Є люди, яких Господь наділяє дивовижною пам’яттю, спроможною втримати велику кількість фактів, випадків, подій, імен і цифр. Про одну з таких жінок розповів Степан Пушик у повісті «Страж-гора», що вразила усю освічену Україну. Але таких жінок у нас багато, і здебільшого про них знають лише в тій місцевості, де вони живуть. Хоча насправді вони заслуговують на те, щоб їх унікальним хистом всі ми були подивовані та зачаровані.

Одна з таких рідкісних жінок – Марія Петрівна Данильчук, яка знає понад 300 народних пісень, обрядів, приказок і віршів. Народилася вона 25 лютого 1945 р., має середню спеціальну освіту, за фахом торговець. Нині мешкає в селі Ішків Козівського району, де ми й зустрілися з нею.
Все свідоме життя вона ретельно записувала пісні у спеціальний пісенник. Здебільшого пісні збирала на весіллях, куди полюбляла ходити зі своїм чоловіком Омеляном Ярославовичем, уродженцем села Кутузів Теребовлянського району Тернопільської області. Багато рідкісних текстів записала від людей похилого віку.
Пані Марія – учасниця церковного хору та ішківського ансамблю «Джерело».
Вона й сьогодні цікавиться весільними обрядами як видовою характеристикою драматичного дійства, тому її охоче запрошують на сільські весілля, де часто її пісні стають окрасою незабутнього і пишного дійства.
Проникливо і зворушливо звучить пісня з уст цієї вже немолодої, але завжди життєрадісної жінки, особливо, коли благословляє подружжя на добру долю чи співає для нареченої, у якої немає мами чи тата:
Напросила с гостей від хати до хати,
Чос не запросила рідненького тата.
Або:
Напросила гостей від брами до брами, 
Чос не запросила рідненької мами.
А ще пані Марія знає понад 200 весільних віватів. Скільки в них світлої іронії, краси і ліричної глибини. Як-от:
Журилися люди, що в нас є дві дівки,
А ми ся розлетіли як тії ластівки.
Спів для цієї жінки – це саме життя. Об’їздила вона із ансамблем усі райони Тернопільської області, побувала на численних фестивалях і фестинах, якими завжди славилася Галичина. Мене привабило в ній тонке почуття гумору. Тому не дивно, що в її репертуарі чимало веселих та іронічних пісень.
Ой чия ж то дівчинонька такая моргулька, 
Циценята як горнята, а під носом булька.
– Я – оптимістка, – усміхається, закінчивши пісню пані Марія. – Задоволена усім. Маю доньку та сина і бажаю, аби кожному Бог подарував таку щасливу долю, як мені. Це пісня зробила моє життя щасливим і сонячним.
Марія Петрівна кожного вечора дякує Богові за щасливо проведений день, а якщо у неї щось не виходить так, як хотілося, то жінка не нарікає. Пісня спроможна розрадити і в найважчу хвилину, з піснею і біда не біда.
Я записала від своєї дивовижної співрозмовниці багато рідкісних примовок. Ось одна з них – весела, іскрометна, така, яка може народитися тільки в гущі нашого веселого народу:
Виє буря, виє буря,
Вітер нею свище.
Поцілуй ти мене в плечі,
А потому нижче.
Перед такою метафорою никне усе мізерне постмодерне письмо.
Ця жінка захопила мене своїм ентузіазмом і любов’ю до життя. Цікаво, що співала не тільки вона, підспівували всі: і чоловік, і діти, і внуки… Зачарована її співом, часто мимохідь починала співати і я.
Пісня супроводжує сім’ю Данильчуків скрізь і всюди: вдома, на городі, на сцені… Будь-яку вільну хвилину намагаються вони освятити натхненними голосами. Це ніби їх розмова з небесами, з Богом, з усією живою природою…
Хто живе з піснею, живе в єдності з природою. Такий закон життя. Пісню подарував людині Господь, щоб нею вона єдналася з навколишнім світом, відчувала, що її душа – це частка світової вселенської душі.
Хто співає, той завжди духовно багатий. А ще служить прикладом для інших, надихає і підтримує кожного, хто потребує цього.

Юлія Починок

One Response