В різних стилях можна було б намалювати десяток Гоголів – юнака Гоголя над річкою Пслом. Гоголя-студента на ярмарку в Сорочинцях. Гоголя-чиновника в Петербурзі. Гоголя-митця в Римі. Гоголя-ченця в Москві. Гоголя-читця в літературному колі.
Микола Гоголь в очах земляків
«Хтось незримий пише переді мною могутнім жезлом.
Знаю, що ім’я моє після мене буде щасливішим за мене,
і нащадки тих же земляків моїх, може, з очима вологими від сліз
вимовлять примирення моїй тіні»
/Із листа Гоголя/
У цій великій метафорі відбито глибинний конфлікт Гоголя з сучасниками – із Руссю. Тоді для нього, лояльного громадянина, то була єдина Русь – імперська. Але земляками були українці, і з ними був конфлікт, який його особливо мучив. Гоголь був українцем, якому нагадували, що він оре чужу ниву… А він завжди вважав, що оре ниву Господню. Чи може собі хтось уявити в російського письменника твір під назвою «Ніч перед Різдвом»? Але Гоголя прийняли із цим твором, навіть під іменем пасічника Рудого Панька…
«Така вже моя доля ворогувати з земляками…». Нагадаємо: за життя Гоголь для всіх без винятку був українцем, «маленьким хохлом», «впертим хохлом» з дуже виразними етнічними рисами. Ніде, ніколи ні за яких обставин у російській столиці Гоголь не відмовлявся, не дистанціювався від свого українства – від роду й народу.
В совєтський період його переодягли й дали йому постійну московську прописку. У колись відомому анекдоті про зображення одноокого лицаря в стилях класицизму, романтизму, натуралізму, реалізму розповідається про лицаря — в стилі соцреалізму: він сидить на коні в профіль, око його дивиться в далечінь і всі риси обличчя наче схожі…
В різних стилях можна було б намалювати десяток Гоголів – юнака Гоголя над річкою Пслом. Гоголя-студента на ярмарку в Сорочинцях. Гоголя-чиновника в Петербурзі. Гоголя-митця в Римі. Гоголя-ченця в Москві. Гоголя-читця в літературному колі.
І всі різні. І всі мовби правдиві. Але поперед усіх на доброму козацькому коні напевно скакатиме зухвало-юний геній із власноруч написаним гаслом: «Туди, туди! в Київ! У давній, прекрасний Київ! Він наш, він не їхній…». І ще багато там буде написано, але головне – ми схопили… І, зважмо, наплічник того юнака наповнений відповідно – він не просто з гаслом…
Соцреалістичний Гоголь – то викривальний сатирик, російський клясик – весь у темно-сірому, як на пам’ятнику. І, як влучно писав Василь Стус про живого ще тоді клясика Тичину, мундир його застебнутий, і ніхто не має права торкатися до жадного ґудзика.
Такий портрет штампувався мільйонними накладами для чотирьох поколінь. Однобоким він був і в революціонерів-демократів – за присудом Бєлінського: автор «Ревізора» і «Мертвих душ».
Отже не дуже дивно, що коли десь у 2000-му році в Московському Інституті світової літератури відомий літературознавець із Харкова, він же й заввідділом того Інституту, Юрій Барабаш пропонує своє дослідження творчости Гоголя і Шевченка, його слухають, а до друку не пускають: то інший Гоголь, він не відповідає усталеному образові клясика…
Тут ми виходимо на відоме історичне роздоріжжя: хто пише історію? Пишіть власну історію, чесно пишіть, бо інші на тому місці напишуть вам свою історію… А наші діти її вивчатимуть.
Відомо, що Росія дуже ревнива щодо славетних імен, там і до революції панував імперський стандарт, трішки м’якший від соцреалізму, але нівелюючий. Українське обличчя Гоголеве було затінене високим туманом проблем, поміж яких проскакувала іскра написаного пером. Особливо тяжкими й довгими були роздуми про те, чому Гоголь не описав Росію з позитивного боку й чому він спалив другий том «Мертвих душ», де були намагання створити той позитивний бік. Хоча вже з першого погляду – все ясно.
В російській літературі М. В. Гоголь отримав місце поряд з О. С. Пушкіним і В. А. Жуковським, і тоді мало хто порушував той ряд, а найменше – Гоголь: у цьому ряду йому було затишно.
Цілком закономірно в наступні десятиліття вибудувався ряд: Гоголь–Достоєвський–Толстой. Там є глибока духовна спадкоємність. Творчість Гоголя ще за його життя закладалася в незримий фундамент нової російської літератури. Творчість Гоголя запліднювала модерністські течії також на Заході. Гоголь і Достоєвський і в наш час – на афішах в Европі.
Але Гоголь не підлягає приватизації. Нема ніяких розумних підстав ловити того птаха, обскубувати йому крила і прив’язувати до свого двору.
Яким чином учитель «архіреакційного Достоєвського», (вислів Леніна), проповідник Євангельської мудрості, містик, противник революційного радикалізму і співець рідного краю став на озброєнні революційних сил? Великий і суперечливий письменник був зменшений і спрощений до сатирика й «критика буржуазно-поміщицького ладу». Гоголь як релігійний містик і перший у російській літературі проповідник повернення до християнських начал, був відкинутий. Поділений на двоє і скорочений вдвоє, він був узятий на службу – в ролі сатирика. І прописаний.
Такому Гоголеві й було споруджено в Москві 1952 року пам’ятник із дивовижним написом: «Великому русскому художнику слова Н.В.Гоголю от правительства СССР».
Нічого дивного, що після таких перетворень образу письменника, після відчужень його від власної суті і відривання від коріння, дехто вже відкривав для себе його через текстологічні спостереження. Читають про двох російських мужиків у «Мертвих душах» і зауважують, що росіянин так би не міг написати. Те вирізнення впало в око сучасникам письменника, але він не змінив його, хоча для того досить було пропустити одне слово. При пильному спостереженні можна було б дійти висновку, що російський автор повісти «Мертві душі» так про Росію не писав би… І без спеціального вивчення ще сучасники помітили, що Гоголь бачить Росію очима чужого…
Серед українців у різні часи, та й дотепер, зустрічаємо свою реакцію на «приватизованого» земляка. Дехто береться за інше прив’язування: повернути Україні Гоголя. Хто через текстологічні екскурси, хто — через дослідження його життя. За всім цим стоїть просто відкриття для себе відомих істин, перекритих пересічними писаннями і тривіяльними уявленнями.
Річ у тому, що Гоголя не треба повертати до України: треба глибше ознайомитися й зрозуміти, що він від України не відходив. Просто вітер часу не дав йому причалити до свого берега, а прагнення духовної висоти й інтелектуального середовища однозначно притягувало його до культурного центру – столиці. Так було в усіх народів, у всі часи.
Що ж стосується глибокої любови Гоголя до України, то це факт, відомий усім, навіть на рівні першого ознайомлення з його творами. Виходили книжки під назвою: «Гоголь і Україна». З таким же правом можна було писати «Шевченко і Україна». Різниця є, але не більша, ніж між двома братами різної вдачі і різної долі.
Правдиво пише Михайло Драгоманов:
«По часу, коли появилися перші повісті Гоголя і “Тарас Бульба”, ми маємо повне право вважати, що Гоголь породив і поетичні проби Метлинського, Костомарова й самого Шевченка, і коли не визвав, то йшов паралельно з етнографічними роботами Максимовича, Бодянського, Срезневського та ін. і був, таким робом, одним із батьків новішого українського народолюбія, тим більше, що про Україну так багато і голосно говорив чоловік, що став відразу поряд із Пушкіним авторитетом в очах “російської громади”».
А ось свідчення Сергія Єфремова, який скрушно обмірковує суперечности Гоголя, що одних навертає на українську свідомість, іншим дає аргумент проти такої свідомости. Свідчення про себе:
«Скоро я вивчився грамоти, трапилося мені, малому хлопцеві, прочитати “Вечера на хуторе близ Диканьки” та “Миргород”. Не переказуватиму своїх тодішніх вражень, скажу тільки, що після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, що з “Тараса Бульби” запала мені в душу перша іскра національної свідомости, до якої потім інші автори додавали вже тільки нового жару».
Цитату наводжу зі статті С. Єфремова «Між двома душами». Цікава стаття, як все в Єфремова. Все ж таки як круто позначилася на його аналізі раціоналістична школа чорно-білої гами.
Він наводить уривок із листа Гоголя до своєї приятельки Смирнової і робить висновок: «Бо в Гоголя, безперечно, було дві душі: українська й російська».
Не так то все просто, і чи не слід було б так поквапно робити «безперечні» висновки.
По-перше, Гоголь пише відповідь не просто «великій приятельці», а фрейліні двору, яка завтра вибиватиме пенсію для Гоголя, і в присутності Миколи І скаже шефові жандармів графові Орлову: «Гоголя ви не знаєте, бо ви грубий неук і книг не читаєте, окрім паскудних пліток ваших голубих штанів».
Отже, Гоголь пише не просто листа до приятельки, а лист-клопотання про пенсію у шість тисяч рублів асигнаціями, і вона, до того ще й за підтримки Жуковського, кидатиме в гру всі свої таланти.
На її діткливе запитання про душу Гоголь із делікатністю і з великою гідністю повертає назад неприйнятні для нього терміни, уникає лукавства й неправди: «Я і сам не знаю, яка в мене душа, хохляцька чи російська».
А далі вертається до суті запитання і з гідністю пише про два зовсім різні народи, яких провидіння наділило зовсім відмінними історіями. І при цьому не згоден на менше, ніж рівність.
Відстоювання свого перед чужими, при тому підкреслення, що жодному не дав би переваги, а особливо підкреслення того, що це дві різні природи – хіба це не те саме, що у Костомарова «Дві руські народності» – книга, що за совєтів уважалася «теоретичною основою українського буржуазного націоналізму»?
Гоголя прописали в російській літературі, і багато кому уявляється, що він відійшов від своєї національности й обрав російську. Це біда нашої напівосвічености.
Гоголь ніколи й ніде не приховував і ніколи не ігнорував національности. Він її не підкреслював так, як підкреслював віру, але й не підлаштовувався, як то було заведено в Росії, особливо в Москві. Санкт-Петербург – більш толерантний. Він був, мовби острівцем у державі. Навіть назва його – іноземна.
Ось що пише син славетного актора Михайла Щепкіна про перший приїзд молодого автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки» до Москви в 1832 році. На обід збиралося багато гостей, чолові 25. Очевидно. Москвичі.
«У нас завжди багато збиралося: стіл зазвичай накривали в залі: двері в передпокій, для зручності прислузі, відчинені. Посеред обіду ввійшов у передпокій новий гість, зовсім незнайомий. Поки він повільно роздягався, усі ми, зокрема й батько, дивилися в нерозумінні. Гість зупинився на порозі до зали й, окинувши всіх швидким поглядом, проговорив слова відомої малоросійської пісні:
Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?
Нерозуміння невдовзі розвіялося – нашим гостем був М. В. Гоголь, який дізнався, що мій батько, так само, як і він, із малоросів».
Запізнілий гість входить в чужий дім з українською піснею.
Якби автор не назвав імени гостя, можна було б подумати, що то молодий Шевченко. Настільки все схоже.
Цікаво й те, що молодий Гоголь у присутности земляків злегка «дражнив гусей», скажімо приготування грінок називав «Бенкендорфом». А імені цього уникали згадувати.
В Петербурзі Гоголь умів пробиватися до своєї цілі, при тому не приховував зацікавлень історією України і прагнення жити в Україні. Не менш важливо те, що він переконав і схилив на свій бік у цій справі Пушкіна й Жуковського: вони писали клопотання, щоб Гоголя прийняли професором Київського університету. Практично це означало український вибір. Навряд чи їм хотілося, щоб молодий Гоголь, на якого покладалися в літературі великі надії, від’їхав назавжди до Київа. Не забуваймо, що за умов тодішнього транспорту між Київом і Санкт-Петербургом була значна віддаль.
В Петербурзі зібралося понад десять «однокашників» із Ніжинського ліцею. Вони тут трималися щільніше, ніж у Ніжині: чужина гуртує земляків. Тільки треба зробити поправку на час. Після депортацій і чисток епохи соціялізму ослаб національний інстинкт, і нам уже нелегко уявити собі притягальну силу єдиного етнічного масиву, який також і на чужині тримався острівцем. Порізненість і розпорошеність – хвороба XXІ сторіччя.
Земляки влаштувалися по різних міністерствах, але сходилися на чайні вечори, влаштовували обіди в складчину. Гоголь сам любив готувати вареники та інші українські страви. У цьому колі він був дуже простий, добродушний, веселий. У спогадах натрапляємо на давньоукраїнські форми звертання – «брате», «пане»… Звісно, йому імпонував такий одвертий ентузіязм, який виявляли вони до прославленого земляка, і він ніколи не охолов до приятелів юности.
«Будь таким, як ти є, говори своє, тільки як можна менше», – радить він у листі землякові Максимовичу.
Завдяки протекції Плетньова Гоголь отримав місце в Патріотичному Інституті. Йому довелося читати лекції таки з російської історії, хоча в листі до того ж проф. Максимовича зарікався: «Чорт забирай, якби я не погодився взяти швидше ботаніку чи патологію, ніж російську історію».
А тим часом фрейліна О. Смирнова-Россетзаписала в своєму щоденнику: «Я неодмінно хочу бачити цього впертого хохла, поговорити з ним про Україну, про все, що так мені дороге. Я просила Плетньова сказати йому, що я також хохлачка». А згодом записує: «Нарешті Свєрчок і Бичок, мої два арзамаські звірі, привели до мене Гоголя-Яновського. Ці два звірі — Пушкін і Жуковський, вчитель престолонаслідника. Гоголь потрапляє в найвище коло, і ті високообдаровані люди стають йому найближчими колегами по перу. Вони вбачали в ньому «маленький скарб»…
Без них він би не піднявся на літературний Олімп, навіть не здолав би цензурних рогаток.
Тільки це не означало, що Гоголь відійде від своїх.
Окрім величезної кількості сповідальних листів самого М. В. Гоголя, наявна багата мемуаристика, яка висвітлює його в різних побутових ситуаціях й показує його пріоритети.
Поет і перекладач М. В. Берг згадує:
«Гоголь тримався найчастіше збоку від усіх. Коли він сидів, і до нього підсідали з наміром поговорити, дізнатися, чи не пише він чогось нового, він починав дрімати або дивитися на іншу кімнату, або просто-напросто виходив. Він зраджував своїй звичці, коли серед запрошених разом із ним перебував один малоросіянин, член того самого слов’янофільського гуртка (О. Бодянський – прим. Ред.). Якимось таємничим магнітом тягнуло їх відразу один до одного; вони сідали в куток і говорили між собою нерідко увесь вечір гаряче й душевно так, як Гоголь (принаймні при мені) ні разу не говорив із ким-небудь із великоросів».
Можна було б запідозрити автора в упередженості чи ревності, якби не те, що подібних спостережень безліч. Брат Смирнової Л. І. Арнольді згадує:
«Говорив Гоголь про Малоросію, про характер малоросіянина і так розвеселився, що став розповідати анекдоти, один за одного потішніший і дотепніший. На жаль, усі вони не для друку».
Якщо комусь може подуматися, що все це було характерне для молодого автора українських повістей, а потім настало охолодження й відчуження, то можна тут нагадати ще одне характерне свідчення – про останні іменини Гоголя в Москві. Слід сказати, що найкультурніші родини москвичів шукали знайомства з Гоголем (що потім повторюється з Шевченком). В Аксакових Гоголь, Максимович і Бодянський збиралися щонеділі на обід, а опісля донька господаря Надія співала їм під фортепіано українських пісень.
Тодішня епоха не згладжувала гострих кутів. Наведемо епізод, характерний тим, що дія відбувалася в присутності чужих і не дуже прихильно налаштованих до українства, але Гоголь на таке не зважав:
«Троє хохлів (Гоголь, Максимович, Бодянський – Є.С.) були чарівні: співали навіть без музики, і Гоголь зачитав мене якимись думами хохлацького Гомера – Гоголь деклямував, а решта хохлів жестикулювали і гикали, свідками того були і Хом’яков, і Софія, хоча присутність останньої явно заважала Гоголеві, і тільки-но вона пішла, почалися попередні гримаси і виверти рукою. Я, Хом’яков і Соловйов милувалися тими виявами національности, але без особливого співчуття: у посмішці Соловйова проглядала зневага, у сміхові Хом’якова – добродушне глузування, а мені просто було смішно й весело дивитися на них, як на чувашів або черемисів… і не більше».
Це пише господар дому С. Аксаков у листі до сина 20 березня 1850 року. Найцікавіше, що діялося це в передостанній рік життя Гоголя, а не в роки слави Рудого Панька. Мистецьке дійство було настільки органічним, що тодішні українці не пререймалися тим, що подумають чужі. Чи відчував Гоголь, що чужі? Чи здивувався б він, якби випадково прочитав цього листа?
Досить уявити його проникливо гострий погляд, що відразу все схоплює, щоб зрозуміти: Гоголь бачив того листа на їхніх обличчях.
Зважмо, що це були не просто «троє хохлів», а світила на різних відтінках культури, люди високої наукової і громадської репутації.
А тепер спробуймо поставити їм запитання Смирнової: «Яка у вас душа?» Це запитання у всіх присутніх викликало б здивований погляд і козацький сміх…
Що ближче до свідчень документальних, то далі відходить постать Гоголя від приблизної офіційної фігури і стає живою – у єдності свого роду, своєї культурної традиції й духовності. У людей геніяльних ці первні завжди сильніші, ніж у людей просто культурних.
Гоголь за кордоном – це окрема сторінка, дуже характерна. Адже там він почувався на волі: у «АlmanachdeCarlsbad» за 1846 рік Гоголь записався «Mr. NikolasdeGogol, Ukrainien, etabliaMoscou» (мешканець Москви).
Про його українство знали навіть французи, і то знали з вельми живим підтекстом
Проспер Меріме, який був особисто знайомий з Гоголем (котрий вільно говорив по-французьки) згадував про суперечки навколо Гоголя:
«Мені розповідали, що йому дорікають за провінційний патріотизм. Бувши малоросом. Він. Як твердить дехто. Відчуває особливу пристрасть до Малоросії — на шкоду своїй прихильності до решти імперії».
Подібних речей люди здебільшого не знають, бо російським авторам не хотілося це виносити на світ. Подібні штрихи й акценти в російському літературознавстві, звичайно, відсутні.
Дуже показові зустрічі Гоголя з Міцкевичем у Парижі. Нагадаємо, що Міцкевич був там політичним емігрантом і, судячи хоча б з відомого вірша Пушкіна «Він поміж нами жив», у нього були виступи проти Російської імперії.
Ізздалеку до нас
Лунає голос злісного поета,
Знайомий голос!..
Так реагував Пушкін. А Гоголь ставився до А.Міцкевича по-іншому. Ось свідчення, що ми знаходимо в записках Гоголевого приятеля О. С. Данилевського, що разом із ним бував на Заході:
«Останнім часом Гоголя тільки і тримала в Парижі хіба що можливість часто бачитися з Міцкевичем, котрий жив тоді в Парижі, ще не бувши професором в СollégedeFrance, і з іншим польським поетом, Залеським. Позаяк Гоголь не знав польської мови, то розмова звичайно відбувалася російською або частіше малоросійською мовами».
Про що ж вони розмовляли – Гоголь із Міцкевичем? Про це маємо достовірні свідчення третього учасника розмови, польського письменника, народженого в Україні, Богдана Залеського, якому Гоголь відрекомендувався: «Дуже, дуже близький земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі»:
«Років 25 тому перебував у Парижі славнозвісний у Московії поет Гоголь. Зі світлої пам’яти Міцкевичем і зі мною він був тут у тісній приязні. Від цієї приязні з нами він, на жаль, відступився, але тоді ми часто сходилися вечорами на літературно-політичні перемовини. Звісно, найбільше говорили про москалів, відразливих для нас і для нього. Раз у раз заходила мова про їхню фінськість. Гоголь підтримував цей погляд з усією своєю малоруською запальністю. Мав він напохваті чималі збірники народних пісень різними слов’янськими наріччями. Отож на тему фінськости москалів він був написав і читав нам блискучу статейку. Він у ній доводив шляхом порівняння і зіставлення пісень чеських, сербських, українських і т. д. із московськими просто разючу відмінність духу, звичаїв та моральности москалів від решти слов’янської братії. На кожне людське почуття була осібна пісенька: ось тут наша слов’янська, ніжна, лагідна й тут таки поряд московська – понура, дика, незрідка канібальська, одне слово – суто фінська. Можеш собі, шановний земляче, легко уявити, що статейка та щиро врадувала Міцкевича й мене. Через багато років у Римі думав я дістати у Гоголя цю порівняльну студійку, але Гоголь уже перекинувся в оборонця царя і православ’я, тож я махнув на це діло рукою. А що все таки сталося з цією статейкою? Невже в посмертному зібранні творів Гоголя немає нічого подібного? Вона чудово придалася б на підтримку твоїх висновків. У всякім разі, знайдеться чи не знайдеться ця статейка у творах Гоголя, а таку порівняльну студійку не важко й тепер укласти, тільки страшенно шкода за тими численними й такими характерними анекдотами про москалів, які лише сам Гоголь міг знати й сам оповідати з особливою й неповторною своєю дотепністю».
Прибувши до Риму, Гоголь зізнався О. Данилевському:
«Що сказати тобі взагалі про Італію? Мені здається, що я мовби заїхав до стародавніх малоросійських поміщиків».
Отже, не тільки клімат Італії «під небом завжди голубим», але духовний клімат вабив його, і нагадував батьківщину душі…
Не так просто було і з релігією. Останній духівник Гоголя о. Матвєй після уважного прочитання другого тому «Мертвих душ» (потім спаленого) зауважив, що змальований там позитивний образ священика більше католицький, ніж православний.
Добре сказав у некролозі один із петербурзьких приятелів Гоголя – М. Погодін:
«Це була натура особлива, яка після кончини стала ще таємничішою і труднішою для розуміння, ніж була за життя, і яку судити простою міркою, за звичайними нашими поняттями, не можна й не слід…
Що належало в ньому його фізіології, його національності, його вихованню, його життю, досвіду, що було вродженим у ньому, що в ньому виробилося несвідомо – у всьому цьому розібратися ледве чи вистачить кому сил».
Ясніше світло проливається на Гоголя з боку полтавського, що породив його, від рідних, матері, сестер, яких він так любив і так зворушливо про них дбав. Він же накреслив там план нової хати, подібно до Шевченка… Містицизм був у роду Гоголів, і свіча віри там горіла рівним полум’ям.
Але судилось їй згасати, як проникливо пише Юрій Шевельов, на трагічному перехресті:
«Природний вислід трагічного непорозуміння – спалення Гоголем його рукопису і майже самоспалення – так близько від Маросєйки, в Москві на Нікітському бульварі, і так близько до двохсотих роковин Переяслава – в лютому 1852 року».
Десь із глибин підсвідомого він, ще чиновником у Петербурзі, видобув правічні слова про свято душі: «Зимова ясна ніч настала. Глянули зірки. Місяць велично виплив на небо посвітити добрим людям по всьому світу, щоб усім було весело колядувати й славити Христа» («Ніч перед Різдвом»).
Комусь. Може, досить було кількох тих слів Гоголевих, щоб відчути його єство. А читачеві ХХІ віку потрібен був цілий розділ щаблів для повернення історичної пам’яті, з якої постає геній.