Чомусь постійно згадувалися численні зустрічі з автором у другій половині 70-их років минулого століття, коли студіювали у Львові. Звісно, що відтоді у річці часу спливло чимало води і нині уже неможливо згадати про усі деталі тогочасного спілкування. Але враження було таким, що здавалося, наче твори цієї людини мають у собі якусь незбагненну магію, чарівність якої збережеться і через роки.
На березі душі спинилась думка
Олександр Астаф’єв. На березі неба. Вірші. – К.: Преса України, 2013. – 160 с.
Неодноразово ловив себе на думці, що дуже важко писати рецензії чи відгуки на книги тих письменників, яких особисто знаєш. Так було і цього разу, коли з Києва надійшла бандероль із новим виданням знайомого літератора. Коли один за одним перечитував твори, вміщені в ньому, то чомусь постійно згадувалися численні зустрічі з автором у другій половині 70-их років минулого століття, коли студіювали у Львові. Звісно, що відтоді у річці часу спливло чимало води і нині уже неможливо згадати про усі деталі тогочасного спілкування. Але враження було таким, що здавалося, наче твори цієї людини мають у собі якусь незбагненну магію, чарівність якої збережеться і через роки.
Це враження не покидало мене, коли перечитував книги «Листвяний дзвін», «Заручини», «Слова, народжені снігами». І досі (хоча з часу їхньої появи пройшло декілька десятиліть) моя пам’ять зберегла окремі рядки чи дуже вдалі образи. На мою думку, це може свідчити, що поет відбувся, зародивши у душі читачів зернинки непроминальності.
Не випадково веду мову саме про ці поетичні збірки. Адже у книзі «На березі неба» є чимало творів із них. Але водночас, хоча згадувані вірші написані багато років тому, вони не випадають із сучасного контексту. Будемо відвертими: не кожен поет може таким похвалитися і мені здається, що подібне є яскравим свідченням творчої справжності.
Розумію, що це твердження не має бути голослівним. Тому пошлюся на приклади. Тим паче, що за ними не треба далеко ходити. Скажімо, у виданні «На березі неба» бачимо вірш «Усе таке звичайне і земне». Ніби нічого надзвичайного немає у ньому. За великим рахунком маємо перед собою зразок пейзажної лірики. Але зір неодмінно спіткнеться об метафори: «на трави, на квітки – пташата поля», «стрімка стерня, причесана дощем». Такі ж вдалі рядки без особливих зусиль знаходимо також у віршах «Дерева», «Гойдалка», «Мікеланджело», «У буйному, в минучому житті». Хоч і намагався, але не здатен байдуже пройти повз рядки на кшталт: «Герої невтоленного походу, / це їм, тамуючи серцебиття, / крізь глей, пісок і кам’яну породу / усотувати зародки буття!» (вірш «Дерева»); «…немов м’який серпанок, / пухнастий сніг сповільнював ходу, / і снились дітям білий-білий ранок / і гойдалка у білому саду» (вірш «Гойдалка»); «Я народив людей рабами, я не робив з губи халяву – зіпхав їх в гріб, жбурнув до ями за їхню психіку хирляву» (вірш «Мікеланджело»); «Натхненного польоту ранній птах, я кинув місце те, де мав би бути, аби зайняти простір в небесах, аби з висот те місце осягнути» (вірш «У буйному, в минучому житті»).
Є також і цікаві нюанси з деякими іншими віршами. Якщо хтось пам’ятає про книгу «Листвяний дзвін», то там був вірш «Обід. В редакції журналу». У виданні цей твір викладено майже у тому вигляді, який був колись, але з нього зникли ремарки, які супроти волі автора продиктувала тогочасна ідеологічна машина з кадебістським оскалом (нагадаю, що «Листвяний дзвін» побачив світ у 1981-ому). Щось подібне маємо і з віршем «Трагічний родовід», який автор свого часу вперше вмістив у збірці «Заручини» (К., 1988). Тільки є деякі удосконалення. Приміром, тільки тепер твір врешті-решт отримав назву, яка по-своєму окреслила обрану поетом тему. Шкода лишень, що в нинішній редакції немає строф, які 26 років тому так багато говорили усім. Зрештою, не варто, мабуть, висловлювати різноманітні версії щодо цього. Вважаю, що автор має цілковите право редагувати написане та опубліковане. Зрозуміло, що і літературного критика ніхто не позбавляє можливості висловити свою думку.
До речі, подібні приклади не є поодинокими і дають змогу говорити у порівняннях про поетичне обличчя Олександра Астаф’єва у двох вимірах: тодішнє і теперішнє. Якщо коротко підсумувати, то мовимо, що мистець на перших порах вдало балансував між сповідальністю та метафоризмом. Наведу декілька прикладів, які підтверджують це. Приміром, у книзі «Заручини» читаємо таке: «прийде пора на вірші – серця ліки / і з бруду, у якому себе тішим, / можливо, що я вийду найчистішим / з чолом – аж до Волосся Вероніки». Хіба це не є вдалим зразком сповідальної лірики? А, може, звернемо увагу на метафоричний, як мені здається, вислів: «Чорної ночі лілія тіла / в склянці кімнати цвіла, тремтіла, / лілія жінки, що пахла водою, / лілія жінки, що більше не буде вдовою». Як бачимо, сповідальність і метафоризм, знаходячись поряд, тісно переплітаються. Гадаю, що багатьом, напевне, пам’ятна дискусія про ці дві течії в українській поезії, яку на початку 80-их років минулого століття започаткував відомий тоді літературний критик Ярослав Мельник. До речі, Олександр Астаф’єв вже і тоді не був самітником у своїх творчих устремліннях. Досить, безперечно, згадати що в подібному ключі працювали також Василь Осадчий з Києва, Богдан Чепурко зі Львова, Василь Кухта з Ужгорода. Як мені здається, саме оте самозабутнє борсання між двома тенденціями, мабуть, негативно вплинуло на те, що ці поети незаслужено опинилися у затінку уваги поціновувачів красного письменства.
Та не будемо більше ламати списи навколо цього питання. Навіщо, коли воно з волі часу вже давно виступає у ролі трішки призабутого, та це зовсім не означає, що минувшина непроминально відступила у небуття, бо в поезії Олександра Астаф’єва маємо несподіване поєднання, як на сьогодення, сповідальності, метафоризму і постмодернізму, котрі є такими органічними у даному випадку. А ще можемо говорити і про певне осучаснення традиційного неокласицизму (нехай і часто-густо мовленнєве). До речі, книга «На березі неба», як мені здається, переконливо говорить про це, бо під однією обкладинкою мирно співіснують рими, білі вірші і верлібри. Між іншим, неримовані і не ритмізовані строфи є не лише у розділі «Слова, народжені снігами», адже їх надибуємо і в інших. Прикметно, що вони не вирізняються перед читачами якоюсь особливо поетикою, а ніби своєрідно доповнюють один одного у метрично-жанровій тріаді поетичного всесвіту Олександра Астаф’єва.
Тепер дещо конкретніше поговоримо про три розділи книги. Відкриває їх «Мурашиний імператор». Вже сама назва приваблює, як на мою думку, якоюсь таємничістю, тому попробуємо розшифрувати її, звернувшись до вірша «Я бачу, як гойдаються знамена», де йдеться про імператора, що дні проводить з мурахами. Можна, звісно, багато мовити, аналізуючи цей вірш без рим. Бо білий вірш говорить не лише про тематику, а й про образні засоби, якими послуговується поет. Зауважу, що це бачимо і в інших творах. Кожен може пересвідчитися в цьому, читаючи такі взірці, як «Вербовий дощ», «Акації», «Колонна зала». Зауважу лишень, що тоді, коли йдеться про промовляння поета через пейзажну лірику, про промовляння поета через пейзажну лірику, нові вірші логічно доповнюють старі.
Між іншим, такі ж думки виникають у мене і тоді, коли мається на увазі любовна лірика. Тут (у самому розділі) вміщено чимало віршів, які я знаю ще з 80-их років минулого століття. «Я сильним був і серцем, і руками, / мав хату у Тернополі над плесом, / мав жінку, що не зналася з гріхами, /мав сина, нерозлучного з дюшесом» (вірш «Львів. До запитання»). «На чорному піску твого волосся / рука будує пісню лебедину / і лінію батьківську безупину / веде шляхами сонця і колосся» (вірш «А як тобі живеться?»). Цю ліричну настроєність бачимо у віршах «Тебе я вигадав», «Жінка і птах», «Ескіз любові»). Маючи на увазі інтимні вірші з цього розділу, варто напевне наголосити, що поет не приховує важливості сімейного вогнища для нього. Саме про це подумалося, коли перечитував твори «Донечка», «Човен», «Дружині на день народження».
Ще одна особливість цього розділу полягає у присутності громадянської лірики, її мотиви бачимо у «Баладі про родовід», «Безбородьків ліцей», «Село моє». Цікаво, що говорячи навіть про прописні істини, поет не збивається на штампи, а прагне залишатися собою. «У Вовківнях, де мій дитячий слід / давно спило з піска печальне плесо, / є мій співучий і невтомний рід, / що досі вимайстровує колеса» (вірш «Село моє»).
Громадянські мотиви помітні й у віршах-присвятах живим сучасникам і тим, хто вже став на Божу дорогу. З творів цього плану хотілося б виділити твори «На цій землі» – з посвятою Заслуженому артистові України Іваному Ляховському, «Пам’яті Григорія Чубая», «Смуток Ігоря Ґерети». Правда, ці вірші мають особистісний наліт, що надає їм якогось незбагненного чару. «У світі листків колихкому / вікна мерехтінь недолуга» (вірш «Пам’яті Володимира Івасюка». «За білу ніч твого волосся, / коли так хороше людині, / в мені тужливо заголосять / дві скрипки – думи лебедині» (вірш «Смуток Ігоря Ґерети».
Подібні думки виникають у мене тоді, коли перечитую розділ «Рукастий кінь». До речі, назва логічно випливає із однойменного вірша, присвяченого Станіславу Бушаку. Свого часу цей твір чи не вперше 26 років тому був опублікований у збірці «Заручини». Але відмінність вже існує. У книзі «На березі неба» вірш нарешті отримав назву. Та й у ньому з’явилися рядки, які колись не подобалися партійній цензурі, хоч усім промовляли так багато. Маю на увазі ту обставину, що вірш вказує на особистісність стилістики поета.
З-поміж пейзажної лірики виділив би твори «До жоржин», «Чумацький шлях», «Весняні акварелі». Зауважу, що віршів цієї тематики у розділі менше, ніж у попередньому. Але це – не біда. Мене особисто зваблює інше. Авторові, як мені здається, поталанило знайти власну тональність розмови з поцінуванням красного письменства. Якщо у ранніх зразках пейзажної лірики зримо бачимо юначий романтизм (вірші «Дерева, «А день, мов згорток манускрипту»), то в інших творах панує виваженість. Але втома літ (можна і так назвати) не звучить безапеляційним вироком, бо переважає життєстверджуюче начало (вірш «Цей світ білів», «Книга саду»). Та не лише це привертає увагу до віршів. Можна також акцентувати на єдності обох мотивів, що в поезії зустрічається не часто.
Такий творчий підхід маємо також у віршах з виразною громадянською тематикою. Принаймні, це чітко вказують твори «У Чернігові», «Країна ідеалу», «У Тернополі». І це – не голослівне твердження. Звернемося до рядків, які переконливо кажуть про це. «За щастя жити, хліб жувати, / відкрити трепетну тарілку / б’є золотою головою / м’який світанок об могилу» (вірш «Фауст»). «Ще ясності нема у світі цім, / ще Бог працює над своїм творінням / і шанс дає усім земним створінням / утриматися в хаосі страшнім» (вірш «Не пробуй помістити в голові»). Та й віршів-присвят у цьому розділі є чимало. До таких, зокрема, можна віднести уже згадуваного «Рукастого коня», а також «Доцільність», «Цвинтар у Сарселі». Коли ще раз перечитував ці твори, зненацька подумалося про інше. У розділі «Рукастий кінь» є вірш «Артюр Рембо», а в «Мурашиному імператорі» – «Мікеланджело». Якщо у другому випадку маємо справу з традиційною версифікацією (римований вірш), то у другому – білий вірш. У «Мікеланджело» – відбиток думань часу (очевидно, вірш написано десь наприкінці 70-их років минулого століття). Певні мотиви жорстокого мислення існують хоча б у такому вислові: «Я народив людей рабами, / їм дарував життя велике, / аби вони лежали псами, / валялися в ногах владики». А тепер звернемося до вірша «Артюр Рембо», де знаходимо такі ж рядки: «але неждано круки прилетіли, / що дихали ще свіжими очима, / що у нікуди кликали порожнє, / де я облюбував собі оселю». Згоден, що зовні можна помітити різницю. Але, напевне, на цьому несхожість закінчується. Адже з глибини душі напливає інше – єдність мотивів, яку неспроможний подолати плин років.
Зі знайомства з розділом випливає ще один висновок. Останнім часом поет тяжіє до циклічності. Про це, зокрема, говорять «Заручини», «Київський блокнот», «Діалоги з безсонням», «Листи з Парижа», «Марія». У кожному з них знаходимо цікаві рядки, де афористичність висловлювань переплітається з оригінальністю мислення та особистісними враженнями. Наведемо лише деякі з них: «крик – це летюче мовчання» (цикл «Заручини»), «Нема давно сусіда / якого прив’язали до землі / вінками і гірляндами живими» (цикл «Київський блокнот»).
Не заперечую, що вищезгадані розмисли не всі сприймуть однозначно. Але не бачу у цьому нічого поганого, бо кожен має право на власну думку. На цьому тлі розмірковувань ще більше думається про розділ «Слова, народжені снігами». Між іншим, цю назву не вважаю випадковою. Нагадаю, що саме так називалася одна з книг поета. І не секрет, що верлібри з неї стали основою розділу. Не буду виокремлювати окремі мотиви. Не бачу потреби у цьому, бо вони, за великим рахунком не різняться від чуже згаданих. Лише хотів би загострити увагу на творах «Пішла, залишивши мене самого», «Я вже бачу, що зимові дороги», «На битій дорозі життя», які по своєму в рамках поетових думань передають напругу часу, в якому нам випало жити.
Тепер про те, що, на мою думку, провокує несприйняття. Скажімо, цикл «Заручини» у цій книзі починається рядком «Я так тебе люблю, що аж ненавиджу…» Якщо читати те, що викладено далі, то думку можна вважати вдалою. Але звернемося до книги «Заручини» Там надибуємо таку сентенцію: «Я так тебе люблю, що ненавиджу». А далі все викладено так, як у книзі, яку рецензую. До чого ж веду? Чомусь здається, що ще один склад у «На березі неба» псує добротну картину.
Або таке. У третьому розділі книги зібрано 21 верлібр. Але такі ж твори є й у інших частинах. Чи не варто б їх, очевидно, розкидати скрізь, бо ліпше зібрати разом. Але, повторюю, що це – тільки моря особиста думка. А її хіба можна ігнорувати? Тим паче, що «На березі неба» без неї не існує.
Ігор Фарина,
м.Шумськ Тернопільської області