Чорне крило пам’яті
Як швидко проминає час… Але його нестримний біг позначений багатьма сумними віхами, які вкарбувалися у людську пам’ять назавжди. Серед них – Друга світова війна, яка забрала мільйони життів. Ті, хто ніс тягарі цієї війни, живуть жахливими спогадами й досі.
Щорічно, 12 березня, в селі Стара Ягільниця відбувається скорботний захід – мешканці цього населеного пункту вшановують пам’ять своїх односельців, котрі в 1944 році загинули від рук німецьких карателів.
Сто двадцять жалобних облич, що пожили смерть од лютого ворога на своїй землі, і нині моляться десь у позахмарних висотах за спасіння душ скривджених війною своїх краян.
…Тієї березневої днини 1944 року, коли промерзлими колючками снігу ще був засипаний світ, що вже марив теплом, люди повернулись із недільної відправи. Ніщо не віщувало біди. Але вона як той злодій увірвалася у розмірене життя староягільничан. Про ту сумну і вікопомну подію можна прочитати у публікаціях уродженців цього села і очевидців того кривавого пекла – добродіїв Петра Голінатого та Степана Грицьківа.
…Німці поводили себе жорстоко. Звідусіль линули автоматні черги і виблискували язики полум’я. Не вистачало повітря. Чорний гарячий дим наповнював легені і довкілля. Гострі пазурі смерті врізалися у людські тіла, виборсуючи їх із тенет страхітливого сну. Тремтіли руки, ноги підкошувались, незважаючи на панічне волання свідомості, що намагалася опанувати страх. Плач, безпомічність і волання про допомогу зринали у потойбіччя світів із людських сердець…
Мимоволі стискаються кулаки і спалахує серце ненавистю до усіх ворогів української нації, коли говорять очевидці того кривавого свавілля. Тривожна тиша огортає односельців і чується плач староягільницьких дзвонів, а з ним схлипи і зойки замордованих односельчан. Кожний думає щось своє. Сонячні промені пробиваються крізь товщу хмар і мерехтять, мов сріблясті метелики. Сльози самі котяться з очей і лине молитва у потойбережжя неба за вічний супокій і блаженну пам’ять замордованих краян.
Віримо, що колись все-таки з’явиться у Старій Ягільниці музей, у якому будуть гідно пошановані жертви фашистського терору, бо дзвони скорботної пам’яті саме нині закликають нас до цього.
Володимир ПОГОРЕЦЬКИЙ
Доля рідного села. Його мирні і трагічні сторінки історії
В будь-якого села, як і в кожної людини, є своя доля. І долі людські залежать від того, як історично склався життєпис тієї малої батьківщини, де живуть і жили різні покоління людей.
Мальовниче село Стара Ягільниця, що на Чортківщині. Воно захищене зі сходу крутою балкою, що тягнеться 8 км понад річкою Черкаською, починаючи від с. Ягільниця, біля сіл Долина, Шульганівка і аж до Черкавщини. А з-під гори б’є цілюща вода із 9 джерел. За селом на захід степова рівнинна зона з родючими чорноземами з рідкісною товщиною гумусу. Вона також має свою непросту долю.
З давніх-давен село славилося добрими, працьовитими, співучими людьми. З високою культурою, релігійністю, патріотизмом і великою любов’ю до своєї неньки-України, до своєї рідної землі.
Шляхетні господарі, які дотримувалися принципів християнської моралі, добротно працювали на своїх власних нивах. У селі діяв культурний центр – клуб-читальня, де постійно працював хор, драмгурток, різні товариства. Люди були побожні, молилися в церкві. Діти перед тим, як піти до школи в перший клас, три місяці ходили на науку до церкви. Тоді була перша сповідь і шкільна парта.
Середні і заможні господарі, продаючи зерно і різні сільгосппродукти, за виручені гроші купували мануфактуру і обов’язково дві-три книжки. Тому мали власні бібліотеки і захоплювалися читанням книжок. Так було, поки не прийшли радянські “визволителі” і утворили колгоспи. Навчили християн красти, пити горілку склянками і вживати нецензурні слова. У 1961 р. закрили церкву на довгих 27 років. Але повністю не вдалося знищити віру в Бога і засади християнської моралі. У 1988 р. Богослужіння в храмі було відновлено.
Село пишається своїми героями, що не жаліли життя в боротьбі за волю України, видатними людьми.
При в’їзді у село зі сторони Чорткова в 1991 р. відкрито високу курган-могилу із 12-метровим хрестом, де є напис: “Борцям за волю України”. Про різні віхи історії села можна дізнатися із чотирьох книжок, виданих за роки незалежності вихідцем із села, відмінником освіти, пенсіонером М.П.Старовським. Його доля також водила складними лабіринтами життя. Та на схилі літ у своїх книгах він показав щемну любов до своєї рідної землі, до своєї Батьківщини. А також із книжки нині покійного історика Гордія М.С. “Трагічні сторінки села Стара Ягільниця”. У ній відтворена подія, що сталася у селі під час Другої світової війни.
12 березня ц. р. виповниться 69 років від того дня, що є найжахливішою і найтрагічнішою сторінкою в історії с. Стара Ягільниця. Саме цього дня німецько-фашистські окупанти вчинили у селі кровопролитну руйнівну акцію. Через село проходила лінія фронту. За достовірними архівними даними, поданими в книзі Володимира Сергійчука “Український здвиг: Поділля”, німці спалили 110 дворів і вбили 39 чоловіків, 62 жінки, 16 дітей і 8 месників-повстанців. Акція тривала понад дві години.
Наступ на село почався пополудню, одночасно з трьох сторін: з Ягільниці, Чорткова і Біло-Чортківської станції Відразу німці почали обстрілювати село запальними кулями. Підпалили декілька хат. Нагла поява німців, труднощі зв’язку і почуття відповідальності за дальшу долю мирних мешканців підняли повстанців, які знаходились тоді в селі, на нерівний бій. Командир, озброєний скорострілом, разом зі своїми побратимами зустріли німців на околиці Старої Ягільниці, щоб дати відсіч. Було вбито п’ятеро німців і один поранений. Повстанців було 12, а німцівв в 10 разів більше, зі сторони Шульганівки підтягувалася група поліцаїв. Повстанці змушені були відступити за село в сторону хутора Ставки. Над полем бою та над всім селом кружляв на низькій висоті німецький літак, з якого було розстріляно вісім народних месників. А решті вдалося прорватися через перехресний вогонь і врятуватися.
Свавіллю німців не було меж. Вони підходили до хат, господарських будівель, підпалювали їх та стріляли людей. Це була жахлива картина пекла, картина вогню, диму, реву худоби, виття собак, вибухів гранат, стрілу, криків, ридань, стогонів. Найбільш жорстокими були фольксдойчери і поляки, що були в складі німецьких військ. Людей мордували в хатах або виводили надвір. Під кузнею сільського коваля Байдужа розстріляно групу чоловіків та жінок (всього 28 осіб), серед яких навіть дво-, трирічних дітей.
Такий був час, що селяни мали приготовані схованки, криївки, підвали. Та дехто не встиг сховатися, а в тих схованках, що були під стодолами, люди подушилися, бо німці нещадно нищили господарські будівлі.
Автору цієї оповіді тоді виповнилося 5 років. Дитячі враження найяскравіші і незгладимі з пам’яті. В той недільний день наша родина: тато, мама, старший на З роки брат і я повернулися з церкви, де батько служив старшим братом. По обіді старші засіли за читання книжок (так було заведено), в гості прийшла бабця, а ми з братом і ще два хлопчики з нашої вулиці гралися у війну. День був теплий і сонячний. Навіть пробували бігати босоніж. Було спокійно, весело, мирно під весняним сонечком. Так буває завжди перед якимось збуренням. Чотири двори нашої круглої вулиці на 11 хат з центром-майданчиком посередині розташовані на східній стороні села, вікнами якраз до тієї балки, що описано вище. І враз мирний день обірвався страшою тривогою. Сусідка Іванна Старовська, вибігши на вулицю, зчинила галас: “Німці! Німці”. Вона першою побачила через вікно, що по горі вервечкою йшли озброєні окупанти. У нас була приготована спеціальна схованка, та в неї вже не було часу забратися. Нас четверо і сусідка заховалися в підвалі з картоплею. А бабка закрила ляду, замаскувала і ще й закотила на неї бочку з попелом. А сама пішла до хати.
Через якихось 5-10 хв. на подвірї вже були німці. Якби сусідка вчасно не попередила б, то вони застали б нас зненацька.
Лунали постріли. На нашому обійсті було три будівлі: хата, хоч і простора, але під стріхою, господарські складські будівлі, під якими був підвал, що став нашою схованкою, також під стріхою, і новозбудована стодола та стайня під черепицею. Німці випустили худобу і підпалили стодолу, де вже було намолочене зерно на насіння, солома і інші запаси. Коли німець забіг до хати, бабця сиділа незворушно. Він тільки глянув на неї, забрав глечик з яйцями і пішов. Коли ми сиділи в підвалі, то чули в дворі польську мову. Страх перед загрозою смерті був такий великий, що ніхто не міг слова вимовити. Німці пішли вглиб села, бабця визволила нас і ми вийшли наверх. Палала стодола, горів хліб. На шастя, тоді вітер дув зі заходу і будівлі під стріхою не загорілися.
Стрілянина не вшухала, пожежа чимраз масштабно збільшувалася. Вогонь палав аж до неба. Від нього ішов такий жар, що на вулиці ие можливо було встояти, дим виїдав очі. По сусідству в Антонишиного Семаня під хатою ховалися дві сім’ї – шестеро дітей (наймолодшому було два роки) і четверо дорослих. Німець зайшов в коридор, відкрив ляду, почув, що там хтось є, і кинув гранату. Граната впала на порожні мішки і, на шастя, не розірвалася. Люди завмерли. А господар Семань, щоб врягувати інших, вчинив по-геройськи. Виліз з підвалу і поясн німецькою, що більше там нікого немає. Та за ним вибрався зі схованки його 12-річний син Ярослав. Спочатку німці хотіли на очах у батька вбити сина. Та відважний Семань вхопив вила і кинувся на ворогів. Тоді німці поставили батька до розстрілу, спочатку катували на очах у сина, а потім розстріляли і пішли, залишивши ридаючого хлопця біля вбитого батька. Так Антонишин Семань врятував від загибелі свого люблячого сина і ще 8 людей, що сиділи в підвалі, ціною власного життя.
Згодом додому прибилася перелякана в тривозі чи ми ще живі моя старша 17-річна сестра. Вона навчалася разом з Маряном Старовським і ще двома дівчатами з села в Бучацькій вчительській семінарії. Вони приїхали поїздом і йшли пішки до рідного палаючого села. У великій небезпеці вони добралися додому. . .
Під вечір почав падати лапатий сніг. Дещо пригасив догораючі будівлі і накрив білим простирадлом загиблих. Пізно ввечері ми дізналися, що у вуйка Матія Тильного, маминого рідного брата, під згорілою стодолою задушилося 13 душ. Ось що згадує очевидець тих подій, моя двоюрідна сестра, 84-річна Йосифа Тильна: “То була неділя. Я і дві моїх подруги вийшли з церкви, шпацируємо вулицею. Раптом – чуємо, хтось встрелив. Хтось нападає на село. У нас вдома була мурована пивниця під деревяною стодолою, тож ми побігли до мене. Там назбиралось усіх чотирнадцять душ: нас, троє дівчат, моя мама з братчиком, який ходив десь до класу третього, сусіди. Дехто взяв з собою домашмі речі, одяг. Ми сиділи в пивниці аж під самим верхом. Ільки тато залишалися надворі, дивитися за тим, що відбувалося.
Коло стодоли стояла стирта соломи. Запальна куля влучила в неї і вона загорілася. Тут тато прийшли та й кажуть: люди вилазіть, стодола горить, подушитесь, попечетесь! Ніхто не хотів слухати: “Ти, Матію, вступися звідси, бо всіх нас видаш”. Він знов прийшов: “Люди, вилазіть, бо вже півстодоли згоріло”. Дихати ставало все важче. Згасла свічка, не було повітря. Тут мені щось ніби шепнуло – вилазь. І я полізла. Мама, молодший брат сиділи коло мене – ніхто не запитав, куди ти лізеш, чого? Це вже потім я зрозуміла, що у них, мабуть, вже затьмарилося в голові. Я вилізла, втворила двері, які ще не згоріли, і кажу до тата: куди я піду, всюди стріляють, худоба реве?.. Це було щось страшне. А вони кажуть – лізь на стрих. Я в-лізла, а кулі крізь стрих: пінь, пінь… Думаю, нехай ся діє Божа воля. Потім стало тихо… А тут приходить жінка по-сусідству і каже: “Матію-Матію, ходімо, будемо казали, нехай вже вилазять…”. Боже, я вам не годна те передати, в мене зараз ноги трясуться… Там всі попечені… вже попадали,.. а там ще тріпаються… Все неживе… Страшна смерть. Все подвір’я було встелене трупами. Хто попікся, хто задушився. Мої мама з маленьким братчиком. І тих дві дівчини – Аня Журавецька і Бабій Оля. За якийсь час йде Олина мама і питає: “Ти не знаєш, де моя Оля?”. Я кажу: “Не знаю… А що я їй скажу?..”. На другий день які-то похорони були страшні – гори трупів. А в другому кінці села що робилося? У татової мами, Іванни Луків, чоловіка забили, сина забили, двох внуків теж забили. З тих пір вона вся якась замкнена в собі стала, хоча прожила 93 роки…”.
Тієї пекельної ночі в хатах, що вціліли, люди ночували по 20-25 в одній хаті. Та й який то був сон?! Навіть ми, діти, голодні, перелякані, не могли заснути. На другий день понад селом лунали плачі, голосіння. Невимовна туга і розпач. На цвинтар звезли купи трупів. Хоронили – лиш би в землю, рідко хто робив труну. Тримаючись міцно за руку сестри Гані та мами, ми пішли на цвинтар.
На цвинтарі окремо лежали вбиті повстанці. Молоді хлопці. Їм було по 17-18 років. З моєю дитячою спостережливістю я помітив, що вони чимось відрізаються від інших убитих. Обличчя якісь одухотворені, з відбитком рішучості. Вітер злегка колихав їх буйні чуби. Я запитав про це свою сестру. Вона відповіла: вони загинули в бою без страху перед смертю. Так вмирають герої. Дуже прикро, що на той час не було фотографа, щоб засвідчив знімками ті жахіття історії села, та в селі ще є люди – живі свідки трагедії, яка ніколи не зітреться з людської пам’яті.
У книзі Микола Гордій наводить достовірний історичний факт, що с. Стара Ягільниця відоме з XIV століття. I судилося йому зазнати двох трагедій. Вперше його спалили турецькі нападники ще в 1672 році. Пограбувавши населення, вони забрали в тяжку неволю багатьох жителів. Та, як кажуть, історія повторюється. Рівно через 272 роки село знову зазнало варварського знищення.
За радянських часів була видана об’ємна книга “Дзвони памяті”. У ній подані матеріали про сім сіл Тернопільської області, які найбільше постраждали під час Другої світової війни. У цім переліку є і Стара Ягільниця. Вона є єдиним селом такого статусу в Чортківському районі. Та ні за радянських часів, ні при новій суспільній формації в масштабах району ніхто не приділив уваги цьому стражденному селу.
Молодше покоління сільчан свято береже пам’ягь про загиблих і про ту трагедію, яка спіткала наше село. Пам’ять буде передаватися з покоління в покоління. З ініціативи почесних жителів Старої Ягільниці Ченкалюка Й. І. (нині покійного), який не шкодував власних коштів, Короля Максима, мати котрого також загинула від кулі фашиста, залишивши напівсиротами трьох синів, Наймолодшому з яких не виповнилося і двох років, а також на той час сільського голови Мірії Мельник та ін. в центрі села біля церкви, споруджено меморіал в честь пам’яті загиблих в різних війнах і насильницьких руйнуваннях. На гранітних плитах викарбувано прізвища 186 убієнних. Меморіал було відкрито в 1999 році. На відкриття з’їхалися з різміх країв односельчани. Виступали хори села Стара Ягільниця і хор патріотичної пісні з Чорткова. Священики відправили панахиду.
Починаючи від 1988 р., на цвинтарі, а з 1999 р. біля меморіалу щороку відправляється панахида. Ось як пише в книзі “Дзвони пам’яті” Володимир Барна: “Щороку 12 березня озиваються печальні дзвони пам’яті у серцях жителів Старої Ягільниці Чортківського району і линуть понад видолинком річки Черкаської до навколишніх сіл Шульганівка, Долина, Черкавщина”.
В цей день печалі схилімо в скорботі низько голови і помолімося за душі невинно загиблих, що лежать у нашій згорьованій землі.
Хай дзвони пам’яті будуть вічними!
ПЕТРО ГОЛІНАТИЙ,
заслужений працівник культури