Роздуми історика над збіркою поем Любови Сердунич «До Врат Острозьких»

Підвищений інтерес до історичної проблематики – одна із самобутніх традицій української літератури, глибоко вкорінена у фольклорі, в народних думах, відроджена І. Котляревським у знаменитій «Енеїді», по-новому розвинута творчістю Т. Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Г. Хоткевича,  підхоплена М. Рильським, П. Тичиною, В. Сосюрою, П. Загребельним, актуалізована творчістю сучасників: Ліною Костенко, Олесем Гончаром, Ю. Мушкетиком, Д.Павличком та іншими. Втім, першими в Україні істориками й були літератори.

Важко переоцінити роль літературних творів на історичну тематику у збереженні і примноженні історичної пам’яті, в поширенні знань із вітчизняної й зарубіжної історії, у національно-патріотичному вихованні молоді, формуванні української ідентичності. Художні твори історичного спрямування не дублюють наукові праці, вони відіграють самодостатню роль завдяки своїм особливим засобам відображення історичних подій, явищ і постатей, а отже, і впливу на свідомість людей, їхній світогляд, мислення та вчинки не тільки змістом, а й почуттями та емоціями. Зі свого багаторічного досвіду знаю, як оживлюються шкільні уроки, університетські лекції, наскільки підвищується інтерес до них завдяки залученню літературно-мистецьких творів.

У цьому контексті заслуговує уваги й усілякої підтримки творчість Любови Сердунич, із творами якої я вперше зустрівся  завдяки своїм онучкам. Вони залюбки читали її збірочку «Краплини сонця на долоньці», вчили напам’ять віршики. І мені стало цікаво: хто ж автор? Згодом через Інтернет познайомився з нею ближче, ми стали друзями у Фейсбуці і мені було приємно дізнатися, що вона народилась у сусідній з моєю, Хмельницькій, області, що, як і я, почала трудову діяльність учителькою в сільській школі, що з 12 років почала писати вірші, захоплюється історичним краєзнавством, українською історією, у її творчому доробку десятки книг для дітей і дорослих. Пані Любов – журналістка, піснярка, просвітниця, веде активну громадську діяльність, нагороджена орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, іншими відзнаками. Близькі для мене україноцентрична позиція та моральні цінності Любови Андріївни, її закоханість в українську давнину, у звичаї й вірування наших предків, небайдужість до долі України.

Палітра творчості Любови Андріївни винятково широка і представлена десятками книг: збірками поезії для дітей і дорослих, короткою прозою, публіцистикою – і вже отримала визнання й вельми високу оцінку численних читачів, фахівців, громадськості. Мене як історика-джерелознавця зацікавила передусім історична проблематика її літературних творів, зокр., три поеми, представлені у цій збірці під промовистою назвою: «До Врат Острозьких». Врата (ворота) – це один із символів України, яку й саму вважають воротами Європи. Ворота – це рубіж, межа, код до таємниці, поріг до несподіванок і переходу від одного простору до іншого, це двері Храму, а в цьому випадку – це входження у маловідомий і захоплюючий світ нашої історії, культури і духовності, представлене трьома знаковими поетичними розповідями: «Городище над Іквою», «До Врат Острозьких» і «Солоколос».

Що спільного між ними? Чому вони в одній збірці? Такий задум авторки, і в ньому є своя логіка. Кожна з них по-своєму концентрує увагу на певних сегментах великого і спільного: воістину героїчної, багатовікової, драматичної, нерідко навіть трагічної історії нескореного, волелюбного народу, якого, за словами класика, «Правди сила ніким звойована ще не була». Де джерело цієї невичерпної сили? Ось на це запитання і прагне відповісти поетка, відстежуючи долі людей і події тривалістю понад тисячу літ: із Х по ХХ сторіччя.

Символічно, що починається поетична розповідь із сакрального Городища (давньоукраїнською град – місто, селище, а в археології – залишки  укріпленого поселення). На теренах України декілька десятків міст, містечок, сіл із назвою Городище, а населених пунктів Городок – понад сотню. Одне з таких городищ – це рідне село пані Любови: Телíжинці на Старосинявщині (Хмельницька обл.), яке розляглося на лівому березі р. Іква (в Україні є декілька річок із такою назвою), притоки Піденного Бугу, оспіваного подолянами як Бог, котру поетка ніжно називає: «Богова донька». Хоча селу, за Вікіпедією, 438 років, але згадку про його предтечу: болохівське поселення Городець – зафіксовано в Іпатіївському літописі. Принагідно зауважу, що авторка кілька десятиріч досліджує історію села і виклала її у книзі «Столиця твого родоводу». Звісно, тут ще велике поле для археологічних розкопок, адже збереглися навпроти села утаємничені Вали, які потребують поглибленого вивчення. Історичні джерела засвідчують існування сотень таких городищ і городків, які поряд зі стольними градами: Києвом, Черніговом, Переяславом, Володимиром, Галичем та іншими – відігравали важливу, а інколи й ключову роль у Київськоруській, а згодом – і в Галицько-Волинській та Литовсько-Руській державах. Через їх призму можна простежити всю історію княжої України.

Поетеса знайшла такі художні форми, котрі дозволили передати давній дух наших предків, які любили, обробляли і боронили свою землю, займалися гончарством, виготовляли ювелірні прикраси, кували лемеші та зброю. Пам’ять про незліченні історичні події, цікаві факти, імена людей, зразки мудрості, мужності і зрадництва, героїчних звитяг і нищівних поразок несе стрімка вода у хвилях Ікви.

Пані Любов із болем у серці промовляє:

«Змінилось не одне нас покоління.

Віки біжать, як ця вода в ріці.

В землі вже більше нашого коріння,

А наверху – все менше пагінців…».

У поему, як у художнє мереживо пам’яті, вплетено яскраві постаті політичної еліти княжої України-Руси: король Данило Галицький, Устим Кармелюк, хоробрі витязі-вої, тогочасна світська і релігійна еліта.

У самій поемі майстерно закладено перехід від княжої до козацької доби, до часів князів Острозьких, які символізують початки українського Ренесансу, Просвітництва та Гуманізму.

«Вони не зникли – відродились в Сíчі,

Постали козаками косаки 

Й мужі Острозькі… Їх збирає віче.

Те волелюбство – слава на віки».

А шлях туди з Поділля на Волинь, до славнозвісного Острога, в назві якого теж корениться укріплення, обнесене частоколом: «острог», – може пролягти через іще одне Городище, яке зветься Дубно (у «Повісті минулих літ» – княжий Дубен), котре теж розкинулось на берегах Ікви, але вже волинської (правої притоки Стиру).

У поемі «До Врат Острозьких» на широкому тлі історичних подій фігурують конкретні особистості, причому не лише князі Острозькі, а й Данило Галицький, ватажки народних повстань Северин Наливайко, Григір Кониський, Устим Кармелюк, друкар Іван Федорів, гетьман Богдан Хмельницький та інші. В епіцентрі твору – подвижницька діяльність князя Костянтина Острозького та його сина: Василя. Хоча авторка й застерігає, що не хоче відбирати хліб в істориків і ставить за мету художніми засобами осмислити події та постаті минувшини (що їй, безперечно, вдалось), але з тексту відчувається, що вона знайома не лише з багатьма науковими працями, але й з історичними першоджерелами, посилається на них, а іноді й цитує. Науковості додають і підрядкові пояснення, які мають довідковий характер і переносять читача зі світу поезії у світ науки. У цьому й специфіка художніх творів, що вони виступають особливим джерелом для вивчення стількох конкретних подій чи осіб, скільки дають змогу осягнути їх авторське бачення з висоти часу чи епохи митця. І в цьому – незамінима їх джерельна цінність, адже кожне покоління по-своєму сприймає та пише історію. Поетка розібралася з тим, що в літературі фігурують два Костянтини Острозькі: батько і його син Василь, який взяв авторитетне батькове ім’я, аби підкреслити спадкоємність роду Острозьких як правонаступників київських та галицьких князів. Авторка не протиставляє їх, а розкриває індивідуальність кожного.

Новітня історіографія розглядає князя Костянтина передусім як талановитого політика і видатного полководця, на рахунку якого декілька яскравих перемог над татарами і московитами, найславетнішу з яких одержано у битві під Оршею. Не випадково його ім’я всіляко замовчували і принижували російські історики, зображуючи князя, з легкої руки М. Карамзіна, як «ворога Божого» і «государєва зрадника». Принагідно нагадаю, що у відбудованому Успенському соборі Києво-Печерської лаври К. Острозький зображений поруч зі ще одним відомим «государєвим зрадником»: Іваном Мазепою. Що їх поєднувало? Вони були патріотами України, відомими меценатами, за чиї кошти споруджували храми, засновували школи і книгозбірні. Князь перетворив місто Острог у потужний осередок української культури, освіти та духовності. Будучи найбагатшою людиною, він добре розумів, що не багатство – головна цінність, а тому доречно згадати й такі рядки авторки:

«Хоч власна репутація – багато,

Та над усе – честь рідної Руси».

Ось чому Врата Острозькі – це двері у Храм науки й освіти, культури і духовності, які найповніше символізує Острозька академія: перший в Україні вищий навчальний заклад як слов’яно-греко-латинська школа, заснована 1576 року  князем  Костянтином-Василем Острозьким. Особливо цікаві роздуми поетки про те, як князь ретельно творив Академію, запрошуючи найвідоміших викладачів, зокрема: Герасима Смотрицького, родом із с. Смотрич на Поділлі, який став ректором, а його син Мелетій згодом стане першим ректором Києво-Могилянської академії, із Чехії – Павла Палеруса, з Польщі – Яна Лятоса, із Греції – Кирила Лукаріса. А ще – багатьох місцевих мужів: Василя Суразького, Дем’яна і Гната Наливайків, Захарія Копистенського…

Не оминула авторка відзначити роль князя у заснуванні друкарні в Острозі, подвижницької діяльності Івана Федоровича, появи Острозької Біблії. Як і батько, Василь розумів роль освіченої людини, її гідності, а отже, силу слова і знань. Цілком заслужено поетка вкладає в його вуста такі слова: 

«Я знаю: словом треба – не мечем! –

Утверджувати в світі: ти – людина…».

Дещо осібно, на перший погляд, виглядає третя поема: «Солоколос». Але коли вчитуєшся у зміст та особливості поетики, стає зрозуміло, що вона тут                цілком доречна і вписується в авторський задум, адже мова йде про найбільшу гуманітарну катастрофу людства у ХХ ст.: голодомор-геноцид українського народу 1932 – 33 років, який забрав не менше 7 млн людських життів.

Любов Сердунич, як краєзнавиця, багато років досліджує цю трагічну сторінку нашої історії, встановлює імена людей, які стали жертвами злочину. А от чому вона вдалася до паліндрому, починаючи з назви твору «Солоколос», тобто до такого способу  віршування, при якому слова або й фрази читаються однаково зліва направо і навпаки, потребує відповіді. Як не фахівцеві з літературознавства, для мене це стало загадкою, довелося звернутися до довідників. З’ясувалося, що така форма віршування має давню не лише зарубіжну, а й українську традицію. Вона –   сегмент нашої бароккової культури, пов’язана з епохою Острозької та Києво-Могилянської академій, з іменами тодішніх поетів і мислителів: Івана Величковського, Митрофана Довгалевського, інших. Паліндромні тексти, які включають слова-перевертні (раки літеральні), отримали нове дихання у добу постмодерну, хоча літературна критика неоднозначно ставиться до цієї форми, часом відносячи її до курйозної поезії. На мою думку, те, що Любов Андріївна спробувала себе у цій формі віршування, свідчить, з одного боку, що вона тримає руку на пульсі, йде в ногу з часом, а з другого – що перебуває в пошуку такого формату висловлювання думки, який найбільш адекватно відбивав би штучність, курйозність, неприродність, а водночас і не знану за масштабами жорстокість самої події: свідомого, цілеспрямованого, масового народовбивства шляхом найжорстокішого методу: голодної смерті. Те, що авторка не оминула й цю драматичну сторінку нашої історії, – ще один доказ, що на пам’ять про такі злочини та встановлення істини про них не може накладатись карантин замовчування або спотворення його наслідків. Ключове слово «колос» символізує найбільшу цінність: хліб як неодмінну умову життя людини, її працьовитість, родючість землі. У роки голо-домору навіть кілька  колосочків зерна  могли врятувати від голодної смерті, але люди боялись підняти їх із землі, позаяк влада вважала це злочином.

У поемі названо головних винуватців і замовників голодного мору: комуністична система, Сталін, Молотов, Кремль, СРСР, Росія та місцеві виконавці злочину, різні апаратники й активісти.

Поняття «перевертень» як віршова форма може бути застосоване до тих перевертнів, яких наплодив тоталітарний режим. Це вони руйнували мораль, чинили страшну наругу над людьми, забираючи в них останні крихти хліба, штовхаючи їх на голодну смерть або й до канібалізму. Авторка, вдаючись до паліндромів на кшталт: Кайін нам – ман(н)ійак; рух хур; рік кір; віру у рів; атака ката; нам-бо обман; індуси судні; умоволого в двоголовому й інших – зуміла лаконічно, афористично, інколи навіть із наближенням до химерного висловити своє бачення, розуміння і ставлення до «неоголошеної війни» злочинної влади проти власного народу.

Часом поетка зумисно зіставляє два протилежні, але пов’язані між собою поняття, явища, речі, образи для того, щоб підсилити враження, підкреслити переконливість своєї позиції: мор тне Центром; мел мер Кремлем; я і серп ери – репресія; у мор грому; у борг гробу; у гробу – у боргу тощо.

На думку фахівців, застосування паліндромів під силу лише тим, хто досконало володіє рідною мовою, здатен майстерно і виважено розкрити її невичерпний потенціал. Таку оцінку можна адресувати й Любові Андріївні Сердунич.

Підсумовуючи, видається доцільним зазначити, що автор  цих роздумів не  ставив за  мету транслювати зміст збірки, позаяк читач і сам розбереться, а  передати її дух, історіософію художнього осмислення історії нашої минувшини, її повчальних уроків, які аж ніяк не втратили актуальності для сьогодення.

Лейтмотивом цієї збірки можуть слугувати такі рядки Любови Сердунич:

«Ступило в двадцять перший вік, у нині.

Шле запитання молодим умам:

З якого роду і порід твердиня,

Що досі – є, хоч стільки літ нема?».

Бо й сьогодні для кожного з нас актуальний пошук відповіді на одвічні запитання самоідентифікції українців: хто і звідки ми; хто наші герої і вороги; де наші перемоги, а де поразки; які наші цінності; чи маємо власну історію, свій, Український, світ, свою цивілізацію; яка наша мрія; чого ми прагнемо; кого вшановуємо; кому молимось?

Не маю й сумніву, що збірка Любови Сердунич «До Врат Острозьких» буде корисною для кожного, хто шукає і обдумує відповіді на ці й інші запитання, а також для викладачів та студентів вишів, для учителів і старшокласників шкіл, працівників культури, краєзнавців, засобів масової інформації.

Ярослав Степанович Калакура,

Заслужений працівник вищої школи України,

доктор історичних наук, Заслужений професор

Київського національного університету імені Тараса Шевченка