“ІЩЕ ОДНЕ РІЗДВО СЛЬОЗОЮ ВІДХОЛОЛО…”

Світлої пам’яті священник і поет ув’язненої лірики Ярослав Лесів любив січень. Цього місяця Бог дарував йому життя, щеміли в серці Різдво Христове, Новий рік на святого Василя, бо ж і тато Василь, Водохрестя. 3 січня 2025-го йому було б 80 років, якби не трагічна ніч 9 жовтня 1991-го…

“Іще одне Різдво сльозою відхололо…”, – сумно писав в одному з віршів. Найбільші християнські свята майже півтора десятка літ він зустрічав за ґратами далеко від рідного села Лужок на Долинщині Івано-Франківської області.

Теперішня визвольна війна з москалями змушує нас повторювати сакральні поетичні рядки за Ярославом Лесівим:”Іще одне Різдво сльозою відхололо…”. І знову колядуємо “Сумний Святий вечір…”, додаючи роки в текст…

“Божі краплинки на ґратах”
Побратим тюремної тиші засуджених за правду Євген Сверстюк окреслив поезію Ярослава Лесіва “Божими краплинками на ґратах”. Коли писав, то плакало Небо над малими віконцями мордовських казематів, до якого тулив своє серце. Високість Божої синяви пробивалася крізь діри почорнілого даху катівні, в якій він голодував, протестуючи проти порушення прав людини.
Перша поетична збірка “Мить” вийшла 1982 року в Нью-Йорку. Дисидент мріяв видати книгу поезій в Україні. За життя окремі вірші були опубліковані в часописі “Нова зоря”, в місцевій районній пресі. Велика добірка його вибраної поезії побачила світ у першій демократичній газеті України “Галичина” (Івано-Франківськ). Як власний кореспондент обласного видання я готувала її разом з ним. Він тішився надрукованим.
Навесні 1991 року разом також гортали сторінки сигнального випуску його поетичної збірки “На лінії болю”. Саме таку назву обрав і дорожив нею. Передмову до неї написав Євген Сверстюк. Хоча вже на зорі незалежності України з’являлося чимало охочих узятися за перо з літературною оцінкою його видання, але мав сказати (і сказав!) своє слово лише дисидентський побратим. Ярослав Лесів ще встиг також подякувати політичному в’язню і художнику Опанасові Заливасі, з котрим ми разом гостювали у його майстерні в Івано-Франківську, вибираючи художні ілюстрації до книжки “На лінії болю”. Як і Євген Сверстюк, так і лише Опанас Заливаха, з яким вони ділили арештантські дні, мав оформляти графікою його поезію. Вони і тільки вони: таким був єдиний вибір побратимів за українським духом незламності.
У пам’яті закарбувався його тихий голос, надірваний 192-денним політичним голодуванням. Перечитуючи свої вірші в сигнальному примірнику майбутньої книжки, він яснів душею, вивищувався над сірістю буднів. Це була моя одна з останніх творчих зустрічей із поетом, який став ним, за словами Євгена Сверстюка, “з Божої ласки”.

“Не великими будьте, а святими”
“Бути великим – означає поборювати інших, а святим – поборювати самого себе”, – вважав священник і поет Ярослав Лесів. Він часто повторював цю свою думку. Вона народилася у Володимирській в’язниці споконвічного ворога українців. Бачив сон, що падає ікона Божої Матері з народженим Ісусом Христом. На її звороті були слова:”Не великими будьте, а святими”. Це – третій провісник його хресної дороги, яку обрав сам. Перший – утворення антирадянської нелегальної організації “Український Національний Фронт” (“УНФ”) і праця в її самвидавському журналі “Воля і Батьківщина”. У мордовських тюремних таборах писалося найважче.

  Скажіть мені.
  Чого сумні
  На чужині
  Дерева й сніг
  І навіть сміх?
  А на вікні
  В голоднім сні
  Із моїх сліз
  Мороз намалював
  Ескіз.
  А я молюсь
  І плачу в снах, 
  Коли моя гряде
  Весна?

Другий етап після звичних кримінальних статей для репресування українських дисидентів – “зрада Батьківщини” й “організація самвидавської літератури” був також у кращих традиціях брежнєвської комуністичної диктатури. Нишком підшиті до піджака кадебістським агентом дві ампули з наркотичною складовою відміряли ще один тюремний термін. Насправді – за влиття в Українську гельсінську групу, в якій уже були Микола Руденко, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл…

Мій смутку
мій вселенський  болю
Як мінним полем
як цвинтарним полем
Одним-один
через вогонь і дим
 Де лиць нема
 де гори спин
 Й горбатих душ
 Жолобляться хрести
 Де царствує цинічний кпин
 З тобою йду один
 один
 один...

І знову фальшиві звинувачення, знову безсоромні суди й цілковита сваволя каральних сил. Українська Греко-Католицька Церква… Зневажена, розтерзана… У грудні 1988 року Ярослав Лесів підпільно прийняв священничий сан з благословення єпископа УГКЦ Павла Василика. Був у духовному чині, щоб повернути прабатьківську віру, заборонену кадебістами з кремля разом з їх прислужниками в Україні. Москва. Арбат. 1988-й. Голодування із українськими прочанами з вимогою легалізувати УГКЦ. Молебень під час перепоховання в Києві Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина… Виступ на мітингу в москві 1989-го на захист прав віруючих і Церкви в Україні. Дорога за справедливість не раз пролягала маршрутом москва-Київ. І повертався до міста Болехова, в якому мешкав з дружиною Орисею та сином Тарасом. Був упевнений, УГКЦ вижила з правдою! Заборонена, вона півстоліття терпіла, але світилася любов’ю до Всевишнього, до духовності й добра.

В Україну в квітні 1991 року повернувся Блаженніший Мирослав Іван Любачівський. Повнилося радістю серце колишнього політичного в’язня й декана Долинського району отця Ярослава Лесіва майбутньою зустріччю з Главою УГКЦ, котрий народився в Долині. Передав її в розмові зі мною для газети “Галичина”. Інтерв’ю “До духовності й добра” – останній публічний виступ священника. 9 жовтня 1991 року його життя забрала спланована нелюдами автокатастрофа в селі Павлівці, що поблизу Івано-Франківська, коли повертався з Києва після спілкування з тодішнім головою Верховної Ради України Леонідом Кравчуком та окремими народними депутатами про відродження УГКЦ. Цього разу він не повернувся до Болехова до своїх рідних. Небо забрало осяяну й праведну душу. В його високості обірвалася пісня лицаря духу. Воістину, за його ж поетичною думкою:

 Змерзлий кетяг калини –
 Пульсар замордованих
 Душ.

“В печалі згорблене село…”
У поетичній збірці “На лінії болю” (посмертно за упорядкуванням Олеся Дяка вона вийшла під назвою “У небі пісня обірвалась”) – “усе справжнє, народжене з болю, освітлене сяйвом наших одвічних ідеалів”. Так відчув її з перших рядків Євген Сверстюк. І не лише поетичних. Ярослав Лесів зібрав матеріали про свого нанашка – хресного тата. Мріяв відтворити в слові образ повстанця. Встиг залишити “Пролог”, уміщений у названій книжці. Він просякнутий величавою любов’ю та шаною до свідомих українців, які віддали життя за волю України. Перед тим, як загинути, вояк УПА завітав до оселі похресника. Тиснув дитячі долоньки, цілував їх. “Я вже йду, бо мушу померти”, – мовив із сумом в очах.
Ярослав Лесів з пізніших татових і маминих розповідей написав про це так:”Він підвівся з колін, високий і дужий. На рамено скинув ношу свою нелегку – ручний кулемет, і скоро зник за тією лінією, що ділила засніжені гори й низьке небо хмар. На того, що лежав у сповитку, сонце кидало ясний хрест засклених віконниць. Благальними очима зі стіни дивилася Мати Божа, а з батькового ока впала любові сльоза…”.

Востаннє ліс заголосив
У небі пісня обірвалась
Тоді без сина як без крил
Упала материна старість
Торкнулась вічної землі
У дзвони заржавілі била
Мов чорна птаха по селі
Луною в темні вікна билась
Високе небо в ніч пливло
Од сліз бубнявіла дорога
В печалі згорблене село
Волало помочі у Бога.

До знемоги тяжко читати листи Ярослава Лесіва, які писав татові, мамі, сестрам, дружині, синові… Я ридала над ними. Стільки світла в його душі! Серце крає невимовний біль, що пішла з життя людина, котра мала дар Божий у слові. Заганяв у тупу безвихідь тюремний ліміт: два листи на місяць. Дрібним почерком густо мережив аркуші, знаходив для людей, яких любив, теплі слова, зігрівав їх щедрим серцем християнина.

Я довго читала листи з тюрем Ярослава Лесіва до рідних, які мені передала дружина Орися. Один на день… Серце ятрила пам’ять про людину, земний відхід якої є навічно живою раною. Одного листа вистачає, щоб замислитися над сутністю буття, зупинитися в буденному плині й жити спонукою до очищення од скверни, дорожити кожною миттю для просвітлення душі. Віршований згусток болю писано серцем.

Яблуко впало
смеркло надворі.
Матінко, мамо!
Дерева голі
ридають листям...
А того віку,
як води в мисці, –
Висохли ріки.
Зорі погасли.
Світла би, світу!
А того щастя,
як долі у вітру.
Горить намисто,
як рани, роки.
Ісусе Христе!
Людоньки! Доки?!

Там, за тюремними ґратами, йому ввижалося “рідне село, сповите у сніги, яке пробивається маленькими віконцями у великий світ”. Свій сум розвіював думками про “перемогу світла, бо на те й Господь”.

Навряд чи є людина, котра читала б листи Ярослава Лесіва без тремтливого поруху губ. “Перед очима – наші милі гори, біленькі хатки, що нависли над звором й замерзнутими вікнами дивляться над засніженими горами в далекі світи. Стара яблуня, обперезана соломою, і похилений хрест, як сумління, стоїть над селом. Чомусь не можу звільнитися від спогадів дитинства. Із самого споду душі виринає тихий Святвечір, тривожить, непокоїть… “Сумний Святий вечір…”. І я вслухаюся в різдвяну мелодію, хочу збагнути, осягти її, злитися з нею…”.

З Божою поміччю мусив проганяти сумні думки. Крізь щілини ґрат проникав тоненький, як павутинка, промінець, зачіпався за віконечко й осявав його. Розрадою були молитва, чистий аркуш і ручка. Тоді народжувалися вірші й роздуми, що лягали рівним почерком у листах до рідних. Він переборював себе, жив надією.

Від нектару
Важкою бджолою
По променю золотому
Душею злечу голубою
До сонця
До Бога
Додому.

Ось іще одна віршована думка поета. Аж пече в серці!

В бараці тьма
І за бараком ніч
І небо чорне
Як вночі горище
І методично
Механічний сич
Кричить у хащах
Електричних
Я просвітку шукаю
І вікон
Молю зорі у духа
І у неба
Крізь ніч крізь тьму
Крізь яв і сон
Я вперто продираюся 
До себе!

Кристали поезії є голосом просвітлення й великого страждання. У ній немає історичної і національної атрибутики, але є, за визначенням Євгена Сверстюка, її глибоке осмислення, особисте переживання й Стусівська офірна готовність. Думаючи про Тараса Шевченка, Ярослав Лесів уперто повторював:

Щоб не лишати внукам нашим, 
Я доношу твої кайдани...

“Мамо, душе моя…”
Найтяжче для матері – ховати дитину. На тендітні плечі Євдокії Лесів раптово звалилися дві біди. Поховала чоловіка Василя, в якого серце не витримало радості, яку він спізнав під час січневого “живого ланцюга”, а за ним – і сина Ярослава, за яким очі виплакала, коли запроторювали його до чужинських ворожих в’язниць і таборів. Від її сліз і “бубнявіла дорога…”.
Материнське серце спрагле до всього, що нагадує рідну кровинку. Я часто зустрічалася з Євдокією Лесів біля могили священника й поета. Тепер вона вже на Небі разом із сином та чоловіком. Запам’яталася мені після шістьох років, розіп’ятих журбою, від страшної жовтневої ночі 1991-го. Старенька зізналася, що ще жодного разу не була наодинці з могилою сина, бо тут завжди людно. Він похований біля церкви Святої Параскевії в Болехові, яку відбудував і в якій проповідував Слово Боже.
Залишалося чимало часу до поминальної панахиди, яку мав відслужити владика УГКЦ Софрор Мудрий. Перед тим, як упасти на коліна й заголосити, як уміє це робити лише мама, Євдокія Лесів попросила мене прочитати вірші сина. Під стогін старих лип, серед яких височіє хрест на могилі, вона вслухалася в кожне слово, в кожний рядок.

 Мамо, душе моя, 
 Спасителя розіп'ятого рана,
 В промінні ваших рук
 Земля із попелу постане –
 І буде порятовано 
 Цей світ.

Окремі вірші просила читати два-три рази. Як ось цей:

 Ні слів нема ні сліз
 Проклять і молитов
 Бо біль уже не біль
 І кров уже не кров –
 Важка ганебна лжа
 Вокняжилась давно
 І ницості іржа
 І нігілізму дно.

Вітер сушив мокре від сліз обличчя, жбурляв жовте листя на сторінки поезій. Несила було говорити: зболений голос застрягав у горлі. Серце рвалося з розпуки. Ми попрощалися в чеканні вшанування пам’яті її сина. За мить густе повітря розітнув зойк 77-річної матері, яка оплакувала сина так, як веліло її страдницьке серце…

Зболений, переслідуваний катами, поет і священник Ярослав Лесів не зачерствів душею, не огрубів серцем. Він залишив нам слово християнської любові.

Камінь, що в мене кидають, 
В чорнозем душі ловлю.
Зійдуть ломикаменем квіти –
Люблю вас, люблю, люблю...

Оксана РОВЕНЧАК.
Лавреатка премії НСЖУ “Золоте перо”
та міжнародних літературно-мистецьких відзнак
ім. Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка
й Франца Кафки.