сенату Речі Посполитої, працював у мандатної комісії Сенату, активно виступав на пленарних засіданнях. Оскільки друге скликання Сенату тривало недовго (1928 – 1930) – внаслідок загострення протистояння між опозицією та режимом «санації» у червні 1930 року президент І. Мосціцький своїм указом розпустив Парламент – через що Василь Бараник втратив мандат сенатора і невдовзі зазнав чергового арешту за необгрунтованим звинуваченням.

В умовах економічної депресії, політичної кризи, саботажних акцій УВО-ОУН влада Польщі вдавалася до репресивних засобів – у ході так званої «пацифікації Малопольщі» поліція намагалася також нейтралізувати авторитетних українських діячів. Під приводом розслідування фактів викрадення підпільною групою вибухівки з державного складу в Заліщиках та переправлення її у Долинський повіт для виготовлення саморобних бомб, якими начебто планували висадити залізничний міст на річці Стрий, було проведено обшуки та арешти у Заліщиках, Тлустому, Лисівцях, Цапівцях, Летячому. За розпорядженням слідчого судді в Чорткові 30 жовтня 1930 року арештували і Василя Бараника, однак довести в ході слідства його причетність до планованого терористичного акту не вдалося.

Відтак незважаючи на репресивний тиск, у парламентських виборах 1930 року у більшості сіл Заліщицького повіту переміг український виборчий блок, представлений переважно кандидатами від УНДО. Василь Бараник перебував під слідчим арештом у чортківській тюрмі впродовж двох місяців, тож не брав участі у цих виборах.

У Державному архіві Тернопільської області серед документів воєводської поліції зберіглося фото Василя Бараника із слідчої справи 1930 року. Оприлюднюється вперше.

У період Голодомору 1932-1933 років він вже виступав ініціатором громадських масових акцій, спрямованих на допомогу голодуючим та засудження сталінського терору в УРСР. 27 серпня 1933 р., Заліщицьким комітетом УНДО у залі «Народного дому» було скликане повітове віче, яке ухвалило резолюцію, запропоновану В. Бараником. У цей час його також було обрано головою «Заліщицького повітового комітету порятунку України». 29 жовтня 1933 року під час церковних богослужінь комітет ініціював збір благодійних пожертв на допомогу голодуючим, які невдовзі передали до «Громадського комітету порятунку України» у Львові.

З початком 2-ї Світової війни адвокати та політичні діячі краю із зрозумілих причин стали першими бранцями сталінських каральних органів. Це були політичні репресії іншого масштабу і жорстокості – у порівнянні з тими, яких вони зазнали українські політичні діячі у роки польської державності. Відтак мало хто з них вийшов живим з тюрем і таборів ГУЛАГу.

Вже 19 вересня 1939 року був арештований оперативниками НКВС та ув’язнений у чортківській тюрмі і д-р Бараник. Впродовж 1939 – 1941 років він перебував у тюрмах Чорткова та Тернополя. Начебто востаннє його бачили інші в’язні на подвір’ї чортківської тюрми навесні 1941 року.

Згідно офіційного повідомлення Василь Бараник помер у харківській тюрмі НКВС 9 квітня 1941 року.

Однак, за версією відомого тернопільського історика Петра Гуцала насправді був замордований разом із 633 іншими в’язнями тернопільської тюрми у червні 1941 року, напередодні відступу Червоної армії з міста. Тож ймовірним місцем вічного спочинку діяча може бути братська могила жертв сталінського тоталітарного режиму на Микулинецькому цвинтарі у Тернополі. Ім’я Василя Бараника викарбувано на гранітній плиті згаданої могили.

Архівно-кримінальна справа Василя Бараника не збереглася, але політичний характер його переслідування та вбивства функціонерами сталінського режиму не викликає сумніву.

У пам’ять про нього у Заліщиках 18 вересня 1994 року було відкрито меморіальну таблицю (скульптор Василь Садовник). Надпис на ній свідчить: «У ЦЬОМУ БУДИНКУ В 1910-1940 РОКАХ ЖИВ ВІДОМИЙ ГАЛИЦЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ І ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ОРГАНІЗАТОР ЗАЛІЩАНЩИНИ, АДВОКАТ ВАСИЛЬ БАРАНИК. 1880-1941.»

Це ім’я не повинно стертися: ані з кам’яних плит, ані з пам’яті нащадків.

*    *    *

        Джерела інформації:

1. Сопилюк М. В. Бачинський М. М. – «Заліщики: роки, події, люди» / у 2-х томах. Т. 2 / Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2015 
2. Петрів Михайло – «Українські адвокати: державні, громадські, політичні та культурно-освітні діячі кінця XIX – першої половини XX ст. Київ: Видавництво «ЮСТШІАН», 2014
3. Гуцал Петро – «Українські правники Тернопільського краю. Біографічний довідник», Тернопіль, 2008.
4. Історико-мемуарний збірник Чортківської округи: повіти Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1974
5. Зайцев Олександр – “Українці в Сеймі та Сенаті Польщі (1922-1939)” / Львів: Видавництво УКУ, 2022
6. Романів Олег, Федущак Інна – “Західноукраїнська трагедія. 1941” / Львів – Нью Йорк, 2002, стор. 193, список жертв Тернопільської в’язниці червня 194

Олександр Степаненнко