Зізнаюся, що мені подобається метод Богдана Мельничука, при якому ім’я видання отримує від найвдалішої, на його думку, назви твору з книги. Давайте не будемо брати в рахунок тієї обставини, що так чинить більшість письменників, бо це немає ніякого значення. Щось подібне маємо і цього разу: ймення виданню дала назва однієї з новел. Традиція? Можна так сказати, ситуація стає виграшнішою, коли врахувати, що що мала проза Богдана Мельничука – це те, де він найвдатніший у літературному розумінні.
КРОКУВАННЯ ДО ВЛАСНОЇ СУТНОСТІ
Мельничук Б.І. Перейти на другий берег. Нові новели, п’єси, поезії, пісні, статті, дещо про автора. – Тернопіль: ТЗОВ «Терно-граф», 2014. – 864 с.
Нині нерідко можна почути думки про зміни літературних канонів на тлі часу. Та не будемо лукаво мудрувати над цим питанням. Чомусь все більше здається, що таку тему все більше нав’язливо пропагують прихильники компліментарної літературної критики, які за подібними твердженнями намагаються приховати творчу безсилість текстів замість того, аби відверто сказати про неї.
Саме з такого пасажу хотілося б почати розмисли про нову книгу Богдана Мельничука «Перейти на другий берег». Чому? Бо вона, як мені здається – яскраве свідчення того, що автор далекий від будь-яких перемін. Він просто працює над словом. І, напевне, жадає розмови про свою працю, а не про щось інше. Не виключено, що міркування в чомусь і зачеплять його. Але він свідомо готовий до цього, розуміючи, що чиясь відвертість радуватиме більше, ніж компліментарність.
Отже, «Перейти на другий берег» – антологія «багатоверстатності» письменника. І вона логічно продовжує видання «Дорога до себе», «Приліт голуба», де також зібрані різножанрові тексти. Наголос на тому, що книга не є чимось новим, – невипадковий. І він мимоволі ставить непросте запитання: чи є щось нове у цьому виданні у порівнянні з попередніми? Розумію, що відповідати на нього потрібно і нікуди від цього не можна подітися. Та відразу заспокою тих, хто чекає від автора цієї рецензії негайного негативного присуду. Та не буде цього! Вже хоча б тому, що враження від перечитування товстого фоліанта неоднозначні.
Зізнаюся, що мені подобається метод Богдана Мельничука, при якому ім’я видання отримує від найвдалішої, на його думку, назви твору з книги. Давайте не будемо брати в рахунок тієї обставини, що так чинить більшість письменників, бо це немає ніякого значення. Щось подібне маємо і цього разу: ймення виданню дала назва однієї з новел. Традиція? Можна так сказати, ситуація стає виграшнішою, коли врахувати, що що мала проза Богдана Мельничука – це те, де він найвдатніший у літературному розумінні.
Але, як не прикро, відразу ж доводиться зустрічатися і з певним несприйняттям. Коли перечитуєш новелу, що дала назву то фіксуєш, що її персонажі аж двічі зачеплені темою смерті, що налаштовує на мінорний настрій, якого не можеш позбутися, хоч і дуже прагнеш.
Сумної налаштованості додає і та обставина, що видання присвячене пам’яті відомого поета, колишнього політв’язня, лауреата Шевченківської премії Степана Сипеляка, з яким приятелював автор видання. До речі, перший розділ книги теж приурочений йому. Розумію, що нічого поганого у цьому немає, але не можу нічого вдіяти із собою. Можливо, це – вікове?
Все ж поговоримо про «Свічку пам’яті» – перший розділ видання. Позитивним є той момент, що автор спробував під однією обкладинкою зібрати дещо з творів, присвячених пам’яті Степана Сипеляка. Те, що повторені твори з попередніх книг – варте уваги. Але виникає закономірна цікавість: чому ж тоді забуто про новелу «Мічурінець» та деякі твори з книги «Дорога до себе», котрі облагородили б розділ і створили б неповторний шарм?
Чи таке. Після «Свічки пам’яті» йдуть новели. Змушений знову повторюватися, що це жанр, у якому письменник зумів найліпше творчо розкритися. Та «Перейти на другий берег» може засвідчити і про те, що дуже важливим є питання про непереборщення, адже нові твори можуть бути ліпшими, ніж ті, що були у попередніх книгах, або містили хоча б такий художній рівень. А що ж є у книзі? Якщо коротко, то автор в даному випадкові забув про художність, і вдався до фіксації ситуації. Приклади? Будь ласка? Візьмемо, приміром, новели «Мартіні вперше і востаннє», та «Іграшки для мами і дитини». Якщо у творі «Мотоциклом до кохання 2002 кілометри» ще є окремі елементи художності (особливо наприкінці), то у них його немає. Маю на увазі потужній художній струмінь. «Родзинка з гіркуватим присмаком» є й текст «…І жінка стала впевненою» йдеться в ньому про жінку, якій допомогли написати докторську дисертацію і про зустріч з нею після цього. Не знаю як кому, а мені усе чомусь нагадало новелу «Дисертація із сексуальним ухилом». Дійшло вже й до того, що в обох випадках маємо згадки про любощі із референткою невірного чоловіка-фірмача. Не коментуватиму. Лишень зауважу, що в першому за часом написання твору усе виглядало інтелігентніше. Чи не тому, що вперше?
Продовжимо. Автор цих рядків з осторогою ставиться до новел, серед героїв яких є сам письменнику різні періоди свого читача. Адже не секрет, що у таких випадках часто-густо маємо банальне описування ситуації. Хіба щось подібне не спіткало новелу «Перейти на другий берег», про яку уже йшлося? Скажете: чи варто акцентувати на цьому увагу, якщо явище є поодиноким? Та в тому й полягає справа, що подібну заувагу можна висловити щодо «Філософії і лавочки». Не може не бентежити та обставина, що деякі новели нагадують анекдоти-бувальщини через відсутність художнього осмислення. Щось таке думається, коли читаю твір «Рись готується до стрибка, або Висока драбина у глибокий підвал». Між іншим, тут чомусь виникають паралелі з новелами «Куниця» і «Захланна». Чи може порівняння не є потрібним?
Критична налаштованість в розповіді про новели з нової книги Богдана Мельничука зовсім не означає, що у розділі немає текстів, які варті уваги. Дозволяю собі вголос висловити одне міркування: якби усі твори малої прози були написані на такому ж художньому рівні, як «Нащо нам ті клопоти?» чи «Мотоциклом до кохання 2002 кілометри», то книга тільки виграла б.
Може виникнути закономірне запитання: чому рецензент так критично налаштований в оцінці цього розділу книги? Та чи є потреба ще про щось казати, коли з вищеописаного, либонь, все і так є зрозумілим? Хоча, як мені здається, існує ще один момент, про який досі не згадували. По-моєму розділ новелістики у виданні опинився у програші ще й тому, що прозаїк чомусь забув про необхідність узагальнення. Ситуації, які він зображує, нерідко мають упізнаваних героїв. Саме собою це допустиме. Але хіба невелістика існує лише для того, аби фіксувати явища життя і безпристрасно переповідати їх? Чи слід від цього танцювати, забувши про узагальнення та, зрештою, Богдан Мельничук заперечує вдатними новелами «Льох, а в ньому штилі», «Манюнина Манюня», «Хто що знайшов?».
Неоднозначне враження залишає і розділ поезії. В якому миряться добротні вірші та слабкі твори. До знахідок, як мені здається, можна віднести «Діалоги з онучкою», «П’ять», «Якщо», «Чотириряддя». Хіба у вас не виникають подібні думки, коли читаєте: «Якщо сад кохання не підживлювати словами «люблю», то він може засохнути як яблуневий чи вишневий без дощу»?
Та подумалося і про таке. Окремі вірші не витримують серйозної критики через те, що автор банально заримовує прописні істини. Саме це, як мені здається, характерне для віршів «Люстрація», «Коли ти бачиш», «Перевертні». А як вам подобається «глибокодумність» на кшталт: «одні ділять портфелі тихенько, на сусіда готують капкан, бачать знову себе в бюлетенях». Зізнаюся щиро: я не в захопленні від «патріотичної» поезії такого ґатунку. Ні, я розумію, що цей підвид лірики має право на існування. Але при умові, що у текстах буде присутнім особистий фактор. Тимпаче, що автор має власні приклади подібного підходу. Досить, мабуть, згадати про вірш «Не малюйте Шевченка старим». Не можна, очевидно, не сказати і про таке: чи не слід поетові більше уваги приділити інтимній чи пейзажній ліриці, якщо вона ліпше вдається? А може, варто б себе шукати у верлібрах, коли вони промовисті?
Але це ще не все у мові про поезію. У книзі чимало місця займають присвяти людям, з якими зводила доля. Оприлюднено, приміром, вірш «Світлої пам’яті Іванові Демчишину». Нічого не маю супроти існування цих рим. Але беру у руки першу книгу двотомника «Слова від серця» і ще раз перечитую вірш «Пам’яті Івана Демчишина». І констатую факт, що він набагато оригінальніший, ніж вірш з останньої книги. Є над чим замислитися?
Ще декілька слів про вірші-присвяти. Богдан Мельничук приходив з ними до поціновувачів красного письменства у книгах «Слова від серця», «Приліт голуба». Тепер додалося ще 16 творів такого плану. Окремі з них зачудовують. До таких (звісно, на мою думку) належать вірші «Диригент бджолиного оркестру» або «Маестро світлин». Але хіба можуть задовольнити строфи: «а життя – як життя, біла смуга, а потім і чорна». Мені чомусь здається, що подібні «відкриття» є такими ж близькими до художньої літератури, як наша планета Земля від найближчої зірки в сузір’ї Альфи Центаври.
Гостра думка? Не заперечую! Але, як не прикро, докори стосуються не тільки поезії. Бо немало подібних думок з’являється, коли читаємо гумор і сатиру з книги «Перейти на другий берег». Зрозумілим є бажання Богдана Мельничука висіяти свої зерна ще на одній царині. Не заперечую, що в автора цих творів присутній потяг до смішного. Але суть полягає не в цьому. Навряд чи звичайного читача задовольнить те, що окремі твори є банальним заримовуванням «бородатих» анекдотів на пікантну тему. В цьому не важко переконатися, коли на очі потрапляє твір «Кому носять букети». Знаєте, після такого вже не віриться, що настане такий момент, коли творці анекдотів вважатимуть за честь називати своїм джерелом рими сатирика чи гумориста. Та це ще не все. Давайте звернемося до твору «Кого слухаються бджоли?». На самому початку автор дотепно обігрує співпадання назв книг. Думалося, що далі матимемо вдалу пародію. Але… твір чомусь перетворюється на панегірик, який ні трішки не гірший за вірші-присвяти цій особі в уже згадуваній книзі.
Ще одне міркування. Звичайно, лише письменник має вирішувати чи продовжувати йому пошуки в тому або іншому жанрі. Мені ж чомусь найбільше подобаються пародії. І, жалкую, що в даному випадку її немає, хоча саме пародії слід вважати окрасою «Прильоту голуба». Гадається, що це стосується і бувальщих.
Продовжимо ці нотатки розмислами про драматургію Богдана Мельничука. Тимпаче, що він сам дає підстави для цього, вмістивши 10 п’єс після розділу гумору і сатири. І почнемо зі згадки про один істотний момент. Лише один із творів має чисто письменницьке авторство, бо інші написані у співавторстві. Зумисно не називаю співавторців. Непросто усе, ох і непросто. Добре, що багато людей хоче співпрацювати з літератором. Але порівняння «Автопортрети в різних інтер’єрах на тлі любові» з іншими творами не свідчить про єдність стилів, що вважаю дуже важливим для драматурга, котрий пише і для дорослих, і для дітей.
Та розмова про драматичні твори Богдана Мельничука, очевидно, була б однобокою, якщо не згадати про таке. Уже згадуваний текст автор означив як п’єса для однієї актриси. Крім моноп’єси є також і комедія, п’єси – казки… Можливо, оці підвиди одного жанру і є тим місцем, де драматургові варто докладати творчих зусиль? Принаймні, за це ратують твори «Авторитети в різних інтер’єрах на тлі любові» з книги «Перейти на другий берег» та «Двоє під ковдрою або Хто дзвонить у двері» з видання «Дороги до себе».
Дехто, познайомившись з такими думками, може сказати, що автор рецензії закликає драматурга діяти усупереч усталеним правилам, бо, мовляв, ще з давніх часів, письменники у творах для театрів здебільшого використовують один підвид жанру. Що ж? І така думка може існувати. Та очевидним є те, що останнє слово за автором. Хоча мені здається, що він більше пристане на мою позицію. Хіба за щось інакше агітують його драматичні твори?
А після розмови про п’єси Богдана Мельничука торкнемо теми його пісенних текстів, оминувши публіцистичний доробок тернополянина у цій книзі. Щодо останнього, то думаю, що такий хід є виправданим. Бо не маю наміру зовсім не говорити про нього. Просто вважаю статті нашого краянина логічно пов’язаними з розділом «Про автора». І маю намір поговорити про них згодом. А поки що – про пісенні тексти. Бо з книгою «Перейти на другий берег» їх додалося 60. Відрадно, що зростає число композиторів, котрих все більше зацікавлюють творців мелодій. Згодімося, що це може свідчити про деяке зростання популярності, про що стверджують і перемоги у престижних пісенних конкурсах. Та, на мою думку, у цій ситуації все ж існує момент, над котрим варто замислитися. Авторові цих рядків уже доводилося говорити, що в пісенній ліриці тексти мають бути дещо іншими, ніж у версифікації не для цієї цілі. Та й, очевидно, не можна забувати, що ліпші пісні виходять тоді, коли поет не ставить перед собою такої мети. Добре було б, либонь, якби Богдан Мельничук не забував про це.
І нарешті – про тему, про яку йшлося на початку попереднього абзацу. Й відразу зауважимо, що тематика статтей Богдана Мельничука є різноманітною. Краєзнавство тісно переплітається з літературознавством і театрознавством. Цим, як мені здається, пронизані твори «Марія Заньковецька у Тернополі», «Мати – наймичка» в ореолі «Сузір’я», «Весняна квітка на осінній галявині». При бажанні цей ряд можна продовжити публікаціями «Дав Бог теля, та не дав хліва», «Бувальщини від Іларіона Пилипця». Вражає вміння автора не тільки знайти цікаві факти, а й осмислити їх, загостривши увагу на найсуттєвішому. Але подобається не лише це. Серед 10 творів цього жанру маємо і тексти на сучасну соціально-психологічну тематику. Саме до таких належить твір «Дим-димок для дитини». Сучасність теми і неповторність подачі фактажу причаровують. Правда, спочатку подумалося, чи варто письменникові затрачати час на створення подібних текстів, коли, напевне, не дають спокою інші (можливо, і важливіші) задуми? Потім перемогло інше міркування: не тема є головної, а шляхи її втілення. Важливим з читацької точки зору є і питання автора: чим помітнішою у суспільній ієрархії є людина, котра взяла на себе цю роль, тим ліпше.
Ряд цікавих міркувань у своїх роздумування про доробок нашого краянина у розділі «Про автора» висловили В’ячеслав Хім’як, Анатолій Стожук, Валентина Семеняк. Не переповідатиму про найосновніші, на мою думку, нюанси. По-перше, не виключено, що дехто може зосередити увагу на інших моментах. По-друге, проаналізувавши і ці і критичні твори з попередніх книг, видно, як поглиблюються ті чи інші акценти. Чи не тому, що письменник сам спонукає до цього поглиблення своєї творчості?
… Ще один товстезний фоліант в ужиткові автора. Різножанровий. Щось подобається, а щось – ні? Очевидно, так і має бути. Та більше цікавить: що буде у наступних книгах? Такого питання не виникало б, якби читач не роздумував над цим. Отже, задум нашого краянина вдався. І це є найголовнішим. І немає ніякого значення те, хто так думає.
Ігор Фарина
м.Шумськ.