«Пережите – перечитане»… (назва книжки Богдана Дячишина). Те саме можу сказати і я, але вже про автора цієї назви та його есеїв, коли взявся писати про нього.
Бо ще раз перечитав усі десять книжок п. Богдана – і про незрівнянного перекладача та майстра оригінального слова Андрія Содомору, і про поета Богдана Смоляка, і про десятки відомих імен, як також молодих (поки що), але також обдарованих Ірину Фотуйму з Прикарпаття чи Богдана Манюка з Тернопільщини. З цих видань скажу декілька слів про три останніх.
- «В маленькій амфорі слова». 2020 року книжка вийшла в Києві, у видавництві «Український пріоритет», що під орудою Володимира Шовкошитного. А присвячена світлій пам’яті незабутнього Петра Сороки. На оглав надихнули рядки Б. Смоляка: «Я зберіг крапелинку дощу / у малесенькій амфорі слова».
В Дячишинській амфорі рясно від прізвищ. Тут ви зустрінете і Миколу Петренка, і Любомира Сеника, і Андрія Содомору, і Богдана Чепурка, і Мирослава Лазарука, і Ігора Фарину, і Олеся Дяка, і Миколу Будлянського, і Володимира Кузика й Івана Гентоша, і таких непересічних жінок, як Ольга Яворська, Марія Людкевич, Лариса Івшина, Світлана Короненко, Марія Ткачівська, Юлія Бережко-Камінська, Любов Бенедишин, Наталія Гурницька, Жанна Юзва, Марґо Ґейко, Мирослава Данилевська-Милян, Михайлина Баран…
Називаю не всіх, бо усіх перерахувати годі, але відзначу вдумливий аналіз творчості названих (і неназваних) авторів на тлі як власних філософських розмислів, так і сентенцій визначних мислителів, що є неодмінною прикметою літературознавчих осягнень нашого дослідника. Бо він, як сам зазначає, взорується на славнозвісні «Проби» Мішеля Монтеня.
Богдан Дячишин не належить до тих, хто відстежує плин літературного процесу в усіх його позитивних чи негативних проявах, – він вибирає тих митців, які йому духовно чи інтелектуально близькі, співзвучні (деколи й помиляється), а тому нерідко повертається до своїх есеїв про них, поглиблює їх, розширює, надає їм нового звучання.
- «Вагота поетичного слова». Це друга книжка з трьох останніх, яку теж хочу відзначити; вийшла вона того ж року, що й маленька амфора (2020-го) у львівському «Споломі» і присвячена світлій пам’яті Ірини Калинець (6.12.1940–31.07.2012). Книжка закликає до справедливого поціновування, як наголошено в анотації, «дев’ятьох майстрів українського пера, вірші яких, на превеликий жаль, не потрапили до “Антології української поезії ХХ ст.: від Тичини до Жадана”». «Власне, це відповідь Богдана Дячишина на Антологію Івана Малковича (…), – уточнює знаний літературознавець і критик Євген Баран». Бо «те, що Антологія Малковича є кон’юнктурною (особливо в частині поезії 70-90 років ХХ століття – без сумніву. Видавець Малкович матиме на сумлінні свідому маніпуляцію читачем і спотворення читацьких смаків». (Див.: «Літературна Україна» за 3 жовтня 2020 р.)
Щоправда, Євген Баран зауважив, що «і варіант Дячишина є читацьким, укладений із гарних побуджень, але далекий від ідеї Антології (квітник – найкраще з наявного)».
Характерно те, що Богдан Дячишин не лише пропагує, на його думку, кращу поезію, а й подає біографічну та бібліографічну інформацію про авторів, що допомагає читачеві повніше сприйняти ту чи іншу творчу особистість.
- Третя книжка – «Про моменти життя, обійняті словами» (Львів: Растр-7) – присвячена пам’яті патріарха вітчизняного письменства Миколи Євгеновича Петренка. І закономірно, що в збірнику вміщено три публікації про цього поета, який – внаслідок covid-у – нещодавно пішов з життя, не доживши декілька днів до свого 95-ліття. Тут же і відгуки на художні здобутки Степана Процюка, Віталія Запеки, Анатолія Кичинського, на нові імпресії та медитації Володимира Базилевського, на новели Любомира Сеника «Трамонтана» і Оксани Луцишиної «Анатомія огиди», вірш Вікторії Абу Кадум.
Любомир Сеник теж, можна сказати, сеньйор красного слова й наукових досліджень: він доктор філологічних наук, професор, а так само витончений прозаїк і пристрасний поет. У червні 2020-го йому виповнилось дев’яносто. Богдан Дячишин «відкрив» його для себе не так давно – і захопився, зокрема фантастичним романом «Райський світ», новелами надрукованими в книжці «Трамонтана».
Всього у згаданій книзі, – а вийшла вона вже цього року (2021-го), – чотирнадцять постатей. В тому числі й Андрій Содомора з його книжкою для дітей «Пригоди в княжому Звенигороді».
х х х
Богдан Дячишин за фахом «технар». Тому заходився всерйоз писати тільки 2014 року, коли видав першу книжку «Думки пам’яті». Він закінчив Львівську Політехніку, аспірантуру, захистив дисертацію, причому (ще існував СРСР) у Свердловську, а це нелегко; до того ж треба було писати її російською мовою. Опісля викладав в Альма-матер, потім в Лісотехнічному університеті такі складні дисципліни, як електротехніка, обчислювальна техніка та програмування, підготував та надрукував понад п’ятдесят науково-методичних праць.
Здавалось би, людина цілком раціоналістичного, прозаїчного мислення. А виявляться – не зовсім. Пан Богдан, надто ж у спогадах, то й поет. Про це свідчить не лишень його жива есеїстика, палкі заклики до читання книг, а й розділ «Кохання вічного сльоза» у згаданій на початку цієї розповіді книги «Пережите-перечитане». Це насамперед зворушуючий розділ про передчасний відхід у засвіти дружини Лесі.
«Моя кохана була подібна до Маленького принца: щира, тепла усмішка і золоте, м’якеньке, тоненьке волосся, що розвівалося кольором достиглої пшениці, ступала легенькою струдженою ходою, як стеблинка в платтячку із вранішньої роси… “Братик біль” (алюзія на вислови св. Франциска) живе зі мною, а “сестричка радість” загубилася в чужих світах, блукає невідомими дорогами, і мені не ступати її змитими загубленими слізьки слідами. Давно вже не торкається мене “сестричка”»…
І ще одна виписка, хоча й обширна, але вартує того:
«Торкалася мого серця ніжна мить життя – ми завжди ходили вкупі, були щасливими дітьми. Я любив сміятися причинно і безпричинно. Хто здатен осмислити це? Її розумна і ніжна голівка якраз поміщалася в мозолистих долонях мого серця; її – простий, ідеальної чистоти одяг, єдина пляшечка парфумів на все життя, шляхетність у поводженні, бо любила природу, насолоджувалася працею на землі (…) Коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, в порухах її єства я бачив незбагнене й вічне. Безсилі тут слова (…)»
х х х
«Я вдячний п. Богдану за відгук на опубліковані мною спогади своєї мами, і не тільки тому, що це єдиний відгук на них. Звичайно, що це не літературні спомини, але як скалки народної пам’яті є цінним документом епохи й важливим джерелом родинної історії».
То подяка в «Літературній Україні» Євгена Барана (він же й написав післямову до книжки «В маленькій амфорі слова»). І подібних подяк фактично 210! Адже ті, кого він «обіймає думками», живуть не тільки у десяти окремих книгах, а й у газетно-журнальних публікаціях, яких понад двісті. Всі вони, безумовно, вдячні п. Богданові за популяризацію і тепле думне слово.
Серед них і я.
Петро ШКРАБ’ЮК, доктор історичних наук, член НСЖУ, НСПУ