Рябий В. М. Сологолос: сто вінків сонетів. – Косів: Писаний камінь. 2015. – 512 с.
Нотатки про це видання хотілося б почати з розмислів навколо його назви. Чому? Гадаю, що віршар сам «винуватий». «Сологолос». Слівце з чіткими ознаками паліндромності. Зрештою, так йменується й вінок сонетів у цій книзі. До речі, паліндромна назва тут не є єдиною. Згадалися «Язоря», «Аргогра», «Законоказ», «Дивовид», «Хилекелих», «Метототем», «Теопоет» (не знаю як і хто реагує на неологізми, а мені подобається). Можна, звісно стверджувати про «повторні кола поетового думання», якщо мати на увазі раніші «Вага агав», «Варта трав», «Жалоколаж», «Віно коконів», «»Жар і міраж». Але автор цих рядків не поділяє таких песимістичних висновків. Він радше є прихильником поглиблення гри метафоричної думки. (Між іншим, така налаштованість думання залишається зі мною, коли згадую про «мешканця краплини дощу», «Розхристану ватру», «Течію кори», «Тріщину соку» та інші). Переконаний, що цей далеко не повний перелік дасть змогу збагнути суть.
Тому й ставлю своєрідне трикрап’я у висловленні свого бачення теми та переходжу до розмислів про саму книгу. І перш за усе зачеплю питання про метафоричність. Бо у книзі Василя Рябого все побудоване на ній, метафора у його виконанні стає схожою на магічний кристал, через який видно незвичайність. «Небом наливається трава». «Листки осінні сплачують борги». «Вивільнюються зерна від замків», «Очима ти цвітеш», «Чиясь душа під небом усамітнено голосить», «На лаві непорочний гріх сидить», «Старий ставок переодягнувся в рясу», «З минулого летить до тебе хата»…
(Не впевнений, що ці рядки найліпше характеризують метафоричність поезомислення Василя Рябого. Але неоднозначність має пояснення: по-перше, у «Сологолосі» чи не на кожній сторінці віднаходимо цікавинки. По-друге, у кожного є своє сприйняття метафоричності. Закон життя!)
Але не тільки метафоричні зблиски узяли на себе роль приваби. Не менш бентежними є порівняння, якими послуговується автор. Варто, мабуть, відразу зауважити, що вони завжди вражають якоюсь несподіваністю. А ще поряд з нею неодмінно крокує свіжість. «Ти із природи підеш у природу, як подорожник в сонце золоте. «Себе, мов кару, всім спасеним заповів». «І ходить, наче привид, тихо смутний, ніким не зауважений конвой», «Поки живе ще доброта, як вічна таємниця крові», «Вибухнув букет, як тихий крик», «Калюжі дощ клює мов птаха вишині»… (І знову ставлю трикрап’я, бо ловці цікавинок, напевно, знайдуть й інші підтвердження для моїх умовисновків).
Наголошу ще на одному. Цікавинки метафоричності та порівняльності наштовхують на думку, що сонетяр любить працювати зі словом. Взагалі складається враження, що воно в його свідомості є отією глинонькою творящою, без якої він не уявляє свого життя. (Думку про «святу глиноньку» свого часу озвучив незабутній Степан Сапеляк. Прикметно, що саме він написав післямову до цієї книги, наголосивши на важливості використання неологізмів).
Новотворів у книзі справді є чимало. Вже назви вінків сонетів заманюютьу неологічну гру. Бо чи кожна з них має такий відсвіт. Наведу лише окремі з них: «миследуша», «нутропростір», «живознак», «руслогін», «теплострум», «макотаїна». Не менше неологізмів можна надибати і у сонетах: «тернодорога», «звіротемноліс», «крикошепіт», «квітосотворіння», «духохрам», «скляноблиск». Додамо сюди сплетення буквиць з помежів’я неологізмів та рідковживаності: «потьмарство», «знатник», «шептій», «віршомовить», «поспішання». Питання про неологізми, напевно, не було б таким цікавим, якби увага до слова не допомагала вибудовувати неперебутні синонімічні ряди: «приснилось, колибу поміняв на мазанку, хижу». Нерідкими є спалахи іронії: «собаки лають на порозі раю». Заслуговує похвали і алітераційність: «терпець терпіти терпко вчить», «в рясніні рясності рясних ряснот», «тихіше від притишеної тиші».
Ця словогра, як на мене, має ще два моменти. Уже було дещо мовлено про паліндромність. Правда, у вимірі назв книг та вінків сонетів. Поки що! Бо «дзеркальних паліндромів нутр бездонний» відчувається і у сонетах: «як соло голос незбагненої душі», «кого ж цей соло голос ображає». Оця паліндромність, незважаючи на присутність нісенітниці чи гумору ній (часто-чусто їх замінють суха логіка або прозаїзми) свідчать, що Василь Рябий віртуозно володіє словом, філігранить його. Не може залишитись поза увагою і прагнення віршаря творити свій поезосвіт через слово гру навколо одного образу: «часобог», «часоголос», «часошкереберть», «часопростір», «часоптах», «часогрань». Щось подібне можна також мовити про образи долі чи дороги.
Дехто вважає, що поет перебирає міру у творенні неологізмів. Мовляв, так можна опинитися і перед нарочитістю чи неорганічністю окремих слововживань. Та чи варто вдаватись до такої категоричності? Лише плин часу спроможний показати життєздатність того чи іншого слова. Лише він! Кажучи про це, думаю про неологічний ряд, створений Лесею Українкою та Оленою Пілкою. Класичний приклад, якщо згадати їхню слово гру навколо «мрії», «проміння».
Дивнющість неологічного словотворення забарвлює і образна палітра. В тло творів органічно вписуються «архів голосів», «дзеркало вітрів», «церква хати», «вітраж очей», «сивина роси», «концерт днів», «чоло душ», «айсберги туману», «скибка тиші», «незримі жорна»… Цікаво, правда? Як і те, що автор вдається до несподіваних поєднань на зразок «бунт покори».
Але це «примагнічення» словогрою – не вияв самолюбування чи самозамилування, а виразність, яка так болісно розкриває особистість. В даному випадкові йдеться про творення внутрішнього образу, який є таким важливим у читацькому сприйнятті. Чи не тому так хочеться купати зір у рядках, які назвав би «штрихами до автопортретів». «Діждавшись, що душа літанням снить і вишиває дощик літосвітло». «Та в помешканні натхнення, де має прихисток душа». «Відповідай за всі свої зв’язки, за всі гріхи і негріхи, втіхи». «Так хочеться пітьмі наперекір живлющим світлом на планеті жити». «У домі нашому постійно землетрусить». Портрет людини на тлі навколишнього світу і неодмінно в інтер’єрі непростого часу? Так! Але ескізи до зображення неординарної особистості. Хоча питання про самобутність має свої нюанси. Дехто, приміром, мовить, що не всі істоти з плоті та крові виявляють свою індивідуальність у зримому вимірі і в цьому полягає проблема. Та розуміє це поет. Але і в зрілому віці він шукає ідеалу. Непроста ця дорога! Та крокування нею ніколи не приведе до успіху без богошукань. Тому й частенько читаємо щемливості на кшталт: «Терпить терпіння терпище усіх терпінь – на окровавленім хресті Христа розп’яття», «Про доцільність хаосу такого, що не здогадатися ніяк, знає та мовчить богодорога».
Та не лише ці акценти є важливими з поетового погляду. Нова книга сонетяра виявляється багатою на афористичні наголоси. Такі розмисли – наслідок перепитування відвертостей на зразок: «Сізіф без каменя терпіння – не Сізіф», «Від долі не втичеш, але сховатись можна», «зворотний бік поезії – це пустка», «спасися сам і тоді, можливо, спасуться інші». Звідки воно, оте прагнення до афористичності вислову? Напевно, і Василь Рябий немає однозначної відповіді на цю тривальну цікавість. Можливо, у ній переплелися осмислення набутих знань і досвіду?
Углиблення у рябосвіт сонетовий, не впевнений, що під час пірнання мені вдалося розглядіти його околиці. Та все ж сподіваюся, що мої «крапелиночки» пізнання допоможуть комусь збагнути поетове океання. А сам чекатиму нових віршованих штормів. Щоб углибитися у них. Не хочу чогось іншого!
Ігор Фарина,
член НСПУ,лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких