Заліпська О. Жеграй і Стефка Срібнокоса: повість-казка. – Дрогобич: Коло, 2021. 72 с.
Коли історична тема стає тлом літературного твору, це неминуче викликає і певні ідейні очікування у читачів, і критичні упередження у дослідників. Позаяк обидві категорії реципієнтів переживають щось на кшталт аналітичних сумнівів щодо достовірності написаного, рівня мистецького опрацювання матеріалу, художнього балансування (автора) твору між фактом і фікцією. Сучасні письменники знаходять свої шляхи вирішення цих протиріч, моделюють світ художнього тексту за власними законами, добираючи відповідну стилістику, вибудовуючи індивідуальну поетику, нерідко експериментуючи із жанрами.
У новій повісті (що окреслена авторкою як «майже казка») Оксани Заліпської бачимо саме таке переплітання двох кодів – історичного (як подія) та символічного (поетичне інакомовлення), які творять цілком оригінальне художнє полотно. «Жеграй і Стефка Срібнокоса» – це романтична оповідь про боротьбу і жертовність, вірність і зраду, кохання та самозречення. Героїка визвольних змагань набуває реінтерпретації, стає близькою широкому колу читачів (додам, що стилістика твору дозволяє використовувати його і на уроках історії, і на уроках літератури у школі, себто казкова манера авторки захопить як дорослих, так і дитячу та підліткову авдиторію). У творі зручно притаївся дух українських дум та народних пісень, фольклорна основа виражена у зверненні авторки до метафоричних образів, що конструюють особистості її персонажів.
Ідилія кохання мужнього Жеграя і ніжної Стефки руйнується з появою у їхньому краї Багряного Змія: «посів він трон у самій столиці. А по всіх великих та малих селах відсилає Змій на службу своїх Чудовиськ та слуг-катюг, щоб їм помагали (…) Творять вони страшні речі: землю, зерно та худобу в селян відбирають. Голодом людей морять. Та що там: мову рідну та пісню забороняють. Хто не згоден, тому й хату спалять, а як у когось красива дочка на відданні, то заберуть від батька-матері та відішлють задля розваги головному катові» (с.10). На боротьбу з місцевим Червоним Чудовиськом стає Жеграй, він і втілив у творі тип героя-месника, вустами якого промовлено чи не найбільше пафосних закликів типу «Як не ми, то хоч наші діти будуть вільними на своїй землі» (с.16). Образ зрадниці-колабораціоністки презентує старша сестра Стефки, названа у творі Хирою Лисицею. Саме вона комунікує з ворогами, виказуючи усі наміри Жеграя. Образом рятівниці у творі постає молодша Стефчина сестра – Бистра Ластовиця, яка знаходить бабу-знахарку, що чудодійним молоком своєї корови і людей лікує, і дощ насилає.
Після ворожого спалення хати обпечений Жеграй із ватагою побратимів вирушає у підпілля. Тут починається ніби інший етап його життя, наступальний. Як зауважує підступна Хитра Лисиця, «Не хотілось йому сидіти на припічку, як люди. Хтілось воювати!» (с.43).
Цікавими є і метаморфози у творі: тілесні (зла сестра Стефки дійсно обертається у лисицю, вистежуючи її на шляху до коханого Жеграя) і світоглядні (у баби-чарівниці, яка каже, що «стара вже, зовсім пам’яті не маю» (с.28), раптом пробуджується національна самосвідомість, вона стає зв’язковою хлопців-повстанців). Не оминула увагою письменниця й тип друга-зрадника, Юди, ментального перевертня. Саме через бійця Ворона Жеграй опиняється у неволі. Такі духовні злами (свідомості, поведінки) і питання вибору (на користь чи всупереч) – це дилеми, яких неможливо уникнути в будь-яку епоху.
Ви, можливо, скажете, що історія спротиву – це виключно чоловічий простір? Та й до чого тут, у творі про боротьбу чоловіків-воїнів з Червоним Чудовиськом, жіноча постать Стефки?! Мала ж вона чітке традиційне завдання: чоловіка чекати, дітей годувати. Яким же було здивування Жеграя і його загону, коли вони побачили Стефку у Невідомому лісі. Отак, з появою жінки у чоловічому локусі, буденна history перетворюється у ритуальну herstory з усіма її базовими елементами: тілом, кров’ю, молоком, хлібом, любов’ю. І жертвою: «Йшла сміливиця чагарниками, щоб не зустріти людей. Босі ноги збила у кров, пороздирала тіло та одіж об гострі колючки терну. Вночі освітлювала собі дорогу срібним волоссям» (с.47). Важливим феміністичним малюнком є діалог Жеграя і Стефки: « – Поглянь на свої ніженьки – місця живого нема… – припав біля неї на коліна, поцілував запорошені ноги, устав, притулив до себе.
- Пусте… Тепер не відступлю від тебе, й не проси, – обіймає жона» (с.49).
Така рішучість дружини змушує Жеграя зробити їх історію боротьби спільною: «посадовив на коня біля себе. Швидко наздогнали товаришів» (с.49).
Однак не довго їм воювати разом, під час облави Жеграя беруть у полон. Щоби побачити цього «ворога народу», свого ув’язненого коханого Стефка знову ж таки іде на жертви: Багряний Змій «одним порухом роздирає їй на грудях вишивану сорочку, зсуває з голови квітчасту хустку.
– Ет… Сільська баба. А йди-но ближче… – здивовано витріщається на Стефчину косу, хапаючи її пазуристою лапою. – Яке гарне у тебе волосся… Срібне. Ні в кого такого немає. Відріж його, дай мені, як хочеш побачити свого милого.
– Пусти..
Не відпускає, простягає до неї гострого ножа. Стефка без вагань підставляє під лезо своє сріблясте волосся» (с.61).
Кульмінаційний момент оповіді змушує читача однаково співпереживати і безкосій Стефці, що губить своє жіноче «я», свою фемінну самоідентифікацію (обрізання коси у фольклорних та етнографічних текстах співвідноситься з ініціацією, кризою, глибокою втратою; вимушений зріз волосся для жінки сприймається як символічна наруга над її жіночим, генітальністю, сексуальністю тощо), і в’язневі Жеграю, що губить останні сили у неволі.
У післяслові до повісті-казки Оксана Заліпська пояснює автобіографічну передісторію чи навіть праісторію, що послужила стрижнем її твору:
«Стефанія Яворівська – моя бабуся. Володимир Жеграй – її перший чоловік, член УПА. Одразу після одруження їхню хату спалили. Володимира Жеграя схопили енкаведисти і запроторили до в’язниці у Львові. Стефанії один раз таки вдалося провідати чоловіка. Після цього його разом з іншими полоненими розстріляла окупаційна радянська влада. Місце поховання невідоме.
Оверко Іван – другий чоловік Стефанії, також член УПА. У бою під ним було вбито коня. Сам він вижив і кілька місяців переховувався у криївці. Загинув також трагічно.
Про це є коротка історична довідка» (с. 67).
Бачимо, як давня історія з родинного архіву опублічнюється, стає набутком громадськості, отримує абсолютно сучасне, казково-символічне звучання, розкриває парадигму тих непростих суспільно-політичних обставин, у яких формуються долі особистостей, їхні характери, їхні національні переконання. І коли історична тема стає тлом літературного твору – це завжди хвилююче: можна когось/щось впізнати, можна щось/когось знайти. А ще – одягнути болючі спогади у прозорі символи і тонкі метафори, а потім дозволити їм вийти за межі власного дому.
Про письменницю:
Оксана Заліпська живе і працює у Тернополі. За фахом педагог. Працювала вихователькою дитячого садочка, позаштатною художницею-ілюстраторкою дитячих видань. Згодом і сама почала писати для дітей (збірки віршів під псевдонімом Вероніка Лісова). Дипломантка міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (номінація «Пісенна лірика»). У 2020 році взяла участь у Міжнародному літературному конкурсі рукописів прози «Крилатий Лев», де за повість-казку «Жеграй і Стефка Срібнокоса» стала дипломанткою та володаркою спеціальної відзнаки «Свята Софія».
Роксолана Жаркова,
літературознавиця,
дослідниця жіночого письма,
письменниця
