“У Мельничукових оповідках звичайні люди живуть буденним життям. Найчастіше, – розміреним, послідовним. Здавалося б, які парадокси?!. А – ні! Одночасно виникають умови для доведення істинності чи хибності в поведінці героїв; думки персонажів, трапляється, разюче розходяться з усталеними поглядами, суперечать здоровому глуздові, хоч, за певних обставин, можуть і не бути помилковими. Іншими. Лише…”
1. Споглядальник?
Богдан Мельничук; є у його сюжетах і фабулах, безхитрісних, подекуди навіть спрощених, а часом, видається, незавершених (можливо, – зумисне!), і певна авторська відстороненість; так наче оті його історії-оповідки, направду, повідáє хтось із самих персонажів: по-житейському скупувато та без прикрашувальних кучерявостей. Тож не дивуюся підзаголовку – „Історії теплуваті, холоднуваті та… не до кави”. Та й сама книжка заголовно, ніби стверджує мої слова: „Без прикрашування”, Тернопіль, „Терно-граф”, 2017р., 231 с.
Вартісною одразу видалася для мене ота авторська шляхетна відстороненість-присутність. Думаю, – це таки результат окремішнього письменницького пошуку. І вочевидь вдалого. Пересічний читальник отримує майже унікальну можливість відчути себе не просто, таким собі, безхитрісним споглядальником, філософом-простаком, а, передусім, учасником тої чи іншої події, зворушливої бесіди про життя. І так – кадр за кадром. Власне, бачу, як оці дії й насправді просяться до розкадровки, наче для фіксації на кіноплівці. Причому, у кожній є своя, бодай невеличка, драматургія. Цікаво. – З будь-якої можна зробити кіноновелу. А чому б і ні?.. А найцінніше, що це потрафить втілити і сам читач, умовно.
2. Скляні очі часу
…Один із найбільш загадкових світових письменників, аргентинець Хорхе Луїс Борхес зауважив: „Ми зіткані з речовини часу. Час – ріка, яка відносить мене, та ця ріка – я сам; тигр, який пожирає мене, але цей тигр – я сам; вогонь, який мене спопеляє, та цей вогонь – знову я”. Час небезпечний і парадоксальний. (У нього незворушно скляні очі). Як і ми самі. Я тут – не про глобальне, а про земне, звичне; навіть найменше та найбанальніше… Впоратися б.
У Мельничукових оповідках звичайні люди живуть буденним життям. Найчастіше, – розміреним, послідовним. Здавалося б, які парадокси?!. А – ні! Одночасно виникають умови для доведення істинності чи хибності в поведінці героїв; думки персонажів, трапляється, разюче розходяться з усталеними поглядами, суперечать здоровому глуздові, хоч, за певних обставин, можуть і не бути помилковими. Іншими. Лише.
Сім’янин і насправдішня опора родини Орест буквально за лічені хвилини приймає рішення і йде воювати за Україну. – Як відрізав усе попереднє! Хоч ще вчора й не думав про це („Скеля”).
Інвалід Гриць уперше в житті підняв руку на дружину, коли та про Майдан, який скалічив його, не те бовкнула. „Сльози покотилися від того…, що не зміг наздогнати і попросити у неї пробачення”. („Чоловічі сльози”).
Катерина у своїй нетямності такого наробила, що ні відмолити, ні на прощі відбути… („Наворожила”). Двох найближчих людей зі світу звела. „Катерина стояла німо, бо якщо по-правді, то любила обох – і Петра, і Регіну. Тільки дивною та любов була”.
…Герої в особистому „малому” (втім, чи може трагічне бути малим???) зовсім не відірвані від „великого” у своєму часі: коли зранку до вечора відбувається стільки подій, що їх неможливо осмислити; коли „найпрестижнішими діяннями” є політичні змаги; і президенти на броньованих величезних авто, супроводжувані нескінченними екскортами, прокладають дорогу до „правди”. Ти ба, як закручено Мельничуком: від історій селянських драм, трагедій та негараздів – до вивихів історії Світу…
Так і бачу, як звичайний опасистий горнець борщу переварює, вибулькуючи, цілі континенти. Напевно, що так. Час – ріка… Скляні очі часу… Часу нашого.
3. Дивитися і бачити
Він (письменник) побачив, а чи, можливо, почув від когось; або, зненацька, уява неприборкана так правдоподібно змалювала. А саме: „Людоньки!”… Мовчки, скрушно… покотилися сльози. Було чого: землю біля кожного вулика встеляли трупики тисячі бджіл”. Відчай. Втрачено за якусь мить мед, людяність, віру в добро… І усе через директора агрофірми, який добре усвідомлюючи наслідки, обробив поля хімікатами. Які там бджоли?!. Власні надприбутки! Оце аргумент! Трагедія для сім’ї бджоляра. І майже непомітна, навіть неподія, у злодіяннях нувориша-всенаплювача.
Невеличка оповідка. Однак, – і не шкіц. Є тут намітки чогось більшого, можливо, навіть романного?!. Психологічні зачіпки для змалювання характерів героїв, біографій. Авторські переживання і прихильності. Болюча і боляща „річ”. Картина. „Політ у нікуди”.
…Автор таки побачив. І ми… Сподіваюсь.
4. Навпростець
Персонажі Мельничука навряд чи підпадають під звичні типи, що їх вирізняють літературні аналітики, як людей „зайвих”, „маленьких”, „чудернацьких”, „новітніх”, „інших”… Це, радше, люди „звичайні”. Їхня щоденна тяглість (тут, я – без запопадливо- приголомшливих дефініцій) – це життя заради життя. Навпростець. Причому кожен „знаходить” собі певні свої, непретензійні форми втілення. Подеколи, – аж до гіркоти та болю. Хтось долає труднощі матеріального світу, стикаючись із брудом та пройдисвітством, як ось молода жінка Рая („Рая, Руді й три тисячі доларів”) та не втрачає надії. Комусь у важку хвилину усміхнулася доля, як Орисі („Таємниці Орисі та лісу”). А для когось несподівано знайшлася зустріч: можливо, чи не єдина така в житті („Дощ змиває не всі сліди”)…
Мельничукові герої не горланять, не йдуть щодня на прю, не вирішують геополітичні проблеми (і ще багато „не” можна було б вжити щодо них). Вони „звичайні” й життя їхнє не героїчна балада. Але вони довкола нас (Софрон, Орися, Катерина, Злата, Спиридон, Ліна, Юрко, Зоя, Лук’ян…); ми прихильні до них і, навіть, у якійсь мірі, залежимо від них: ми усі пов’язані цією нез’ясовною планетою тривог і гінким трибом життя на ній. Тож, читаючи „історії”, стаємо ще ближчими. Напевне.
5. Освоєння миті
Дуже короткий текст: „Дощ і квітка” (одна сторінка книжного листа близького до формату А-5). Однак, аж ніяк не назву цей твір безтурботним шкіцом. Тут і фабула (хоч і максимально стисла), і діалоги, й енергетично заряджений метафоричний спалах. І майстерний, майже візуальний, імпресіонізм настрою. Письменник не гамселить себе в груди й ні в чому читальника не переконує. Він лише стверджує через Назарка та Галинку: „Буду завжди”. Так непросто написалося… Проріклося. Добре. Часом хочеться чогось такого…
6. Час і текст
Думаю про те чи „Без прикрашування” писалася на одному подиху?.. Гадаю, ні. Хоч і без прикрашування! Напевне, спершу були окремі записки-зненацькі, сугестивно-метафоричні стани, певні знаково-ключові фрази, що переходили у записниково-реченнєву матерію. Збиралося-призбирувалось якийсь час і згодом до цього часу ще додавалося. Бо ж відпустити текст просто так, – заввиграшки, для письмака чималий ризик: природний процес книжно-читацького відчуження, зрозуміло, не дозволяє повернутися до створено-написаного; а вдосконалені перевидання – це вже цілком щось інше. Гра часу і тексту – нездоланна та незбагненна. (Для окремих, колись, міркувань!).
…Це, мабуть, дещо все ж з’ясовує в розумінні жанрових особливостей оповідок-історій; виразне бажання Богдана Мельничука присутнювати постійно серед своїх дійових осіб, письменник просто зобов’язаний бути артистичним, роблячи з людини людину.
…Так, – не на одному подиху, але – на безперервному письменницькому диханні.
7. P.S.
…Заперечу Богданові. Його „історії” – все ж „до кави”. Проте, – не „віденської”, „американо”, „капучіно” чи інших подібних. Вони – до кави міцної, подвійної справжньої письменницької; робочої. Така кава – назавжди. Це, – як кров. (Бач, як сказалося, самому сподобалось).
…І назагал: не прикро, без прикрас. Бо правдиво. Як і у згадуваній книжці.
Віктор Палинський