На березі, у жовтих квіточках таїться несполоханий метелик моїх дитячих мрій… Колись було… Плела вінки і глечик запускала у крижану до болю і снаги, ба’ ні, до первородної наснаги, холодну воду чистого живця. То я із нього не могла напитись і захлиналась холодом жаги у синій і гарячий літній місяць і у мороз незимної зими…
Джерелам річки Серет на Тернопіллі
Вода лоскоче пальцями джерел. Глибини кличуть під плакучі верби. Я заблукала у дитинстві. Де я? У руслі, що була у нім ріка…
Колись…
Чи тисячі, чи сотні тисяч років. Потому я тепер отут стою. І гострять мушлі змулені мушлини, аби з-під ніг розпастися на дві і відчинити в небо власні перла, карбовані роками у роки. І у руці тепер уже століття і написи мандрівної ріки.
А дух річковий розтуляє руки назустріч і ховає у собі усе буття. Й у цьому свіжому запашші живе дзижчання коника землі, і шерхіт трав у їхньому зростанні, що височіють над уже глибоким вигином прадавньої ріки…
На березі, у жовтих квіточках таїться несполоханий метелик моїх дитячих мрій… Колись було… Плела вінки і глечик запускала у крижану до болю і снаги, ба’ ні, до первородної наснаги, холодну воду чистого живця. То я із нього не могла напитись і захлиналась холодом жаги у синій і гарячий літній місяць і у мороз незимної зими…
Це відлетіло спогадом і шовком березових нашіптувань і враз сполоханим качиним диким зойком, й за відгомін я з відчаю взялась… До слова, до паперу, до краплини тієї надзвичайної води, що нею напивалась і донині вона плескоче пам’яттю в мені…