«Віншують нобелістів королі, // У троннім залі – урочисті речі, // Та не тобі. // У тебе – шлях предтечі / Лауреатів вільної землі» (Лідія Рибенко).
Здогадались, про кого це?
Так, про класика новітньої української літератури Уласа Самчука.
«Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив у мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного» – так висловився Улас Самчук. А ще він зазначав: «Я ставив і зараз ставлю собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». «Хочу бути свідомим їх буття, щоб їх стопи не затерлися на цій землі, щоб їх дух не розвіявся в часі й просторі».
Таким літописцем свого часу і свого народу і є УЛАС САМЧУК. Таким він увійшов у історію української літератури.
Народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань (тепер – Рівненська область) у селянські сім’ї. Село відоме православним монастирем, який збудували князі Острозькі, звідси родом перекладач Борис Тен. Помер у Торонто (Канада).
Своє навчання розпочав у Тилявці Кременецького повіту, куди сім’я у пошуках землі переїхала 1913 року. Цікаво, що ні початкової школи у цьому селі, ні в Дермані, ні Української гімназії у Крем’янці, ні Бреславського та Українського Вільного університетів у Празі він так і не закінчив.
Його перші літературні вправи припадають на період навчання у Крем’янецькій гімназії, де Самчук редагував рукописні журнали «Юнацтво» і «Хвиля». Саме в «Юнацтві» за 16 лютого 1922 рік помістив вірш «Не любити не можу свою я країну…». Тоді ж узяв собі перші літературні псевдоніми: В. Данильчук і В. Перебендя. «Вже будучи в українській гімназії в Крем’янці, я почав писати прозою. Перші мої речі були малі оповідання, які загубилися. Тоді ж я почав писати і романи, написав їх три, які також не дійшли до нашого часу…».
Про навчання в Кременецькій гімназії йдеться у романі «Юність Василя Шеремети».
Мальовничі місця дитинства Уласа Самчука – Дермань, Тилявка, Кременець – назавжди залишилися в пам’яті письменника: «Кремінець був гідним місцем для мого юначого визрівання, так само, як Дермань був щедрою колискою дитячих вражень. Ці місця сильно позначені печаттю Духа давньої творчої культури і творять той клімат, в якому найкраще може розвинутися неспокійний інтелект, який чогось шукає і до чогось прагне».
Юнаком Улас Самчук був покликаний на службу до польської армії, але в 1927 році дезертирував з війська, нелегально перейшов кордон і оселився в Німеччині, де розпочав навчання в Бреславському університеті. Та його манила до себе Прага, де на той час був найголовніший культурний осередок на еміграції – тут зібралися письменники, історики, діячі колишньої УНР. Тож закономірно, що молодий письменник (а друкуватися почав ще в Польщі в 1925 році у варшавському часописі «Духовна бесіда») переїздить до Чехо-Словаччини в Прагу, де в 1929–1931 рр. продовжує освіту в Українському вільному університеті. Згодом у книзі споминів і вражень «На білому коні» він зазначить: «У житті кожного письменника є час і місце, що творять вісь його буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий. Тут я визрів як письменник, тут появились основні мої писання, тут формувались мої ілюзії, мої фата-моргани, мої суперечності. Тут пізнав певне коло людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя».
«Пригадую, ще бувши студенткою в Празі, – зазначила Оксана Лятуринська у своїх спогадах, – десь на початку 30-их рр., я якось проходила з одним товаришем-студентом доріжками студентського дому чи то ботанічного саду. Мій товариш звернув мою увагу на юнака, який сидів на лавці, щось пишучи, і назвав його «феноменом». Тут же й розповів, що «феномен» тільки те й робить, що пише й пише, при знайомленні самовпевнено видає себе за письменника і недвозначно натякає на Нобелівську премію».
Цей «феномен» – Улас Самчук. Його трилогію «Волинь» справді було подано на здобуття Нобелівської премії, проте комітет її відхилив. Аргумент – автор не представляв своєї держави, адже Західна Україна перебувала тоді під Польщею, Східна – під Москвою.
«Чи я забув про землю предків? Ні. Не забув і не зрадив. Земля моїх предків далі моя земля, з неї зліплена моя плоть і моя кров, і мій дух, і моє минуле. Але мене змусили вступитися. Мене вирвали. Мене вигнали в океан, у простір, у безмежність», – читаємо в романі «На твердій землі».
Романістові, нарисовцю, публіцистові, критику, драматургові, перекладачеві, громадсько-політичному діячеві Уласові Самчуку, уродженцеві села Дермань Рівненської області, довелося жити й творити в бурхливому 20 столітті, коли становище України визначалося, як і, зрештою, впродовж двох попередніх століть, Шевченковим «на нашій – не своїй землі». Тобто колоніальним становищем. Або ж образно-метафорично: ніч бездержавності (Є. Маланюк). Тож більшість емігрантів-митців (а до них і належить Улас Самчук), а також критиків у художній літературі вбачали насамперед засіб боротьби за соціальне й національне визволення.
«Ми були поколінням Крут, Базару, Листопада (йдеться про проголошення Західноукраїнської Народної Республіки в 1918 році), Четвертого Універсалу, України Мілітанс. Ми готувалися до «великого зриву», жили «духом героїчного минулого» – історичного козацтва, античної Греції, класичного Риму, Європи Окциденту (себто Заходу)», – так сформулював ідеологічні засади своєї творчості Улас Самчук.
У 30-х роках 20 ст. він, за висловлюванням авторитетів, – «здоровий і високо Богом обдарований письменник» (Олександр Мох), «автор визначених нагородами перлин українського письменства» («Нова свобода», Хуст), «великий епічний талант» («Бюлетень польсько-український»), «найбільш помітний і найбільш багатий темперамент західних українських земель» («Фронтеспізіо», Флоренція); у 40-х – «короткозорий і упертий», котрий «сліпо одкидає геть усе, що бодай трошки пов’язане з большевизмом» (Аркадій Любченко), «справді генерал. Генерал Олексійович, як його жартома називали» (Юрій Шерех); у 50-х – «націоналістичний письменник, архілакейський оспівувач Гітлера і фашизму» (Юрій Мельничук), «зміновіховець» (Дмитро Донцов); у 60-х – «людомор, який хизується своїм фашистським минулим», «дегенерат від пера» (Дмитро Цмокаленко), «волинський Геббельс» (Юстим Омельчук); у 70-х – «всеукраїнський волиняк» (Микола Приходько), «непохитний борець проти всіх видів деспотизму і тоталітаризму, борець за ідеали свободи і справедливості» (Олександр Гідоні); у 80-х – письменник, який «своїм шляхотним пером торкав сумління, пробуджував свідомість і плекав молоде покоління для правди, краси і волі» (Йосип Сліпий), «видатний майстер мистецької прози, відомий громадський діяч» («Современник», Торонто), «людина, що завжди стояла на твердому ґрунті» (Ярослав Розумний); у 90-х – «самовпевнений автор широкого розмаху» (Марко Павлишин), «український Гомер ХХ століття» (Степан Пінчук), «носій традицій рустикальної прози, пов’язаної з українським селом» (Ігор Качуровський), «велетень української екзильної літератури» (Микола Неврлий), автор, який «говорив мовою передовсім політики» (Григорій Штонь), «культовий письменник» (Роксана Харчук), «традиціоналіст, людина попереднього століття» (Соломія Павличко). Отака контроверсійність оцінок.
«Письменник, розіп’ятий на хресті політики”, – так сказав Микола Жулинський про Володимира Винниченка. Це повною мірою стосується Уласа Самчука.
Художнім словом заявити про існування українського народу-нації як духовного, культурного, а насамперед політичного фактора європейської історії 20 ст., державницький націотворчий пафос на рівні тексту й підтексту, що визначає ідейно-художній зміст усієї творчості Уласа Самчука, – в таких параметрах реалізована ідейно-творча настанова письменника, сформульована в передмові до роману «Юність Василя Шеремети»: «хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю».
Ким же є для українського народу, перед яким відчував обов’язок («Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я письменник тому, що відчуваю обов’язок перед народом») У. Самчук? Той, котрий творив шедеври в краю рабів, перу котрого належать художня розповідь про голодомор в Україні 1932–1933 рр. «Марія», повість «Кулак», романи «Чого не гоїть огонь», «На твердій землі», трилогії «Волинь» («Куди тече та річка», «Війна і революція», «Батько і син»), «Ост» («Морозів хутір», «Темнота», «Втеча від себе») та ін. І якою мірою слово Уласа Самчука повернулося на Батьківщину?
На твердій чи якій землі?
І яка ж вона – предківська мрія?
Ой Маріє, Марічко, Марі…
Відбула. Й не одна Марія.
І яка вона – темнота:
Чиє щастя, чиє це горе?
Проростає й гірчить. Пророста…
Ой про що й чи говорять щось гори?
Може, треба нам дуже плече
Чи потрібна якась там підкова?..
І куди ж ота річка тече
Самчукова?
Хто він – Улас Самчук, який, за його ж висловлюванням, «був серцем повний Україною…», для українців 21 століття? Неблудний син великої Волині, що «у рідний край вернувся навіки» (Євген Шморгун)?… Куди тече та річка? Самчукова й наша. Річка долі, річка пізнання, річка життя.
Юлія БОНДЮЧНА,
виступ перед студентами,
Рівне, «Народний дім», 2010 року