Поет високо цінував українську народну творчість, вважаючи її джерелом та моделлю національної поезії. Він твердив, що в українських думах також виразилася «душа поляків». І широко використовував український фольклор у своїй творчості.
Юліуш Словацький і Україна
Я з вами жив, страждав і плакав з вами,
Хто благородний— рідним був мені…
Цими хвилюючими словами починається вірш «Мій заповіт» славетного польського поета і драматурга, творчість якого увійшла в золотий фонд не тільки польської, а й світової літератури.
Цього року світова громадськість відзначає 205-ту річницю з дня народження Юліуша Словацького — славетного поета і нашого земляка.
«Моя вітчизно давня!»
Так звертався поет до України, адже народився він у Кременці 1809-го року в сім’ї професора кременецького ліцею Еузебіуша Словацького. Юліушу було 2 роки, коли сім’я переїхала у Вільно, де батькові запропонували кафедру вимови і поезії в універсітеті. Але батько через рік помирає і вихованням хлопчика займалася в основному його мама Соломія — жінка розумна й освідчена, яка приймала у своєму салоні цвіт віленської інтелігенції. Майбутній поет виріс в тепличному домашньому середовищі, оточений турботливою опікою і любов’ю.
Незважаючи на те, що в Кременці Юліуш Словацький жив недовго: ходив у перший гімназійний клас, приїздив під час канікул, прожив кілька місяців тут, біля матері, яка повернулася в Кременець після смерті другого чоловіка; але Кременець і Україна залишилися в його серці назавжди і українські мотиви часто звучать у творах письменника.
Зокрема він писав, що велике враження на нього в дитинстві справили місцеві колядки й ходіння з вертепом, і саме їм він зобов’язанний своїм «шекспірівським запалом». У драмі «Сон Соломії» читаємо: «Згадую свят-вечір на селі:
Двір увесь сніги позамітали;
Біля татка заколядували,
Як у стайні, пастушки малі,
Що з овечок стригли руно, вздріли
Зірку Божу; пломені ясніли,
Радуючи сяйвом неземним…»
Поет високо цінував українську народну творчість, вважаючи її джерелом та моделлю національної поезії. Він твердив, що в українських думах також виразилася «душа поляків». І широко використовував український фольклор у своїй творчості.
Ось лише один уривок (поема «Змій»):
«Гей! Далеко Чорне море,
Чайки плинуть у тумані;
Пальми й замки на Боспорі —
Мов комиш густий в лимані.
І горять, як очерети,
Як трава суха на схилі,
Грізні щогли й мінарети.
Линьте, чайки! Грайте, хвилі!
Гей, козак паном
Хвиль з ранніх літ.
Гей, у похід! Гей, у похід!
З нашим гетьманом,
Гей, у похід»
У 1828 році, після закінчення Віленського університету, С. переїхав у Варшаву, де отримав в Комісії фінансів посаду практиканта без окладу.
Зрештою служба для нього була справою другорядною: він пише поеми і драми.
Настроєна на поетичній лад, підспівуй, ліро, мислям тут похмурим…
Словацький увійшов в літературу як романтик. Після переїзду до Варшави він береться в основному за ведучий жанр представників романтизму — поетичну повість. Твори Словацького варіювали тип головного героя, переслідуваного і не прийнятого долею, який стає відлюдником або трагічно гине. Серед поем цього періоду виділяється поема «Ян Білецький», яку він написав під час свого останнього перебування у Кременці. В цій поемі Словацькому вдалося поєднати поетичний елемент та історичну істину. Долю героя, пережитий ним духовний перелом і перетворення в суворого месника, що не зупиняється в досягненні мети навіть перед ренегатством, а згодом важко переживає свою відлюдькуватість, поет мотивував соціальним конфліктом: шляхтич-герой був жертвою свавілля багатого магната, свавілля, досить поширеного для показаній у творі Речі Посполитій 16 століття.
В драмі « Марія Стюарт» Словацький показав жорстокий і кривавий феодальний світ, в якому можновладці одержимі злочинними та низькими пристрастями, обманюють, зраджують і вбивають, наближаючи цим невідворотний вибух народного гніву. І Марія у Словацького не жертва тиранії і не мучениця за ідею, а жінка, яка ступила на шлях злочинів та віроломства і яка позбавлена благородної моральної сили й величі духу. Марію показано як королеву, котру ненавидить народ і яка його боїться.
Злети, світлий янголе волі, над мертвим полинувши світом!
Так починається «Ода вольності», яка написана під час повстання 1830 року у Польщі. Листопадові постріли збудили в нього патріотичний дух, зробили його поетом—грамадянином, відізвалися в його творчості одою, гімном, бойовою піснею, тексти яких потрапляли на шпальти газет, або розходилися як патріотичні брошури по Варшаві, яка на кілька місяців стала вільна від царського ярма. У грудні окремим виданням друкується «Гімн» – своєрідний переспів давньої релігійної пісні «Богородице», з якою польські воїни-лицарі ішли в бій під Грюнвальдом. «Ода вольності» ніби продовжувала «Оду молодості» А.Міцкевича, оспівувала відроджений дух нації, прославляла повсталу Вітчизну.
Поету вдалося передати патріотичне піднесення передової частини нації, яка бодай тимчасово відчула себе розкутою, сповненою сил, нацією, котра бореться і сподівається («Гімн», «Куліг», «Пісня литовського легіону»).
До патріотичної теми листопадового повстання Словацький буде звертатися і пізніше, присвячуючи вірші героїчній Варшаві, солдатам вольності.
Тут бродиш ти, вигнанець нещасливий,
Мій польський брате, не пізнаючий брата…
1832 року в Парижі, який став після поразки повстання політичним і літературним центром польської еміграції, був виданий перший двотомник поета. Але ті томи критика сприйняла байдуже. Відгук Міцкевича про поезію Словацького («величний храм, в якому немає Бога») розійшовся в емігрантських колах і його несправедливо будуть відносити до наступних творів поета.
Гіркоту, яку викликало непризнання, підсилювала важка атмосфера еміграції. Про важку участь поляків-вигнанців він писав у багатьох віршах.
Трагедія захисників Польщі, які колись боролися за її свободу, а тепер живуть у злиднях і помирають на чужині стане темою хвилюючого і скорботного вірша «Похорон капітана Мейзнера».
У творах цього періоду постає проблема особистості, яка підноситься над суспільством, але приречена на нерозуміння, одинокість, загибель. Улюбленим героєм Словацького є страдник, який гине за свою ідею, частіше національну, викликаючи, таким чином, моральне переродження своїх катів. Під впливом цього страдницького пасивного героїзму мучителі починають відчувати жах перед своїми злочинами – і людство робить крок вперед.
З іншого боку, і тирани є певною мірою зброєю вищого промислу: їх жорстокість та знущання очищують та підносять душі їхніх жертв. За Словацьким, не людям дано карати тиранів за їхні гріхи – карає Бог. Так у драмі «Балладіна» героїня іде до королівського престолу шляхом багатьох злочинів, але її зупиняє лише «рука Господня», вбиваючи її на троні ударом блискавки.
В драмі «Кордіан» головний герой ставить перед собою завдання вбити Олександра І під час його перебування у Варшаві. Але, готовий віддати свою кров «за вітчизну», він зупиняється перед пролиттям крові монарха і падає непритомним біля його дверей.
Не будучи по своєму характері активним революціонером, Словацький все ж в період революційного піднесення висловлювався за радикальні дії. Так 1848 року він навіть поїхав до пруської Польщі для того, аби взяти участь в боях проти царської Росії. Поза такими моментами, він залишавсь прихильником мирної боротьби «духовними засобами». Іноді він прямо виступав проти «звірячих французьких методів». Постійною ідеєю його творчості є ідея самопожертви особистості і нації.
На протязі 1832-1848 рр. Словацький здійснює воістину титанічну працю, досягаючи вершин поетичної майстерності. За 10 років виходять друком тринадцять поем і він створює свій романтичний театр. В ліричній творчості поета домінують сумні, тужливі настрої. Він сам визнає і сам розкриває таємницю своєї печалі в чудовому «Гімні»:
Сумно так, Боже! Розлив ти для мене
райдуги в небі ясні, променисті,
гасиш, укинувши в море студене,
зорі огнисті…
Хоч і золотиш природу ти гоже, –
Сумно так, Боже!
Марно стою, немов колос порожній,
Втіхи і розкоші не знавши на світі,
Тихим здаюся людині я кожній,
Сином блакиті. –
Серце тобі лиш відкритися може:
Сумно так, Боже!
……………………………………..
Туга емігранта-вигнанця переростає в сумне усвідомлення важкості людського земного поневіряння взагалі.
На початку 40-х років Словацький стає одним із найблискучіших майстрів віршованої форми в історії польської поезії. Кращі його твори такі, що здається ніби немає найтоншого відтінку думки або почуттів, який він не міг би виразити поетично, причому такими словами, котрі виглядають єдино можливими, точними; немає предмету, про який він не міг би говорити віршами. До того ж вірш Словацького надзвичайно музичний, на рідкість виразний. Він володів розмаїттям віршованих розмірів, використовував всі відтінки і можливості ритму, змушуючи свого вірша гриміти набатом, проклинати і звинувачувати, ридати і скаржитися, захоплюватися і сумувати, заспокоювати і втішати.
Поля Украйни, де душа в печалі…
Це рядки з найбільшої поеми Словацького «Беньовський», його програмного твору, який приніс автору справжню поетичну славу. В цій поемі звучить і тема українсько-польських взаємин. Тут він називає Україну «давньою» батьківщиною.
Моя вітчизно давня! Я стою
В твій смертний лик вчарований без тями;
Ти зваблювала молодість мою
На давній шлях сумний між цвинтарями.
Ю. Словацький порівнює польську мову з піснею українського степу та щиро співчуває тим, хто не відчув «присутності Бога на блакитних полях України».
Поет намагався осмислити непрості стосунки українців та поляків. Під час повстання в Галичині в своєму «Слові з вигнання до братів в країні» він закликає шляхту «визнати в покаранні перст божий; восхвалити Отця, що ниспослав його заради виправлення». Відповідальність за події значною мірою він покладає на шляхту. «Ми хотіли вольності, а самі були рабами зла. Ми хотіли свободи і шастя, а в рабстві і нужді залишалися наші брати-селяни».
Непорозуміння між цими двома силами ведуть до кривавих конфліктів, які з великою силою зображає поет у драмі «Срібний сон Соломії», події якої належать до часів гайдамаччини. Сцени варварства з одного і другого боків просто шокують. Поет не стає ні на один, ні на другий бік. Він прогне миру. В кінці драми ніби з’являється слабка надія – козак Сава, що символізує Україну, має одружитися з княгинею Вишневецькою, яка є символом Польщі.
Поет прагнув з’єднати Україну і Польщу «в одну потугу». У поемі «Беньовский» він говорить про це в алегоричній формі:
Мов журавель, в руках своїх тримаю
Своє камінне серце, о мій краю…
О найбіліша, найскорботніша моя,
Одну в тобі, а над тобою другу –
Дві пісні чую, і хотів би я
З’єднати їх в одну ясну потугу…
Мені згадалися неймовірно сумні очі старого емігранта-українця, якого я зустріла в Австралії. Він колись брав участь в кривавих подіях під час Волинської трагедії. Цей згорблений, сумний чоловік сказав, що він «понад усе на світі хоче, аби президенти двох країн, України та Польщі, потиснули руки і все вороже відійшло в історію і ніколи не повторилося». І ми з вами спостерігаємо процеси, правда дуже повільні, але помітні, процеси гуманізації як в Європі, так і в світі. Вони були б неможливі без таких людей, як Юліуш Словацький, який у своїй творчості і світогляді був великим гуманістом і набагато випередив свій час.……………
Дайте землі мені смужку єдину, –
Чи забагато, брати мої милі?
Якось в одному з листів він писав матері: «… дивно мені, моя мамо, що я бачив стільки місць світу, в моїй пам’яті і флорентійські вулиці, і швейцарські краєвиди, і дрезденські палаци, а я колись буду тихенько лежати на скромному цвинтарі в Кременці, під тінню черешеньки, яка отіняє гріб моєї дорогої бабуні. От якби так було…»
Проте, не судилося. Помер Словацький ясного весняного дня 3 квітня 1849 р., не доживши кілька місяців до свого 40-річчя в Парижі, де і був похований на кладовищі Монмартра. Вже потім, 1927 р. прах поета перенесли до Кракова на Вавель, де було створено пантеон польських героїв.
Ще шість років після смерті сина згорьована Соломея молитиметься у Кременці за спокій його душі. Зліва, неподалік від входу на Туницький цвинтар – місце її вічного спокою.
Українською мовою твори Словацького почали перекладати ще в 70-х роках ХІХ ст. Першу спробу зробив галицький письменник І. Верхрацький, який 1876 р. видав одну з поем. Започатковану ним справу продовжили В. Щурат, М. Старицький, О. Пчілка, М. Зеров, М. Рильський, М. Бажан, Д. Павличко, Р. Лубківський та інші майстри поетичного слова. Але, на жаль, все ще мала частина його чудових творів перекладена на українську мову і багато людей мало знають або нічого не знають про Юліуша Словацького.
Браття, коли я хилюся в молитві…
Ці слова ми згадуємо у костелі, у Кременці, де він колись молився і де в 1909 р. було вмуровано барельєф митця. І він навіть після смерті, образно кажучи, повернувся до Кременця, повернувся не тільки у спогадах і творах: у1969 р. навпроти будинку його діда постав пам’ятник роботи скульптора В. Бородая, а у вересні 2004 р. відкрито музей Ю. Словацького. Це, здається, чи не єдиний у світі музей одного життя… У кожній із восьми зал музею все дихає любов’ю до Поета і в кожній по-особливому відчувається духовна присутність Юліуша Словацького.
І тепер, через 205 років, коли ми ходимо кременецькими стежками, то відчуваємо його присутність. Біля пам’ятника, в костелі, в тиші музею, в шепоті річки Ікви, в блакиті неба над Замковою горою», в терпкуватій осінній тиші, в золотобарвній мелодії вечорового втомленого сонця…»
Коли ти будеш у моїй країні,
Де котить Іква хвилі свої сині,
Де гори пнуться у блакить високу,
Де дзвонить місто над сріблом потоку,
Де квітчані конваліями луки
Біжать по схилах до міського бруку, –
Якщо там будеш, душе моя мила, –
……………………………………………..
Мою журбу ти спом’янеш в тім краї.
Людмила Чижишин,
викладач Чортківського
гуманітарно-педагогічного коледжу
ім. О. Барвінського