За алегоричним висловом істориків, у чорні для Литви роки зійшла яскрава зоря князя Костянтина Острозького (1460 – 1530 рр.). Окрім адміністративно-управлінських посад, у 1497 р. король призначив його коронним (Великим) гетьманом Великого князівства Литовського, що відповідало командувачу військ.
Восени 1512 р. цар Василій ІІІ, заручившись підтримкою Великого магістра тевтонського ордену Альбрехта Бранденбурзького та імператора Максиміліана І Габсбурга, розпочав черговий наступ, московські загони спустошили білоруські землі. Влітку 1514 р. військо князя Острозького, що складалося з литовського феодального ополчення, в основному з «повітових корогов» з українських і білоруських земель, польського шляхетського ополчення з Галичини), а також найманців з Лівонії, Німеччини, Угорщини, за тогочасними джерелами налічувало близько 30 тисяч вояків. Перед генеральною битвою король Жигмонт (Сигизмунд) особисто прибув оглянути військо Великого гетьмана.
27 серпня 1514 р. за Березиною (південна Білорусь) відбулася перша сутичка з передовими московськими полками. Великий гетьман знищив ворожі застави і рушив на Оршу, за 4 милі від якої на річці Кропивній стояло 80-тисячне московське військо, на чолі з воєводою князем Іваном Челядіним. Він, помітивши переправу, не поспішав атакувати, адже був певен у своїй перемозі. У ніч з 7 на 8 вересня військо Великого гетьмана переправилося на лівий берег Дніпра, проте загальна чисельність після переправи становила лише 25 тисяч, та головна надія покладалася на гармати. На ранок 8 вересня першими наступ почали московити, вдаривши у центр війська, де знаходився і сам гетьман. Ворог спробував прорвати фланги і обійти гетьманське військо з тилу, але успіху знову не мав. До обіду тривали дрібні сутички, опівдні московське військо вдарило по всьому фронту у центр. Розпочалася кривава битва, у гущі якої був сам Великий гетьман Острозький. Невдовзі литовсько-руське військо почало відступати. Армія князя Челядіна кинулася услід, та раптом наскочили на одночасні залпи гармат. Хитрість Острозького вдалася – ворог, наздоганяючи відступаючих, натрапив у пастку, і в паніці бояри, на чолі із князем Булгаковим не могли стримати і впорядкувати військо. Тим часом Великий гетьман перешикував військо і повів в атаку, її ворог вже не витримав. Становище могли врятувати запасні московські полки, але князь Челядін, побачивши втечу полків князя Булгакова, почав втікати із поля бою, а за ним і вцілілі загони. Тільки ніч зупинила повне знищення московського війська. За даними сучасників, на полі битви залишилось 30 тисяч московських ратників з 80-тисячного війська. Командир військової кампанії воєвода Челядін потрапив у полон, разом з ним – 46 воєвод, князів та бояр, близько півтори тисячі молодого дворянства і 8 тисяч ратників. Припускається, що чисельні дані втрат завищені. Проте точним є те, що ще ніколи до цього московське військо не зазнавало такої нищівної поразки. Ця фраза повториться майже через півтора століття після битви під Конотопом. Але якщо остання є добре вивченою і висвітленою в українській історіографії, то битва 1514 р. – маловідома.
В епітафії князю, Костянтина Івановича іменували «Руським Сципіоном», папський легат у Польщі Пізоні у 1514 році писав: «Князь Костянтин може бути названий найкращим воєначальником нашого часу, він 33 роки ставав переможцем на полі бою». Польський хроніст XVIст. Мацей Стрийковський називав гетьмана «другим Ганібалом, Пірром і Сципіоном руським і литовським… чоловіком святої пам’яті й надзвичайно прославленої діяльності». Перемога зробила князя Острозького національним героєм.
Через 500 років маємо певну аналогію: за потуранням Тевтонського ордену (сучасна Німеччина), Московія чинила напади на землі України та Білорусії. Військо східної Європи, в основі якого були українці, та Прибалтики, Скандинавії, Польщі, Угорщини, перемогло окупантів з Москви. Влада України, яка стала чинною, завдяки криваво-смертельній звитязі Майдану, заборонила святкування перемоги, щоб не дратувати сучасних окупантів. Принаймні, немає жодної популяризації. Скільки треба з’їсти порохнявих цукерок, щоб набути сміливості і розуму святкувати Українські Перемоги?
Ярослав Дзісяк, історик.