Стійкий патріот рідної землі, непохитний у греко-католицькій вірі, співчутливий людському горю, він заслуговував на любов і пофагу парафіян. Народився в Чорткові, батько – українець, мати походила з польської родини, римо-католичка, яка переважно розмовляла польською мовою. Дочка була хрещена в костьолі, син – в греко-католицькій церкві. Мирослав вирішив стати греко-католицьким священиком.
Освячення відбулось 31 березня 1938 року. Батько помер раніше. Отець Мирослав отримав парафію в с. Косів на Чортківщині. Від жовтня 1939 р. обслуговував і в с. Ромашівці, тому що парох села о. Когутяк, переслідуваний НКВС, змушений був вийти з села і перейти у підпілля. У листопаді в день священомученика Иосафата в Ромашівській церкві, увечері, після молебену, коли вийшли віруючі, старший брат церкви погасив світло, залишив тільки одну свічку на тетраподі і теж вийшов з церкви.
Я в той час не належала до організації, але провідник ОУН Михайло Музичка (син Миколи) попередив, щоби я залишилась в церкві, спостерігала, що буде відбуватися і запам’ятовувала. В той час в нашому домі вже була станиця ОУН. До тетраподу підійшли дві дівчини: Ксеня Концограда і Марійка Адамик, за ними стали хлопці: Михайло Гайовий, Михайло Музичка – син Степана, Павло Маланчук, Захар Когут, Павло Обнявка, Павло Шуйка, Андрій Маланчук, Степан Бартків, Михайло Ваврів, одружені: Михайло Матвійчук, Микола Кіндяк, Микола Музичка. Всі вони в присутності отця Мирослава, як члени ОУН, склали посвяту на вірність Україні. В березні 1941 року за вказівкою провокатора всі вони будуть арештовані і страчені перед приходом німців.
В 1944 р., після відходу фронту на захід, о. Мирослав перебрався в с. Ромашівку, поселився в сільській хаті з двох кімнат. В одній жили дві жінки і хлопець, який ще не підлягав мобілізації і примусово був завербований до “істрибітєльного батальйону”, отримав карабін, який зберігав вдома. Коли викликали в район, то зрозуміло було, що готувалась облава на повстанців, які не раз квартирували під прикриттям стрибка Симаня Довбеньки. Отець виявився поміж двох вогнів. Інший, зайшлий стрибок, завжди погрожував отцю, прикладав цівку карабіна до грудей, промовляючи: “Ось так пошукаю, де твоє серце, іншим разом випущу твої кишки і викину собакам за те, що ти із своїм Богом проти радянської влади”. В той час, за більшовицької окупації, життя священика була дуже важким. Коли поляки виїжджали на Польщу, радили о. Мирославу їхати з ними, там перейти до римо-католиків. Та отець рішуче відмовився. ”Я, як і мій батько, українець, і не покину Україну, не залишу село і церкву, в якій я служу”. Взимі дошкуляв холод, в хатах не було чим опалювати, старенька жінка з хворими ногами, яка обслуговувала о. Мирослава, спала в маленькій кухонці.
З повстанцями отець спілкувався через старшу сестрицю церкви Марію Пахолок і сусідську дівчину Марію Жовківську. Кілька разів його арештовували, тримали в районній в’язниці, тоді – в Білобожниці, погрожували, морили голодом, заставляли перейти на православ’я разом з церковною громадою. Він не погоджувався, таку пропозицію внесли і повстанці, на що також не погодився. Його переконували: “Отче, підете в тюрму, на Ваше місце кагебісти направлять православного батюшку, свого агента, або знищать храм Божий. Майже на вимогу повстанців отець Мирослав перейшов на православ’я, та в душі не зрадив своєї віри. Сповідав повстанців вночі, в січні 1945 р. вінчав повстанців у своїй церкві – Ганну Шклярську із повстанцем Миколою Зубиком, вони родом зі Звиняча, що на Чортківщині. В Джурині вінчав Михайлину Хамчук з повстанцем, в її хаті вночі перед днем св. Дмитрія в 1944 р. Зберігся столик, на якому отець ночами в домашніх умовах хрестив дітей, батьки яких були членами КПРС, Стіл зберігається в музеї.
Перед Великодніми святами в 1945 р. повстанці, не відхиляючись від християнського обов’язку і традицій, просили, щоби отець їх висповідав і вділив Найсвятіші Тайни. Це отець виконав білоденно. Вночі заздалегідь повстанці зійшлися до одної хати, де була старенька жінка, отець пішов туди з Найсвятішими Тайнами. Треба було бачити, як повстанці стали на коліна, на долівці перед кожним його зброя, поміж ними старенька, моя бабуня Варвара. Всі враз мовили: “Вірую Господи і сповідую”. Коли ми були в таборах, отець сушив сухарі з чорного хліба, давав нашим батькам, щоб висилали нам в посилках. Тоді ми не знали, що хтось-таки запродав отця енкаведистам. Стрибок Симань Довбенька і мій брат Павло теж були запродані. Павла, якому ще не було 17 літ, несподівано арештували, а Симань у Різдвяні свята, оточений енкаведистами, загинув. Кілька родин з Ромашівки було вислано, отця арештували без санкції прокурора і запроторили у підвали польського кляштора. Тут слідчі були намірені покінчити розправу над священиком. Про це розповів, через багато літ, працівник міліції Вербіцький (ім’я призабулося), поляк за національністю, родом із села Ридодуби. В цих підвалах отця мордували різними способами: зв’язували руки, кидали на долівку, в ніс вливали солону воду тощо. Про це дізнався Михайло Бартків (народився в с. Ромашівка), його батько Микола був мобілізований в Червону армію на фронт. Михайло був 1926 р.н., теж підлягав мобілізації, але вибрав інший шлях – добровільно вступив у війська МВС по боротьбі з повстанцями, ходив на облави біля с. Ягільниця, був поранений в бою з повстанцями. Бартків (на російський манер – Бартков) дізнався, що о. Плецан знаходиться в підвалах кляштору, зрозумів, що арештований без санкції прокурора буде страчений без суду, бо справи на нього не заведено, і з цього підвалу живим не вийде. Лейтенант Бартков зумів визволити отця на волю.
В часі німецької окупації в садибі Барткових переховувалась родина жидів, хтось повідомив в Гестапо. Про це терміново попередили сільраду з української поліції (свої люди, майже всі члени ОУН). В сільраді вже чекав о. Плецан. Німці приїхали і вимагали, щоби їх провести до садиби Барткових. Отець, добре володіючи німецькою мовою, переконав німців, що в селі ніяких жидів нема, а якщо появляться, то він обов’язково повідомить, бо це не наша віра. Німців пригостили, на цьому справа закінчилась, а були б разом з жидами вбили батька Миколу, матір Магду, сестру Рузю і його – Михайла. Отець Мирослав Плецан помер в с. Ромашівці, похований біля церкви, в якій служив. Михайло Бартків дослужився до звання полковника, помер за незалежності України. Мати Михайла ходила до отця Мирослава до сповіді, ще до його арешту, а син-енкаведист переконував отця, що у підвалах польського кляштору знущаються над в’язнями кримінальні злочинці. їх слідчі використовують як знаряддя.
Марія Штепа