“Не секрет, що значна частина про прозовий ужинок Богдана Бастюка приурочена розглядові «Сопигори» – епічного твору, який вважають етапним і найбільш помітним у його ужинкові. І думки, висловлені тут, неординарні…”
Книга про особистість
Сорока Петро. Богдан Бастюк: мистецьке чотирипілля. – Тернопіль: Астон. 2015. – 144 с.
Висловлення своїх думок про це видання хочемо почати із цитати. Але не з нього, а з книги Петра Сороки “Застиглий вогонь”, яка прийшла до читачів ще у 2007-му. У однойменному денникові надибуємо на таке твердження:
“Сільські поети в Україні – це особлива, світла й висока сила… Вони створюють противагу урбаністичній, назагал обезлюднюючій поезії, зберігають українську духовність, хоча в них немає заслуженого визнання, вони здебільшого перебувають в затінку, та є в них добра слава у добрих людей, яка на терезах часу переважить багатьох нині уславлених”.
У багатьох, безумовно, може виникнути запитання: чому автори цього творіння звернули увагу на цю фразу, коли у ній немає чогось контраверсійного, що, напевне, більше годилося б у подібних випадках? Та все пояснюється дуже просто. По-перше, автор денника в цьому контексті згадує про Богдана Бастюка, який усе життя прожив у селі під Тернополем. По-друге, ми переконані, що вищемовлене безпосередньо стосується його, бо у буднях краянина ніколи не було лукавства.
Щось подібне зустрічаємо вже у вступі. Він знав силу свого таланту, рівень письма: “Тому ніколи не суєтився, не напрошувався на творчі зустрічі, уникав мистецьких тусовок і мав алергію до таких слів, як “піар” та “розкрутка”. Був вище цього”.
Лише одна цитата із вступного розділу до книги. Але, на нашу думку, вона є дуже промовистою, бо вразила найпотаємніше в душі людини. Цікаво, що саме тут автор монографії згадує про вірш “На все пора”, який десь 15 років тому був оприлюднений у журналі “Сова”, а пізніше неодноразово з’являвся у інших виданнях. «На все пора, – на золото листопаду, на сніг сивин, що кожного кара, на сміх історії крізь правду, і неправду, лише на розпач, брате, не пора».
Хоча автор цього вірша вжив у ньому слово «розпач», цього відчуття не з’являється. А ще більше привертає увагу до історії появи книги та робить її вмотивованішою. Принаймі, нам так здається.
Нагадаємо ще про один момент зі вступу. У ньому, зокрема, читаємо: «Композиційну позначку «розділ» я замінив на «нива», надіюсь це сподобалось б поетові, який любив такі знахідки. «Все – лиш поле», – сказав він у одному вірші». Вважаємо, цю думку дуже доречною, коли переходимо до невеликої розповіді про розділи книги. Хоча розуміємо, що не всі однозначно можуть сприйняти такий поділ. Байдуже! Адже для нас головним є те, що з ним ще за життя погодився Богдан Іванович.
Отже, в першій «ниві» яка йменується «На життєвім розвороті», автор монографії розповідає про шлях у житті і творчості, пройдений краянином. Нам (не будемо цього приховувати) подобається, що вона починається рядками з вірша тому, кому приурочена. «Була б дрібніша змістом і неповна сьогодні біографія моя, якби ріллі не грали круть жовна в подільських відвойованих краях». Перечитавши розділ, не можемо позбутися враження, що він виграв від переплетення життєпису й творчості. Зокрема, це спадає на думку, коли зір натикається на другий абзац цієї «ниви». Та не тільки на цьому, як нам здається, варто акцентувати увагу. Цікавою, приміром, є теза про нагородження музикальності в окремих віршах Богдана Бастюка. Автор монографії по-своєму простежує зв’язок між хоровим співом та віршами «Перший вальс», «Народна пісня», «Модний танець», «Музика» (перелік, слава Богу, можна продовжити). Що це? Та прозорий натяк на те, що дуже велике значення має народження вдатностей з ґрунту реальності. Звичайно, це не означає, що відкидається гра уяви.
Варто, либонь, поговорити ще про один нюанси з цього розділу. Маємо на увазі акцент на твердженні про письменника сільської глибинки. Втішно, що саме для цього Петро Сорока цитує думку відомого письменника Євгена Барана з його передмови до книги вибраних поезій Богдана Бастюка «Словини».
До речі, другою «нивою» книги є поетична. Вона має назву «Наодинці з просвітленою душею». Є певна закономірність у тому, що починають її роздуми про «Коріння». Вже хоча б тому, що ця книга у далекому 1978-му засвідчила про появу Богдана Бастюка у літературі. Вважаємо, що автор монографії сказав про це досить оригінально, навівши висловлювання Абрама Кацнельсона і Олександра Астаф’єва. Добре, скажімо, що Петро Сорока при аналізі цієї книги говорить про тяжіння поета до короткої ліричної мініатюри з філософським узагальненням. А ця думка не була б такою місткою і зрозумілою, якби не цитування окремих таких пейзажних замальовок. «Вже ліси зосереджено, вродо виколисують листопад. Уповільнивши течію, хоче річка в літо вернутись назад».
Наголос на цьому є важливим тому, що поетичні мініатюри знаходимо й у книгах «Вдома», «Трава у профіль», «Цілушка», «Словини». З історії літератури знаємо, що в мініатюризмі: (якщо можна так сказати) є два шляхи, кожен з яких має право на існування. Одні мініатюристи постійно розширюють тематичні виднокола, а другі є щасливими, дійшовши до свого небокраю, але не заспокоюються, бо роблять для себе рідним, поглиблення. Чи не це мається на увазі, коли на одній із сторінок книги читаємо: «Це вміння у сконденсованій формі висловити квітесенцію думки, почуття, настрою»?
Не заперечуємо, що думка є вкрай важливою. Але вона не була б такою помітною, якби не наголос на сповідальності поезії Богдана Бастюка і її духовній спорідненості з лірикою Леоніда Талалая, Павла Гірника, Миколи Тимчака, Михайла Левицького. І ще одна важлива обставина, про яку теж варто згадати. Часто-густо, коли мається на увазі сповідальність, за бортом залишаються вишукані метафори, епітети, порівняння. А у випадку з Богданом Бастюком маємо інверсію, гіперболу, метафору, внутрішню риму, що ще на початку творчого шляху поета з подільської глибинки підмітив Олександр Астаф’єв.
Якщо у цьому розділі, як видно з попередніх абзаців рецензії, чимало йдеться про лірику поета, котрий, на жаль, уже став на Божу дорогу, то цього не скажеш про його епіку. Приклади? Будь ласка! Коли маємо розповідь про «Траву у профіль», то поема «Рідня» опиняється поза спробою аналізу. Автор монографії чітко говорить, що поет історію окремого роду переплітає з історією народу. «У поемі рядки так міцно причасовані один до одного, ніби скиби на свіжозораному полі». Можна, звісно, і далі говорити про цей твір, нанизуючи слова на намисто думки. Тим паче, що твір є вдатним і заслуговує похвали.
Та підемо далі. У книзі «Цілушка», яка вийшла через 10 років після «Трави у профіль», маємо поему-монолог «І день той був, мов спалах». Зауважимо таке. В книзі аж шість з половиною сторінок присвячено «Цілушці». Жодного слова немає про епічний твір. Дивно! Гадаємо, що поема все ж не повинна стати забутою. Тим паче, що у розповіді про книгу вибраних поезій є бодай згадка про ліро-епічну поему «День комбайнера».
Недолік «ниви»? Можна так сказати. Та водночас наголосимо, що розділ, незважаючи на вищезгадану хибу (хоча це й виглядає як наше побажання) читається з неослабним інтересом через доступність стилю викладу для широкого кола читачів. Між іншим, коли міркували над цим феноменом, то подумали, що авторова простота підкреслює простоту поета.
Це вочевидь постає перед усіма, коли переходимо до наступної «ниви» з промовистою назвою «Безсмертя, куплене любов’ю». У полі зору тут – прозовий доробок Богдана Бастюка. Є певна закономірність у тому, що автор монографії починає розповідь про нього з просторої згадки про «Дефіцитну кандидатуру». Адже саме ця книга тодішнього видавництва, «Молодь» з Києва у віддаленому від нас 1989-ому заявила про прозовий дебют краянина.
Але, напевне, і матиме рацію і той, хто ствердить про гумористичне начало у його творчості. Вже хоча б тому, що у ній переважають гуморески. Зрозуміло також, що у цих творах Богдан Бастюк за влучним висловом відомого письменника Сергія Ткаченка прозаїк полонить колоритною мовою, правдивими інтонаціями.
Але такий підхід є характерним не лише для гумористичних оповідок. Петро Сорока у цій книзі не оминає новелу «Тріо», яку 16 років тому опублікував журнал «Сова». Дозволимо собі одну цитату: «Автор завжди був уважний до слова, ніби пробував його не стільки на звучання, а на смак і колір».
Цікавим вважаємо і наступне. Новела «Тріо» розповідає про долю людини, яка опинилась у галицькому селі, хоч є вихідцем зі східних областей. Ще тут треба згадати, що герой твору припізнився на війну з Фінляндією, а під час війни з фашистами поранений потрапив у полон, а після визволення з нього був змушений проходити довгу і принизливу перевірку компетентними органами за що отримав «пляму на все життя». Чому вражає твір? Насамперед слід говорити про відмінне знання теми твору і високий рівень її осмислення. Це дуже тонко підмітив автор монографії. Тут, як нам здається, досить слушною є зауваги, що його колоритні герої майже ніколи чітко не діляться на негативних і позитивних, тобто письменник не вдається тільки до двох кольорів – білого і чорного. Тут, на нашу думку, промовистими є алюзії з творами Василя Захарченка, Михайла Медуниці. Зацікавлює і те, що Петро Сорока Книжечку Богдана Бастюка «Восьма по дев’ятнадцятій» ставить вище, ніж відоме видання «Від двох до п’яти» Корнія Чуковського. І тут – не голослівні твердження, а обґрунтована аргументація. Зокрема, він має на увазі вміння автора дивитися на світ дитячими очима, без дорослого моралізаторства, пропустивши усе через етнічність сприймання. Згодні, що не всі такий підхід сприймають однозначно. Але ж у тому полягає суть справи. Адже художня література не має права наголошувати на однаковості сприйняття. І втішно, що Петро Сорока не закриває соромливо очі на це важливе питання, хоча саме його нерідко не хочуть враховувати літературознавці та літературні критики.
Якщо з цим питанням, на нашу думку, усе є зрозумілим, то підкреслимо наступне. Не секрет, що значна частина про прозовий ужинок Богдана Бастюка приурочена розглядові «Сопигори» – епічного твору, який вважають етапним і найбільш помітним у його ужинкові. І думки, висловлені тут, неординарні. Аби авторів цієї рецензії не звинуватили у голослівності твердження, наведемо декілька цитат. «Вже перші слова від автора і перші розділи твору налаштовують на болісні роздуми про долю України, спонукають до аналізу суспільних процесів». «Відрадно, що письменник тяжіє передусім до розкриття внутрішнього, духовного світу героїв, до їх поглибленої характеристики». «Стиль письменника живий і образний, натхненний, сказати б, аркодужний. Відчувається, що кожне його слово ніби налите життєдайним вогнем любові й ніжності, й уважний читач помітить, що його фраза «пульсує і б’ється, як жилка, якою пульсує кров». «Сопигора» з тих книг, читати які без внутрішнього здригання неможливо, сторінки ніби обпікають пальці і спазм підкочується до горла.
Не заперечуємо, що у цих висловлюваннях є певні відсвіти емоційності. Але ми, як і Петро Сорока, не бачимо ніякого гріха: якщо художній твір не зачіпає душу людини, то він є мертвонародженим і не заслуговує на увагу.
Зрештою, є ще один момент, на який неодмінно вказують уважні читачі. Важливим є те, що про гумор в інтерпретації прозаїка не забуває згадати автор монографії. Він прозоро натякає, що це істотно допомагає читачеві збагнути усю складність та суперечливість наших буднів, хоч що там і хто там не сказав би.
Тонкі натяки на гумористичні елементи у прозі Богдана Бастюка можна вважати своєрідною передмовою ще до однієї його «ниви», яку автор монографії озглавив «Держава сміху». Добре, що тут мовлено про книги «Сільська аеробіка», «На кривому цвяшку», «Для дорогої родини», «Сміхомаргіналії». І на підтвердження цього можна навести чимало вдатних цитат, та не робитимемо цього, а лишень підкреслимо, що і тут Петрові Сороці вдалося зосередитись на найголовнішому. Зокрема, варта уваги його думка про показ об’єкта осміювання в такому ракурсі, що всі відчували – так далі не може бути і потрібні кардинальні зміни. Переконані також про творче засвоєння досвіду великих попередників, створення на цій основі оригінальної та неповторної поетики з гумористичним підґрунтям.
Та не тільки вищезгадані «ниви» говорять про неординарність письменника. Післямова «Знайти себе і …не застати вдома» у виконанні Петра Сороки переконливо говорить про це. Чого, скажімо, варта зауваги про защемленість і закорінення в ущемлене? Цікаво, що і тут (уже вкотре!) автор монографії наголошує, що письменник був неперевершеним оповідачем. А хіба є можливим забування про справжність, без якої немає ні письменника зокрема, ні людини в цілому.
Цей – портрет письменника у монографії, створений духовним побратимом, який у даному випадку є Петро Сорока, вдало доповнюють вірші Богдана Андрусяка, Володимира Присяжного, Володимира Дячука, Ірини Дем’янової, Йосипа Свіжака «А щастя подарую собі дрібку – в Мишковичі, до тебе додзвонюсь» (Б. Андрусяк), «Земля цього вірша, його міцна життєва серцевина. Розмаяні зелені корогви» (Й. Свіжак). Мабуть, варто згадати про світлини. Звісно, їх – лише дещиця, але вони по-своєму доповнюють образ головного героя монографії. Як і бібліографія творів Богдана Бастюка публікації поро нього, зібрані та оприлюднені уперше.
Перегорнуто останні сторінки книги. Вона, безумовно, є цікавою. Але чомусь не покидає відчуття, що у книзі про особистість ще замало особистісного струменя від автора монографії. Хоча, можливо, що таке враження є тільки у нас? Тому й гадаємо, що це заважатиме дальшому просуванню до читача такої потрібної книги.
Олег Василишин
Ігор Фарина