Бондаренко С. «З ким МІСто говорить: вірші, поеми / Станіслав Бондаренко. – Київ: Видавництво «Український пріоритет», 2017. – 200 с./
Якщо бути відвертим, то вірші й поеми Станіслава Бондаренка ми часто читали в періодиці. Привернула й нашу увагу книга «Ніж і ніжність». Упіймали себе на думці, що позитивом для сприймання цих творів стала неповторність слововираження. Але чи писати про це? Двоїсте відчуття. З одного боку, було бажання взятися за перо, а з іншого – зупиняла поетова посада редактора. Дехто може назвати наші словесні реверанси заграванням із представником «спілчанського Олімпу», саме такою є совкова ментальність психології окремих осіб.
До наших рук потрапило видання «З ким МІСто говорить». Отож, вирішили, що цього разу неодмінно оприлюднимо свої міркування про нього, зважаючи на поетичну справжність та хист творця слова.
1. Занурення у течію темарію
Якщо говорити про поезію від найдавніших часів, то неможливо оминути питання про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність лірики, звісно, наводячи ті чи інші цитати для підтвердження думки. Та відразу відмовилися. По-перше, плин часу свідчить, що чогось нового у темарій епохи не приносили. Хіба назвеш відкриттям зображення тієї чи іншої теми на часовому тлі? По-друге, не впевнені, що всі так, як ми, сприймуть цитати. «На колір і смак – товариш не всяк». Тому й не говоритимемо про твори Станіслава Бондаренка з огляду на це. Спробуємо поглянути на проблеми темарію по-іншому. Є поети, лірику яких дуже легко розмежувати. На допомогу тут можуть прийти вже самі назви творів. Упевнені, що існування досконалого тексту із метафоричним заголовком додає йому влучності і переплетення мотивів. Щось подібне бачимо й у Станіслава Бондаренка. Прикладом нам може слугувати вірш «Коштовності». «Всі ми, всі для чогось були на світі, / на цьому святі чи… на якійсь війні, / за повітря наше, за наші душі-віти, / за те, щоб говорити нам при вікні». Не знаємо про те, як сприйме це читач, а от «душі-віти» нам імпонують. Ще одна обставина, яка виокремлює твір: поет не приховує свою громадянськість. Таку сув’язь не вважаємо якимось негативом, а радше елементом, що налаштовує на позитивність сприймання. Дозволимо собі ще кілька цитат: «Я брав тут уроки запеклого щастя / в дерев і птахів, що живуть поза смертю». Переконані, що тільки справжній поет спроможний знайти «запекле щастя». «Без тебе я став би Едіпом без трону / чи десь паханом, де чатує шакал, / а може б, як вискочка жив електронний, / та – очі, як Слово! Та – Слово, як шал…», «Приземляється парашутистка-зима – до лиця їй і купол, і весь парашут…». Різноманітність тем?! Та не це виходить на перший план, а переплетення мотивів крізь призму органічності та особистісного світосприймання.
І все ж візьмемо на себе сміливість тематичного розділення і почнемо з творів на громадянську тематику. Цей тематичний пласт є найбільш різноманітним у доробку автора. Скажімо, українські поети часто пишуть про роль Євромайдану в житті громадян, його енергетикою перейнято багато віршів Антоніни Цвід, Любові Проць, Олега Гончаренка. А у Бондаренка: «Краями у цього Трищастя – дві площі, а в центрі – Майдан: з пришестям мільйонів, з причастям, простим прикладанням до ран». Тема Майдану відгукується також у його віршах «Телепатія», «Підвішене щастя», «Старий Київ», поемі «Майдани і магнати, або Магія магми». Тут, як нам здається, варто підкреслити: ідеальність теми поет робить щоденністю почувань, защемленістю. Але саме вона надає римам, верлібрам урочистості. Останню заувагу вважаємо дуже істотною, бо маємо цілий масив «майданних творів» із ура-патріотичною риторикою. У глибині душі народжувався роздум, і в багатьох випадках не варто лаяти за це версифікаторів, бо вони по-своєму пишуть про найсвятіші почуття. Та чомусь усе більше прагнемо звернутися до «майданної теми» з присмаком джерелиці буденщини. Доплюсуємо сюди тривожність переживань: «І скільки Майданів європцям подать, / і скільки вам жертв, щоб знайшли хоч на карті / той Київ, що з тища двохсотих – на варті, / все стримує орди і варварську тать / й ніяк не спитає: чи ви того варті?».
Істотним є й те, що з «майданної теми» в інтерпретації Станіслава Бондаренка виростає військово-патріотична. Про це подумалося, коли в поемі «Майдани і магнати, або Магія магми» прочитали таке щемливе слово: «Хтивий путан викрадає Європу, / схоже, вже Зевсом бачить себе / виплід улуса й чудської утроби, / син вертухая й онук КГБ». Теми військового конфлікту на східних рубежах нашої держави торкаються також вірші «Аз», «Буки», «Гради», «Шанси чинів і шанці бійців». І знову доводиться говорити про «примагнічення» до теми через буденність: «Ми повернемось, генерале, / – доповзем і до ваших дач, / щоб затямив: не ми програли, – / ти програв, генерале здач!» (Згадаймо про те, скільки розмов велося і ведеться про продажність «верхів»? Отже, маємо підстави вважати, що поезія є відголоссям (нехай болючим) дум народних).
Громадянськість бачимо і в інших творах. Зупинимося на декількох із них. З нової книги видно, що поет прагне відкривати світ для читачів через мандрування у віршах: звернімося хоча б до віршів «Літаючі рушники», «Пам’ять степу», диптиха «Бонн і Кельн», циклів «Вино Венеції з води», «Одеська Одіссея». Щодо останніх, то в них знаходимо чимало цікавинок: «…тиха Венеція ця не минеться, бо омиває тебе і мене», «Висить собі з любов’ю, не заглядає в рот: він бореться з лупою, він славний… чоловік» (оте «чоловік», хоча рима диктує інше слово, трішечки ріже слух, але оживлення неживого предмета діє якось магічно). «Та навряд хоч на якій з планет / знають запах чебрецю чи м’яти. / Геніальним буде той поет, / що зуміє словом передати / їм, далеким, аромати ті – / самовиті, чисті і густі».
Схоже, що романтика мандрів народжує індивідуалізм мислення.
Ще один аспект громадянськості, досить несподіваний. Урбанізм слововираження. Він, до речі, проявляється у багатьох текстах. Досить, либонь, назвати «Хрещення Хрещатиком», цикл «Повітряне метро», розділ «У напрямку площі Згоди», «Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?». Не думаємо, що цитування рядка з вірша «Чиє це місто ?» є випадковістю. Запитання болісне. Не секрет, що відповідей на нього шукають чи не всі представники покоління, яке народилося в різних регіонах України, і їх доля пов’язала з Києвом. Голос покоління? Так! Вірші Станіслава Бондаренка на цю тему звучать не менш свіжо, ніж твори Василя Герасим’юка, Олександра Астаф’єва, Анатолія Мойсієнка… (список можна продовжити, і він вийде чималим). Поширеність явища? Не відкидаймо такої ймовірності, але зауважимо, що на такому тлі важко виявити оригінальність. Але Станіславу Бондаренку це вдалося: «Ти вічний, бо – князь, а не цар, / хоч був два віки погорільцем. / Хто думав, що ти їм швейцар, вже спікся у власній парилці».
Урбаністичне забарвлення мають також мелодії філософічності. До речі, тут превалює звучання богошукань: «Свідоцтво життя ти моє невідрізне, / вірніше, ніж те – із Адама ребра, / твій зір голубиний, ці вічі Вітчизни / і ця янголина простертість крила!». А хіба мова про погляд на сутність через міський об’єктив не стосується пейзажності? «Узвозу навіть до того нудно, / що вниз повзе — ховатися у Дніпрі. / Порожній театрик плаче, як пес приблудний… Сховались бомжі, лиш місяць сам бомжує вгорі». (Вдумаймося, читаючи урбаністичні описи!) По-своєму віддзеркалюється прив’язаність до міських реалій і в інтимній ліриці: «Всякий ніж коротший за нашу ніжність, / як і меч – куціший аж на п’ять літер. / Знав би це, хто вірить в свою безгрішність, – / влада, терористи, Фейсбук і Твіттер…» (Все у цім світі є взаємопов’язаним!)
2. Справжність через слововираження
Поет Станіслав Бондаренко не належить до тих, які обділені увагою читачів та критики. А все тому, що вміє створити живу картину за допомогою неперебутніх виражальних засобів. Дивовижність якась! Мовимо про ощадливість мовлення як свідчення поетичного досвіду та вікової ознаки. І водночас не дає спокою густонасиченість метафорами, порівняннями, неологізмами, рідковживаними словами. А ще, мабуть, є підстави мовити про оригінальні синонімічні ряди, певні дози алітераційності тощо.
До питання про слововиражальність можна також віднести багатство форм та наявність культурологічних акцентів. Цікавою, як нам здається, є проблема належності поета до певної літературної течії. Бо не все тут трактується однозначно. (Проблема? Безперечно! Але хто сказав, що без неї буває справжність?)
Отже, метафоричні зблиски. Якщо мати їх на увазі, то не буде перебільшенням сказати, що книга «З ким МІСто говорить» на них тримається. Складається враження, що поет дуже вдало вибудовує їх і кладе цікавинки одна на одну як майстровитий муляр цеглиночки у стіну: «…В домах колиски чалив нам землетрусом світ», «В небо дзвіниця зиркає й заглядає під арки», «А місяць чіпляється за гілки, за-ви-са-ю-чи», «Каштани відмолять твій дух», «Сьогодні Місто не виходить з дому», «А соки з глибини аж десь під зорі / пливуть своїми руслами по кроні».
Порівняння теж є досить неочікуваними і свіжими: «Може словом-основою, як щитом, пригожусь», «Збігає час – як молоко на плитці», «Я у степу – більш живучий, ніж риби», «А цвіт їх, як небесна манна», «Як сорока-білобока, / як собака-пасталака / ходить бомжик одиноко / коло сміт-тє-во-го бака», «Вся ти, як дріжджі, на роздоріжжі».
Цікаві метафори й порівняння можна наводити й далі. Відчувається, що поет турботливо ставиться до слова, вважаючи його необхідним будівельним матеріалом у своїй версифікації. Тому так часто у книзі зустрічаємо неологізми та рідковживані слова на зразок «розбіжжя», «непобачення», «дзвін-кровогін». Нерідко сентенції, які висловлені поетом, сприймаються як узагальнення уроків життя. «Ми похрещені втратами і весіллям весіль», «Гірше, ніж моя Мама, я відчуваю усе на відстані», «Збігає час – як молоко збігає», «Шепіт – це прамова». Та не тільки ця особливість впадає у вічі. Помічаємо й інші знахідки: «річки слід», «листяний бро-не-жилет», «слів омофор».
Оцю недомовленість слів доповнюють і такі рядки: «віт колиска», «нетто-брутто помислів» і чимало подібних. Маємо у книзі римовані вірші, верлібри, сонети, поеми та паліндроми. І звісно, поетичні мініатюри у найрізноманітніших виявах, особливо вражають «танкохоку» та паліндромні однорядковики.
Не можна оминути й питання про культурологічні акценти. Вже хоча б тому, що відсвіти їх знаходимо у віршах «Київський маніфест Велимира Хлєбнікова» та «Римаруче риморіччя», і поет не обмежується цими іменами. Якщо вдивитися в книгу, то зринають імена Тараса Шевченка, Євгена Плужника, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського…
Рівняння на високі імена є очевидним. Та не тільки через асоціації з певними текстами, а через прагнення автора знайти свою струмину у пісневирі: «Саджав і ростив я дерева, як вірші – /не так для плодів, як для запахів цвіту. / Був сад, як букет, і були щасливіші / в нім бджоли, і люди п’яніли до літа».
Поет, як дбайливий садівник, намагається вловити кожен запах слова і думки. І не лише відчути, а й передати по-своєму.
3. Іскринки паліндромного багаття
Можливо, цей розділ і дещо дисонує з попередніми, та думаємо, що тут є певна закономірність у форматі віршотворчості Станіслава Бондаренка.
Слушно зауважити, що паліндром, або рак літеральний, має давню історію, здається, що вона почалася ще у 1691 році з книги Івана Величковського «Млеко од овцы пастырю належное». До речі, у цьому виданні він не лише вмістив зразки «поетичної новинки» того часу, а й теоретично обґрунтував найосновніші ознаки цієї «віртуозної віршової форми» (Ю. Ковалів).
На жаль, через різні причини, воно не поширювалося. Принаймні історія літератури не може назвати жодного факту появи паліндрома в Україні, коли вона вимушено перебувала у складі Російської імперії, бо давалися взнаки мовні заборони, та й часи комуністичного тоталітаризму не сприяли. Тільки в 70-х роках минулого століття поетові-львів’янину Володимиру Лучуку вдалося опублікувати перший паліндром для дітей.
Ці та інші цікаві факти можна дізнатися з антології українського паліндрома «У сузір’ї Рака», яку впорядкував Іван Лучук – син відомого поета, життя якого передчасно згасло. Тут знайшлося місце паліндромному романові Олександра Шарварка та одноряддям Олександра Ірванця. Між іншим варто, мабуть, згадати, що у цьому виданні щедро представлений Микола Мірошниченко, який разом з Іваном Лучуком збирав найвдаліші зразки паліндромів. Слід, либонь, підкреслити і те, що авторами антології шестилітньої давності були Анатолій Мойсієнко, Назар Гончар, Петро Сорока, Михайло Стрельбицький, Микола Луговик…
У декого, зрозуміло, може виникнути запитання: навіщо, мовляв, рецензенти роблять екскурс в минувшину літературної форми? Та не треба далеко ходити за поясненнями, саме антологія відкрила для нас Бондаренка – паліндроміста. Крім того, мандрування у праминуле – прозорий натяк на те, в яких умовах постала літературна форма, що так приваблює.
Увагу до неї «спровокував» сам Станіслав Бондаренко, вмістивши в уже згадуваній книзі розділ паліндромних творів, який вражає формалістичним багатством. Поет логічно йде від поеми до дитячого поліндрома та однорядь. Звісно, можна по-різному і багато мовити про формотворчість, але цікавинки не можна не згадати. Особливо багато знаходимо їх у поемі «Вінгран і нар гнів» (тут, мабуть, слід згадати, що уперше прочитали її в «Літературній Україні» й були здивовані неповторністю слововираження). Дивовижність вражає читачів уже на початку твору. Не залишаються поза увагою такі словосполучення, як-от: «вік вовків», «на ріллі ран», «вік – копірка кріпаків». До речі, вони є і в інших розділах поеми. Наприклад: «і локон дива на видноколі», «жага – багаж», «козо-мозок», «віщодар радощів», «і цар праці», «резон озер», «мир думам… мудрим».
На нашу думку, істотне значення має те, що в основу твору Станіслав Бондаренко поклав біографічний принцип, по-своєму оповідаючи про те, що було дорогим для поета Миколи Вінграновського. Це видно уже з назв розділів поеми: «Чолова наволоч», «Дар зрад», «О кіно, Ніко», «Резон озер». Між іншим, оці акценти на деталях дають можливість ліпше зрозуміти і вміщений у книзі сонет «Зозуля в Новобіличах», присвячений Вінграновському: «Дякую, крилата екселенціє, / за сигнали круглі, як лекала».
Ще кілька думок про паліндромний розділ книги. Поему «Вінгран і нар гнів» з ефектним закінченням фразою «ви самі масив» вдало доповнюють «Гулагівський паліндром», твір «А пацан – на цапа». В цих та інших текстах запам’яталися образи на зразок «золото лоз», «на морі роман». Зрештою, вигадлива словесна гра ніколи не впала б в око, якби автор не прагнув лапідарно і точно опоетизувати буденність.
По-своєму цікавим є дитячий паліндром «Козак з казок?», тут впадають у вічі образи: «гомере перемог», «козак з казок»…Тепер про історичний аспект. Уже, зокрема, йшлося про те, що у тоталітарні часи дитяча паліндромність почалася з твору Володимира Лучука. А текст Станіслава Бандаренка переконав, що заглиблення у тему можливе і навіть є дуже потрібним.
Завершимо розділ розмислами про паліндромні одноряддя. Ніби й небагато їх маємо, лише 10. Але яких! «Ого в тазу у пуза твого!..», «Завинив аз», «А випити пива?», «Монгологном». Кожен з них промовляє так багато! І все більше мислиться, що поет знайшов свою стежку з паліндромного роздоріжжя, поєднуючи ліричність та гумор. Хоча останній і не виявився таким зримим, як того декому хотілося б, чи, може, в цьому і полягає шарм?
4. Купання у писемній джерелиці
У новій книзі поета окрім паліндромної поеми «Вінгран і нар гнів» вміщено ще три поеми-кліпи. Хочемо підкреслити лише одне: Станіслав Бондаренко залишається вірним логіці поетичного мислення та різноманітності форм.
Щодо останніх, то маємо такі нові жанри, як: «психологічна поема-кліп», «історично-детективна поема-кліп». Вже сам перелік у нашій статті стверджує про свіжість і новаторство авторських підходів.
Тепер поговоримо ще про один нюанс. У текстах «Пікнік із мільярдером, або Травми трав» та «Майдани і магнати, або Магія магми» рими й прозові відступи тісно переплетені. Ми вважаємо це вимогою часу, який прозоро натякає на таке поєднання, потребує нового потоку свідомості майданної. (Іноді, можливо, і хочеться поетизації прозаїзмів без нарочитої банальності. Але це є тільки нашим бажанням, бо слово – за поетом). Щодо двох останніх поем, то вони й тематично відображають час. Особливо мислиться про це, коли у поемі «Майдани і магнати, або Магія магми» читаємо: «Надто кривавий був тан, / горе і радість – по вінця! / Все ж ми ростили Майдан / тут не лише українцям!» Хіба не актуально це звучить?
Процитуємо й інші. Зокрема, у творі «Пікнік із мільярдером, або Травми трав» імпонують такі слововживання, як: «юних кущів розпатлані крони», «стволи очей», «текіла слова», «скроні посріблює совість», «різня садів», «осердя серця». Ряд цікавинок, безперечно, можуть продовжити «яблука жіноцтва з тугої туги». Особливі родзинки є й у поемі «Майдани і магнати, або Магія магми»: «механізм душі», «душа вже в бруківку вмерзла», «чуття співщастя», «ментокати», «поранена камера», «верховний командувач – серце»…
Три крапки – натяк на продовження нанизування вдалих рядків. Але не будемо цього робити. Кожен спроможний зробити це сам, взявши до рук книгу. Ми – про інше. Є в поемах чарівності. Може, вони дещо приземленіші, ніж в поетів попередніх літературних поколінь. Та хіба це трагедія? Якщо звернутися до історії, можемо помітити різницю між поетикою Михайла Драй-Хмари і Майка Йогансена, Павла Филиповича і Євгена Плужника, Петра Скунця і Віктора Кордуна… Поет прислухається до голосу епохи.
5. Замість PS
Спочатку думали повести мову про недоречності. Але потім відмовилися від цього наміру. Чому? Та не хочемо виносити на суд громади наше несприйняття окремих слів. Бо тут злий жарт може зіграти невідповідність мовних середовищ, у яких виросли рецензенти і поет. А ще не хочемо сумніватися у правильності окремих слововживаннь, але сучасна літературна мова велить по-іншому. Звісно, можна було б стати на таку позицію. Але… що в тому поганого, коли поет витворює свою стилістику?
Зустрінемося з нею в недалекому майбутньому? Чесно кажучи, дуже хотілося б. Але все залежить від поета. І тільки від нього!
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
письменник
Тернопільська область