Клименко О. ,,Вирівнювання” Збруча: роман – хроніка у 3 кн., кн. 3. Меч Германаріха. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2023. 488 с.
Історична романістика є неоднорідною. І це закономірно, коли відштовхуватися від того, що кожен має свою манеру вираження думки. Але небезпека несприймання написаного все ж існує. І перш за все через те, що деякі читальники, прикидаючись такими, не бажають вчитися в проминулого. А останнім часом серед таких поціновувачів красного письменства з’явилася ще одна категорія. Навіть деякі літерати почали говорити, що, мовляв, не варто звертати увагу на сучасні писання про тоталітарні часи.
Особливо ця ,,геніальна” думка поширилася на тлі війни. Знайшлося ,,оригінальне” пояснення: час нині вимагає більше писати про людську героїку. Не беруся заперечувати важливості теми. Але, мабуть, більше має рацію лавреат Шевченківської премії, письменник Василь Слапчук (до слова, колишній воїн, який внаслідок важкого поранення став інвалідом), стверджуючи, що повноцінна і здорова література на короткий відрізок часу не може замикатися на одній темі. ,,Оспівувачі” сучасності, забувши про це, ніколи не перевершать (чи хоча б дотягнуться до рівня) романів Еріха Марії Ремарка, Ернста Гемінгвея, Луї-Фердінанда Селіна чи Ярослава Гашека.
Така думка не давала мені спокою, коли читав новий роман Олега Клименка з Тернополя. І не бачу нічого подразливого для уяви у своєму реагуванні. Адже маємо твір на історичну тему, бо йдеться про описування діяльності радянських спецслужб у 1939-1941 рр. Але доторк до минувшини водномить не означає, що автор не перекидає своєрідний місточок у сьогоденні непростості і хіба не про московську армію мислить, коли зір натикається на фрази на кшталт: ,,половина червоноармійців валяється з пляшками горілки по канавах,” ,,Кто учіл вас, мудаков? Подполковнік Курдаков.”
Оскільки вже згадано про певну конкретику твору, то, либонь, варто зупинитися на ньому детальніше, зосередившись при таких словесних вправах на сюжетності та виражальності, бо ці питання вельми важливі не тільки для поетичних, а й для прозових творів.
Отже, починається все з розповіді про те, як оперативна група чекістів під орудою молодшого лейтенанта держбезпеки Віктора Коваленка десь 18-20 вересня 1939-го року пробивається до Кременця, аби потім, у часи панування ,,перших совітів”, стати володарями становища у краї.
Далі також маємо розділи роману про події в регіоні аж до 22 червня 1941-го. Лише зрідка уява автора переносить нас у Вишнівець, Шумськ, Антонівці на Тернопіллі, Дермань, Дубно на Рівненщині, Ковель на Волині, Тернопіль, Москву та Люблін у Польщі. Але не назвав би це його вадою. Хоч дехто каже, що ,,топтання” на одному місці є вельми вдатним, бо в маленькому містечку існує небагато цікавинок.
Але таке твердження не витримує критики. Адже суть полягає не в тому, яку місцевість зображує автор, а як він це робить. Крім того не можна скидати з рахунку ту обставину, що подібним способом акцентується увага на цікавих моментах, без яких немає змоги зриміше побачити ті чи інші вчинки дійових осіб. Це ще більше стає зрозумілішим, коли починаєш розуміти, що цьому сприяє вдалий сюжетний хід, роль якого взяли на себе перипетії навколо меча Германаріха – артефакту готських племен, котрий зберігався в музеї при Кременецькому ліцеї після того, як його знайшов археолог.
Дещо конкретизую. З цією зброєю з давнини зустрічаємось у той момент, коли нею захотів заволодіти п’яний червоноармієць. І отримав за це несподіваний ,,подарунок”: його лупонув у черепну коробку важкою бронзовою статуеткою директор музею Олесь Гановський.
Після цього він сховав меч у тайник, аби він не дістався більшовикам, і зі старим браунінгом зник з Кременця. Переживши чимало небезпечних пригод, він опинився в Любліні. І тільки там взнав, що за тією знахідкою полюють чекісти за повелінням кремлівських верховод, члени польського підпілля та оунівці. З роману можна зробити висновок, що він до останніх днів свого життя жалкував за ,,свідком древності”, якого не можна уздріти.
Цей факт сам собою зацікавив. Все стало на свої місця, коли у розмові з автором дізнався, що постать Олеся Гановського – не його вимисел. Адже в реальному житті – це історик Олександр Цинкаловський, якого більше знали за двотомною працею ,,Стара Волинь і Волинське Полісся”. Відомо також, що у тоталітарні часи він не міг появитися у Кременці, бо боявся переслідувань влади за те, що в роки німецької окупації опинився в музеї, хоч з точки зору здорового глузду це не могло бути злочином. Думаю, що за цим стояла тінь ,,меча Германаріха”. Може саме через це у сибірських холодищах опинилася ще одна дійова особа твору Віктор Ліневич, за яким вгадується відомий археолог краю Віктор Данилевич з Шумська. Бо до двох інших працівників музею, сліди яких загубилися в еміграції, енкаведистська рука не могла дотягнутися. Ще один здогад. Чи не опинився в якійсь приватній колекції отой ,,меч Германаріха”, якого випадково знайшли робітники під час роботи в приміщенні, де був тайник? По-моєму підтверджує це й те, що правоохоронці неохоче шукали ,,пропажу”, про що йдеться в епілозі роману.
Тепер повернемося до фігур чекістів з цього твору. Перш за все це бачимо зло на постатях Віктора Коваленка та Всеволода Юрчика. Хоч вони і бавилися в доброго та злого слідчих, але при цьому залишалися вірними служаками більшовицької системи. Ще зустрічаємо на сторінках написанки чекістських діячів Берії, Меркулова, Зубова, Сєрова, Вадіса, Ястребчикова і Фрідланда.
Між іншим, двоє останніх своєю участю у кременецьких подіях своєрідно пов’язали Волинське Тернопілля зі Збручем, бо воно прямого зв’язку з рікою не мало.
Варто, либонь, згадати й про інших дійових осіб ,,Меча Германаріха”, які діляться на кілька частин. Проймаєшся певною повагою до єврейського комерсанта Дорфмана, який був жертвою системи, хоча, як очолювач торгівлі району, вимушено виконував деякі її доручення. Цього не скажеш про його племінника Арона Гопника, який після смерті дядька стає чекістським катом.
Тепер, мабуть, слід сказати про інших зрадників. Серед них по-своєму колоритними виявилися підкомісар польської таємної політичної поліції Валеріан Броговський та візник Ананій на прізвисько ,,Баняк”, який завжди був напохваті у чекіста Юрчика.
Ще одним персонажем з його ,,казкового царства” стала донька колишнього музиканта Якутського піхотного полку Лідія Мигдалик, яку Всеволод зробив своєю агенткою і коханкою. Саме через неї в чекістські лабета потрапила польська патріотка Яніна Сулковська, через яку вийшли енкавеесівці на слід борця з більшовизмом полковника Тадеуша Маєвського. Те, що вона в роки війни злигалася з начальником охоронного загону СД, стало поштовхом до того, що Всеволод Юрчик, втративши на війні руку, після війни не захотів зустрічатися з нею. Працюючи у відділі кадрів військового заводу у Тулі, боявся, що ,,гітлерівська підстилка” компрометувала б його. І це тоді, коли, виходячи з роману, Лідія таки любила його.
Окремо слід, напевне, згадати про князя Радзивілла, який ,,загостював” у чекістів. Високопоставлені енкавеесівці з Москви зробили його сексотом підступним способом і своїми каналами направили у гітлерівську Німеччину для своїх темних справ. Не сумніваюся, що йому не змогли інкримінувати жодного злочину (а чекісти були мастаками на це) бо до глибокої старості він проживав у Польщі і помер у 1967-му. Це стосується і колишнього волинського воєводи Юзефовського, який відійшов у засвіти у Варшаві в 1981-ому. (Цю згадку про нього вважаю доречною. Вже хоча б про те слід сказати, що про нього йдеться у романі).
Цікавим з моєї ,,дзвіниці” виглядає культурологічний аспект книги. Адже на сторінках роману зустрічаємо чимало імен. Правда, їх варто поділити на дві частини. Більш-менш знаємо про Феофана Прокоповича, Тадеуша Чацького, Михайла Герасимова, Карла Маннергейма, Марка Тулія Цицерона… Але цього не скажеш про Карла Фрідріха Штейнмеца, Кері Грінвуда, Ежена Франсуа Відока, Катрін Монвуазен, Йоахіма Мюрата…
Добротне у словесному і логічному вираженнях описування місць чи інших подій, згадка про імена однозначно вказують на важливість сюжетності для прозового твору. Але при цьому було б помилкою стверджувати, що вона є помітним явищем, яке спроможне назавжди затінити питання про виражальність думки. Адже вона належить до способу індивідуального висловлення міркувань прозаїком. Хоча дехто, можливо, і хотів би перетворити представників цього жанру на роботів, які слухняно продукують тексти без будь-якої словесної неординарності. То ж, безперечно, для заперечення негативізму необхідно звертати увагу на лексику автора, мовлячи про літературні тропи, слововияви та пейзажності, які він використовує. Ще здається, що у полі зору має залишатися й діалогічність.
Щодо неї, до речі, то вчасною, либонь, є заувага про неможливість цитування її зразків через те, що вони є великуватими для будь-якого відгуку. Зрештою, і без цього зрозумілим є питання про те, що вони необхідна вмотивованість в творі. І ,,Меч Германаріха” вказує на важливість теми для Олега Клименка. Хоча й навідує думка, що іноді діалоги не передають у всій повноті звичок та мовленевих особливостей деяких дійових осіб. Але водночас слід говорити про індивідуальність бачення проблеми відгукувачем з барвою суб’єктивності.
А от пейзажинки з творчого арсеналу тернополянина варто процитувати, наголосивши на вмінні романіста бачити цікаві деталі: ,,зашарівся від сорому ранок, який розкрив іржаві бляшані покрівлі й обшарпані фасади будинків з білизною на шнурках під вікнами”, ,,зима ще тиснула, але вже не так люто, коли на холоді замерзали зуби, а візники пальцями виколупували з ніздрів коней бурульки”, ,,корови паслися, засунувши голови в лугові трави.” Читачі цього тексту, безумовно, зауважать, що тільки в одному випадку йдеться про чистоту пейзажності. Бо в двох інших цитатах бачимо переплетення з діями людей, чи обставинами життя. Щось надзвичайне? Та ні! Адже до цього спонукають обставини буднів.
Багато про індивідуальність у творчості романіста говорять слововияви, серед яких бачимо буквосполуки з впливами неологічності, рідковживаності та діалектичності: ,,сльозовидушувачі”, ,,набазґрати”, ,,гаволови”, ,,плоскозада”, ,,штуци”, ,,штирчаки”. Іноді втіхою для зору стає природне використання латинізмів, полонізмів, слів’ят німецького чи французького походження: ,,зрезигнований”, ,,шлафрок”, ,,брактеат”, ,,еляборат”, ,,ферфлюхтер”, ,,ґевулт”.
Закономірно, що на цьому словесному тлі не губляться і літературні тропи з метафоричністю, епітетністю та порівняльністю. Кожному, безперечно, запам’ятаються метафоричні тропи на кшталт: ,,місто квапливо перегортало сторінки своєї нової історії”, ,,гулко стукало серце європейської політики”, ,,роса посипала подвір’я сріблом”.
І знову бачимо відданість автора грі деталей, без якої тьмяніють всі лексичні засоби з його арсеналу. Цікаво, що на основі цих словосполук все більше думається про необхідність творчої фантазії. А ще мислиться про те, що прозаїк не спроможний вдало висловити розмисл без поєднання тропів: ,,Потяг залишив довгий золотий хвіст із неспокійних іскор, несучи їх туди, де, попри жагу існування, усі гинитимуть, як у зливу комарі”.
В попередньому реченні побутують цікаві епітети. Немало несподіваних тропів цього ґатунку існує й в інших сторінках роману: ,,роги дилеми”, ,,жорна засідань”, ,,пульс моральності”, ,,пошматований обрій”, ,,набубнявілі хмарища”, ,, стрічка старості”. Іноді можна подумати через їхню присутність публіцистичність у висловленні думки. За великим рахунком нічого поганого у цьому немає, бо прозу неможливо уявити без неї. Тут більше має значення ненав’язливість методу, яка надає природності тексту.
Органічно в контексті написаного звучать порівняння: ,,лише одне непорозуміння…, яке весь вечір мовчало, немов риба, дозволило собі висловитися”, ,,нудьга кладовище душі”, ,,райдужна оболонка її очей як мед”, ,,сівши на край квітки, комаха прилипає, а потім рослина –хижак перетравлює її”.
Не можуть, напевне, залишитися поза увагою ще два моментики. По-перше, романіст не обходиться без ,,пірнання” у фольклор та використання усталених висловів: ,,не завжди коту масляна”, ,,чудово розумівся на людях”, ,,пустимо розумного і самовпевненого князя по колу, як індійці люльку миру”. По-друге, примагнічує до себе прихована і неприхована іронічність взорувань: ,,напирав як слон”, ,,тяжке преспап’є НКВС”, ,,мій стілець і мій зад найуспішніша взаємодія”.
…Можна, очевидно, балакати й про інші нюансики у сприйманні роману, та їх буде ще більше у наступних творах. Не сумніваюся, що автор невдовзі підтвердить це.
Ігор Фарина