Ще кілька думок, які народилися в нас після знайомства з «Польотом водоспаду». Нині багато мовиться, що українська поезія повинна враховувати європейські уроки, не сперечаємося з очевидністю. Тим не маємо права забувати, що «європізація літератури повинна поєднуватися з національною ідентичністю, бо лише таким чином спроможна заявити про себе. Здається, що саме на це націлена поетика Олеся Дяка.
Поет закохався в політ водоспаду
Дяк Олесь. Політ водоспаду. Поезії. – Дрогобич: Коло. 2012. – 148 с.
Ця поетична книга не належить до дебютних. Бо Олесь дяк – знаний письменник. Він народився 1959 року на Прикарпатті, за фахом – філолог. Закінчив Львівський держуніверситет. У 1990-ому прийшов у літературу збіркою віршів «Той, що летить». Потім були книги «Тягар всевидящого ока», «Воскреси птаха», «Ідилія дива», «Шипшинова моя душа», «Оковірші», «Світ незірваної тожини», «Біла любов», «Роса первозданна». А ще він – автор кількох компакт-дисків, музичних фільмів, поетичної телевистави.
І ось – «Політ водоспаду». Цю книгу в твердій обкладинці можна вважати своєрідним продовженням розмови з читачами. Але перед тим, як повести про це мову, варто, мабуть, поговорити про творчий метод, яким послуговується поет. Розуміємо, що казати щось конкретне про це вкрай важко. Адже можуть існувати різні думки. Та, не зважаючи на різнобій розмислів, вважаємо, що підстави говорити про прихильність автора до постмодернізму, поєднаний з балансуванням між сповідальністю та метафоризмом.
Про таке тяжіння поета про осучаснення стилю спробуємо порозмірковувати на основі побіжного аналізу трьох розділів книги. А якщо точніше, то про громадянську, філософську пейзажну та любовну лірику. Усі ці підвиди версифікації, звісно, є у книзі. Та водночас поділ, як нам здається, він є умовним. Бо поділу на такі типи заважає переплетення мотивів. Та важливим вважаємо не тільки це. Адже «Політ водоспаду» з-поміж інших вирізняється мирним сусідством римованих і неримованих віршів. Якщо більшість поетів ставить чіткий водо розділ між ними за допомогою окремих розділів у своїх виданнях, то Олесь Дяк не вдається до цього. І такий підхід є виправданим. Бо в даному випадку виглядає досить органічно. Своєрідний шарм, чи що?
Тепер про це – конкретніше. Нову книгу відкриває розділ «Долі бурхлива ріка». Симптоматичним на цьому тлі є заспів. Не можна пройти байдуже повз «вірша білу яблуню». Цікавий образ, правда. Чимало таких знахідок є тут. Назвемо хоча б деякі. Ось, приміром, «волосся безмежність» чи «бездоріжжя обличчя» з вірша «Світлий птах». Та хіба тільки це?Адже маємо «сумних новин циганку» (вірш «Стрибають крихти ночі»), «хмари молоко» (вірш «Холодний сон»), «повітря біла сіль» (вірш «Чумацький віз»). Зрештою, це цитування можна продовжити. Бо цікаві думки існують у віршах «Ніколи не писав», «Змієборець», «Світ зупинився». Ще однією ознакою цього розділу є присутність у ньому циклів віршів. Маємо на увазі «Украдені вірші» та галерею присвят». Дозволимо собі висловити свої думки про них, почавши з другого. Вже хоча б тому, що перелік імен може дати відповідь на питання про духовні джерела, які живлять уяву поета. Є у циклі присвяти Романові Лубківському, Володимирові Патику, В’ячеславові Чорноволу, Іванові Остафійчуку, Борисові Буряку, Орестові Скопу… Досить симптоматичною у цьому циклі є поява вірша «Родина» з присвятою Ірині, Михайликові, Остапчикові. Промовисто! Бо свідчить про спадкоємність поколінь. Правда, поет не говорить про це прямим текстом, бо сам вважав би це великою наївністю, котра є недостойною справжнього творця. Але чомусь саме про спадкоємність думаємо, коли читаємо такі приземлені думки: «ми з хлопцями наловим ще линів», «у лісі хмару зловимо за чуб». До речі, вдалі висловлювання є і в інших творах цього циклу. Наведемо хоча б деякі з них: «сивий коню – неспокою брате з оберемками пензлів у гриві» (вірш «Неспокій» Володимира Патика), «шиба ночі від дотику трісла» (вірш «Світло» Бориса Буряка. Дуже зримими є у цьому циклі впливи львівських реалій. Якщо враховувати той момент, що автор мешкає у древньому місті Лева, то все зрозуміло. Але, «львівську барву» бачимо в іншому ракурсі. Саме вона додає неповторності поєднання львівського і карпатського колоритів. А ще – зачудування європейськістю, котра була характерною, не зважаючи на жорстокі подуви тоталітарних вітрів у древньому місті: «а став ще більше невмирущим» (вірш «В’ячеслав Чорновіл»).
Ще кілька думок про цикл «Украдені вірші». Не знаємо як кого, а нас буквально вразили рядки: «ще й горла висохне струмок» (вірш «Сльоза із ока покотилась»), «сріблиться в оці свічечки люпин» (вірш «У небі вірша»), «душі високі крила повертаю» (вірш «Ще мої вірші»). Наведені цитати однозначно вказують на тематику циклу. Вана – про творчі пошуки. Але водночас не хотілося б обмежувати її тільки цим. Тимпаче, що почування автора можна спроектувати й на інші види людської діяльності. Та й здається, що автор сам цього хоче. зрештою, чому б через це не згадати про громадянськість мотивів?
Тепер – про розділ «світ навкруги, як ікона». Якщо у попередньому є акцент на громадянськості, то тепер маємо наголосна філософічності та інтимності. І навіть не помітно меж поміж ними! Знову процитуємо рядки, які можуть вказувати на це: «зірок чалапле каченя, чумацькими шляхами» (вірш «З рікою бесіду веду»), «дощі осінні душу не розмили» (вірш «Ведмідь вечірній снігу причалапав»), «ти спокійно живеш коли серце голосить моє» (вірш «Черепаха дощу на траву виповзає залізна»). Помітнішими є також карпатські мотиви: «немов опришок горами втішаємось (вірш «Немов опришок»), «тополі вигнулись антени від дону річки до шешор (вірш «Так вітер свище»). Ще раз повторимося, що вдалих думок у циклі вистачає. Переконані, що така образність мислення створює настрій, що це більше заглиблює в поетичний світ карпатогаличанина.
Ще більше думається про це після прочитання розділу «Крові шляхетної співи», тут теж маємо дивовижну суміш філософічності, пейзажності та інтимності. Та вочевидь немає підстав іронічно пашталякати про повторні кола, якщо мати на увазі тематику попереднього розділу. Якщо хочете, то в даному випадку маємо творче поглиблення облюбованих поетом мотивів. Та й цитат, котрі б підтверджували це, вистачає: «мого чуття сорочечку приміряй» (вірш «Весна прийшла»), «підсніжниками п’яний цілий світ» (вірш «В хустині хмар»), «лона зоря світанкова» (вірш «Тиша ранкового світла»).
Ще кілька думок, які народилися в нас після знайомства з «Польотом водоспаду». Нині багато мовиться, що українська поезія повинна враховувати європейські уроки, не сперечаємося з очевидністю. Тим не маємо права забувати, що «європізація літератури повинна поєднуватися з національною ідентичністю, бо лише таким чином спроможна заявити про себе. Здається, що саме на це націлена поетика Олеся Дяка.
Її своєрідність, на нашу думку, полягає ще й у тому, що автор іде до суті узагальнень через особистісний вимір. Чи не в цьому полягає шляхетність поезії, яку рецензуємо?
Та, на жаль, доводиться говорити, що окремі рядки відштовхують на тлі вище мовленого від себе: «буду марити вами всю ніч» (вірш «Буду марити»), «час невблаганний спинився»), «на дівочому личку печаль павутинкою блисла далеко» (вірш «Білим снігом освітлена даль»). Банальність? Та є щось від неї. Рятує тільки те, що такі «геніальності», на щастя, є майже непомітними. Хочеться вірити, що в наступних книгах їх буде ще менше.
Олег Василишин,
Ігор Фарина