Адже є один зворотний шлях від фантазії до реальності, і той шлях – мистецтво (З. Фройд).
Хоч як це називай: створенням паралельного світу або іншої реальності, втечею у вигадку, у словесну еквілібристику (ця низка, мабуть, безконечна), – не обминеш згадати бодай про відшкодóвання, чи зрівноваження, чи вирівнення, чи надолуження й наздоганяння, чи повернення й віддавання, та навіть покриття витрат мистецьким способом колись недоотриманого, утраченого, прогаяного, відібраного, украденого (друга і третя низки теж виткі). Компенсування реальності вистає з числа спонук до творчості в талановитих, а в найталановитіших – силою волі й духу – не раз стає ще порятунком від надміру мрійливості, визначальною ознакою стилю.
Я про письменника саме такого: здоровезної художньої фантазії, дужого буттєвого прагнення. Віктора Палинського.
Почавши з вільнопоетичних візій естетичного характеру і доволі довго й успішно так протривавши, він вдався до дечого ніби протилежного – до малої прози з великим індивідуально-енергетичним засягом. Естетизм ніколи не був замінником бажаного, бо найкраще здатний лише прикрашати реальність. У цьому сенсі «некорисна» й сама поезія. Попри її деміургічні начала. Адже альтруїстичні. Та й метафорою ситий не будеш, не наситивши, передовсім, прихильників прозорішої образності, яких завжди більшість. Тому-то й виникла природня потреба в надбанні посутнішого. Вагомішого у вимірі поземному, що, однак, не занедбує прямовисність. Дає їй шанс утілитися бодай у карнавальному, подеколи фантасмагорійному диві.
Чарівною паличкою дивацької новели/оповідання він зумів відшкодувати собі, мабуть, більше, ніж будь-чим іншим: і почуття безоглядної закоханості, і передчуття творчої всеможності, і відчуття суспільної незамінності. Щось прогнати зі свого єства, гармонізовуючись. Усе, власне, діставалося сюжетному альтер-его, дедалі ближчому до особи автора.
…Магічність, на противагу святості, перемагає всіх і все, крім себе самої…
Для його літературної ситуації, точніше для нього в ній, це виявилося засадничим, проте саму ситуацію стала попирати проблема читацька. Підключаючись – із надією компенсувати своє – до фантазії прозаїка, читач натомість зіткнувся з начебто авторським самокультом. І, можливо, змушений був бокувати. (Якось, пригадую, автор «перекинувся» у дружньо-дружного симпатичного Санту, про якого залюбки читається та слухається багатьом).
Так воно чи ні, але нова явна зміна письменникового «курсу» – повернення до тієї ж поезії – чомусь-таки відбулася. І мій нинішній інтéрес – дві збірки, які засвідчують це: «Спогадування міту» (Львів: Ліга-Прес, 2012), «Ріка тече» (Львів: Апріорі, 2017). Те, що між ними п’ять років, сприймаю як щасливий випадок. Завдяки цьому тенденція, зі всіма своїми видозмінами, вистоялась і нагадує добре вино… У ній ці книжки йдуть одна за другою, в зазначеній послідовності.
Перша ніби очікувала на другу, стоїчно не піддаючись впливові прозових попередниць і сучасниць, жваво перегукуючись зі своїми поетичними предтечами, – як текстовий речник поета. Треба було конче позбутися сюжетної доцентровості, такою ж мірою набувши ліричної відцентровості. Віршувати він не переставав ніколи; але ж досвідчений автор добре знає, як усе загострюється-стискається після твердого рішення про книжкове оприлюднення поточних речей. Під палітуркою вони здатні преображатися, мов алмази огранені. Він умів завжди віддати належне своїй збірці. Перед тим перевівши її, зазвичай, через сциллу-харибду фінансових і видавничих умовностей. Та й поетичний рядок – це травинка, що руйнує пласти гудрону… А збірка, зрештою, яко певний компактний підсумок, чи не найліпше надається для розрахунку з долею; хай і не одна, і не тільки вона…
Не міг так не мислити.
***
Отже, заповідалася книжка з тенденційною назвою. Постало «Спогадування міту», де і «спогадування», і «міт» – очевидні знаки компенсування. «(Маємо чимало звичок. Тамуємо ще більше бажань. І не володіємо жодною можливістю Впливати на зникомість). (А ріку треба перетнути, Саме в цей час, Саме в цьому місці. Саме в цьому… …І лише невігласи Не второпають причини!) Зазирнути потойбіч падолисту, Почути передзітхання Кожної дощової краплі – несила». Це з кількасторінкового титульного верлібру, що й дав назву збірці. Але ж чуєте, як талановито взаємопоборюються хвилі вимріяного і недосяжного, і не можуть – такі – залишатися єдиним здобутком; хоча саме їм – таким – толерує поезія?! Не можуть, бо вже наприкінці вірша впираються у «витівки кмітливого місцевого домовика»…
Краснолюдок-домовик обдибує сторінкові задвірки і дивує передусім своєю бездомністю. Ніби позбувся домівки, покинувши прозу… Та, бачу, автор ще покладає на нього великі надії. Істота ця мала б допомогти поетові «перетнути» ріку узвичаєння, що видається лише перепоною на шляху до нового. Натомість же домовик, неодмінно він, зосереджує його увагу на «якихось звихнутих дзеркалах», обіцяє закрутити дзиґою ліхтарню й небо просвердлити наскрізь, підбиває мандрувати «в Ніщо», нагадує про вирву в серці, змушує заглядати у відьомське «засклене око» зими, «перестати чекати» (крім із «потойбіч закликаного»)… Львівські дощі, що золотою ниттю прошивали його давніші поетичні імпресії, тепер ніби згадали про свою інфернальну природу – і хіба що покривають чародійство. Ліргерові (ліричному героєві), відчувається, некомфортно; він більше утрачає, ніж набуває, надто ж віру: «Здиміє спонтанно Мій останній поїзд. Догорланить пісню Скурвлений пісняр. Скотиться сльозою Та нестерпна повість, Де шаліє вітер З надосінніх хмар» («Вирва ця…»); йому заледве вдається, попри все, обстояти для себе таки золоту осінь…
І улюблена мелодія враз дистанціюється, пізнавши в собі супровідницю стихійного: «Знаходив себе зненацька Серед сум’яття І безжурно сподівався На виявлену музику» («Вечірній блюз»); і серцем сприймана іпостась художника наполягає на своїй класичній непричетності: «Придивіться. Хто зрозуміє Чвари оті між формою тіні, Плавно спадаючого листка, І духом, який витає над ним У вигляді заблукалої Синьої павутини?.. / Подивіться. Чи зможете Бути суддею І оголосити вирок, Вмостившись над безоднею?.. / Сьогодні» («Придивіться»).
Ні, то далеко не тільки справа рук «невігласа від чародійства», позаяк і «чеберяйчики», «чарівні дрібні істоти», здібні перехоплювати людину. Він усвідомлює це при спонтанних згадках про Господа. Він рятується на острівцях пам’яті найкращого пережиття: про «розмову сердець», «золоті сонцеликі сни», «вершину ніжності», сонячний промінь у сенсі дня, незайвість людини біля іншої… Зазирає в ментально-творчу надмогуть: «Повік не збагнена Дорога Послів до Великодніх Слів» («Вже Ангели…»).
А затим – спроба врешті здолати ріку поперек («перетнути», перейти), що мало б означати найкоротший, бо миттєво-теперішній, шлях повернення. Передовсім взаємного боргу повернення. Всім вигідна компенсація. В ареалі його поетики – це знову чудодійні засоби, просторове скупчення яких вражає: «важкий запахущий костур З далеких країв індійських», «печери Замковової гори», «обитель магічних дійств», «чаклунські сеанси»… Проте спроба ця, напевно, вже остання, відчайдушна.
Книжка завершується низкою щирих присвят – Оранті, друзям. Щоправда, їй передує цикл образно-медитативних мініатюр за малярством Ігоря Гапона, які мовби стягують на себе увесь тутешній магнетизм і суперечать безсторонньому мистецькому споглядальництву як такому. Тут це позиція насамперед авторська.
Однак присвяти, чи не геть чужий модерній поезії жанр?! Оскільки збірка, сказати б, верліброво-біло-римована, то саме у їхню надійну силабо-тонічну строфіку вкладено правдиві перлини – однозначні поетові вістки, талановиті декларації про вічність, любов, дружбу, Україну, Бога. А також:
І чимчикує осінь, світиться день осінній.
День добрий; іменем твоїм освячений.
А вітер вже зимово-синій.
Та, повір, нічого не втрачено.
Ти з’являєшся наче з книжок Андерсена.
В руці чарівна паличка, л-позначена.
Така бажана і люблена, Золотоволоско.
І, може, – трошки Попелюшко. –
Та це не має аж такого значення. –
(«Любо»)
такі слова заворожують, хоча звичний противитися ворожбі; охоплюють казкою, хоч її приберігаєш дітям.
Нарешті поет відшукав справжнього власника справжньої чарівної палички?! Власницю.
…Видавши друком кільканадцять книжок, головно поетичних, я й досі достеменно не знаю, чим поет може відшкодувати собі сердечні й мисленні затрати. З одного боку, вони неминучі й колосальні, з другого ж – за вишньою узгодою – неоплачувані й неоплаченні: дароване зась продавати! Залишаються світський резонанс, гроші-добробут, жінка, родина… Звісно, вартісні речі, та, на жаль, дочасні. Все одно вельми бажані. Припускаю, що саме тяжіння до них – насупроти поетичному – утримує коваля метафор у стані фізичної невагомості, надає йому творчої й особистісної ваги. Утрата одного із цих тяжінь загрожує падінням. Долі. І збірка «Спогадування міту», як на мене, добре аргументує цю тезу. Активні середники, способи, схеми «монетизації» її поетичної енергії, що їх я лише відтулив, виявилися нефункціональними перед неминучістю, авжеж, вселенського добротворення.
***
Книжка «Спогадування міту» ніби очікувала – у зворотному часовому вимірі – своєї посестри «Ріка тече» принаймні з кількох причин. Відкинувши випадкові й напівтехнічні, я знайшовся перед однією-єдиною – перед автором як самооб’єктом. Гадаю, у проміжку між виданнями поет чимало гонів зверстав, багато чого й зазнав, відтак впустивши це у своє єство. Деякі підказки маємо від «Спогадування», адже означений період процесний. «Міт», власне, відійшов на другий план, а «спогадування» зосталось як екзистенційний акт, чинник щоденного оновлення. Позбувшись чуттєво-мисленнєвої турбулентності, що її так чітко, органічно й оригінально зафіксувала ця книжка, уже напередодні «Ріки» він зосередився на розбудові внутрішнього себе. Таке моє припущення. Як видно, небезпідставне.
Та й що то – легкість, яку так бадьоро пропагує анотація до теперішньої книжки? Доволі влучний тут означальник, одначе навіть для митця, поета, він не є чимось раз і назавжди даним. Правдива легкість буття – вироблена, або ж розвинена, здатність не помічати вагóти буднів, нести важке як легеньке. Принцип євангельський, хоча багатьом новиною. І ця-то легкість (знову апелюю до анотації) невіддільна од природного плину речей – днів, літ, позаліття. Якнайкраще асоціюється з рікою. У вимірі поезотворення вона добре поєднується із сенсовою простотою, повнотою, красою, свіжістю. І слова, і ним відбитого чи народженого. «Легко торкаюся Леготом серця Літер», – за автором.
Буттєва легкість, всупереч усьому, є насамперед результатом відмови од емоційно-тілесного в собі. З темного боку єства. Того, що так переймається лідирувáнням. Робить книжку домівкою неспокою. Бачу, як автор, крок за кроком, позбувається сентиментів до гопстопівської магічності, обходить інферно в натурі, знаходить свою музику і свою теплу картину. Ця добровільна утрата враз компенсується, і не чимось нечуваним або небувалим, а – іншістю (з авторового лексикону), що її, певно, слід розуміти, як відроджену тужсамість. «Бузком оповита Птаха магічна» підштовхує до хотіння пошукати, бодай уявно, п’яту пелюстку в безовій квітці. Здорожений лев повертається до «магічного» Львова, де «конче зазолотіє Його могутня постава», а бачиш самого поета. «Дощ, що не приходить Нізвідки: Він тут мешкає» – чудовий натяк на те, що можна підстерегти мить, коли він паде в небеса. «Запам’ятовування Синьо-білих мелодій, Що плинуть споконвіків» у незбагненний спосіб синтезує мистецтва малярське й музичне, ігноруючи тінь непричетності. «…Вони долають свою Самоту Наодинці. У цьому здавен Жевріє їхня самість. / Це якась ірреальна Можливість спілкування. І, разом з тим, випробувана Можливість Існування у цьому Гаю» («У цьому гаю…») – про самітних птахів, а насправді – така собі літгерівська програма, мінімум і максимум воднораз. У ній, певно ж, вистачить місця й для відвертої потреби доростання до слова: «…Тут я сущий, Як вперше: Звідки рядки Грядуть… Вірше мій, Збáгнений Верше» («Хутчіш, хутчіш…»).
Оті цитації – з першого розділу «Сад тиші» (назвý його бальзамом на душу, поетову насамперед), а розділів усіх сім. І кожен, звісно, спеціалізовано титулований, але припильновує одне й те ж: високий рівень очисної хвилі. Додає щось посутнє до загальної картини порозуміння. Очевидно, найперш із собою.
«Іншість» охоплює таке добірне коло прикметних образів та рухів-відрухів поетизованої думки, що їх сміливо можна кваліфікувати, як авторські архетипи. Про декотрі вже йшлося. Відтак маємо ще: «сніг/зима», «ліхтар», «вікно», «мандрівка», «повернення» (розділ «Ностальгія за справжнім»); «осінь», «чудасія», «поїзд» (розділ «Осінні одкровення»); «милосердя/м’якість», «колір», «сльоза», «жінка», «сон», «Різдво» (розділ «Синій сніг»); «човен», «лід» (розділ «Повернення снігу»); «дерево», «тінь», «терези», «Всесвіт», «тілесність», «тепло» (розділ «Тінь древа»); «течія/плинність», «полум’я», «квітка», «дощі», «голоси», «цвіт», «весло», «крила» (розділ «Ріка тече»). Вони проблискують не тільки в зазначених розділах, тож самі міняться і завше щось змінюють на краще.
Простежу поетичні метаморфози деяких.
Так, сніг у поета то «святий, Як мед», то «чимось нагадує Милосердя», то «тихий [мабуть, найтихіший] човен», то конкурент за жіночу прихильність… Вимальовується життя навіть не від снігу до снігу, а – від першого снігу до останнього цьогорічного. Тому-то повернення снігу (в назві розділу) – це таки справжнє повернення невзабарі, – як приятеля, що погарячкував. Тому-то й «іскриста дорога Холодного вогню» – шлях не крізь, а в зиму.
А ось до чого вдається знайомий нам ексцентричний колись (брався просвердлити небо) вуличний ліхтар: тепер він дарує своє світло й домівникам за вікнами. Пригадую і їжака, який спершу десь «побіг собі», та згодом, дивися, «чеберяє собі так, Неначе йому ні до чого Немає справ. Мовби він лише Триває; Лише гоїть оці Високі посічені отави» («Їжак триває»), що є і цим і цілком іншим; їжак той – викапаний автор… Так само «Неповернення листка» (авторова алюзія на його ж новелу «Неповернення Пата») – аж ніяк не повернення в атракцію дивовижі. І ще одну життєво-творчу програму – цього разу динамічнішу – задекларовує літгер, виявивши охоту й далі «пішкувати» за чумаками, бо йому «було з ними добре».
У «Ріці» укохана його осінь, що її частенько зниджували (від «нидіти») зайшлі дощі, розкривається, як чудовний часопростір виповнення осіннього призначення через саму себе і людину, затим – призначення людини через осінь. І напрошується вислід: якщо у снігах варто жити-поживати, то в падолисті – творити і тільки творити!
Є ще Різдво, яке накладається еталоном на кожну святочно-душевну радість; є тінь древа життя, яке і зберігає музику, і прихищає тілесність, і виважує на своїх терезах міру людської спроможності. Є, зрештою, тихо-потужна течія часу й ріки, що не робить між ними особливої різниці. Що, злучивши їх, поєднує усе назване і неназване в собі й на своїх берегах (якщо вони існують).
Є ріка, яку переходиш не поперек, а уздовж – цебто проживаєш/переживаєш.
*
Утрачено жаскі
Фрагменти диму.
Над водами – чиясь
Летюча тінь…
І колір грає,
Втрапивши у риму.
І аметистом світиться
Далінь.
Не кваплюся сьогодні,
Навіть трохи;
Печаль предвічна –
Світлом і теплом.
Три блазні,
Безнадійні скоморохи,
Пливуть в човні
Зі зламаним веслом.
Скоро скоморошність людству рокована, то зосередьмося на плавбі в човні з веслом, без весла й зі зламаним веслом. Перші два способи очевидні, проте останній… Над усім, навіть рікою, превалює оте зламане весло. Бентежить, породжує запитання. Зламане як: у протистоянні плинові, у намаганні випередити його? Чи – щоб не обнадіювало порятунком? То простіше було б кинути його у хвилю позад човна… Хай там як, але плавба зі зламаним веслом – щось завше усвідомлене, завше доленосне. Попри позірну її приреченість. Вона передбачає немало відкриттів і для того, хто вміє, і хто не вміє плавати. Вона умиротворює, не позбавляючи онтологічного ризику. Вона чи не найбільше пасує поетові. І гарно, що такою глибокою й водночас прозірною метафорою завершується книжка безперечно світлої лірики, яка явилася на хвилі протистави й оновлення.
Утративши – набув. Компенсація? Сатисфакція? Однозначно творчість надиху!
***
Погоджуся, що моя «модель наближення» (це оригінальне термінологічне словосполучення запозичую у Віктора ж Палинського) не для тих, хто має свої взірці пізнання поетичного феномену.
Богдан Смоляк, 9 грудня 2017 р.