Діяння історії накладають нові віхи на календар українців. Вже не перший рік в передостанню суботу осені, ми вшановуємо пам’ять жертв голодомору Великої України. Мабуть, це кращий приклад відчуття соборності українців, а власне галичан, аніж урочистості 19 січня.
Попри те, цього року відбулася свого роду накладка. Про 10-ту річницю революційних подій 2004 р. (часто це помилково називають Помаранчевою революцією) вже мало згадують, але «на всіх грамофонах» звучить початок Майдану чи тієї ж стереотипної назви Революції Гідності. Зрозуміло, що очікувати манни небесної не варто було – ми ж не богообраний народ, згідно канонічного писання. Але зростання рівня суспільного деструктиізму і фальші нівелює умовні поняття Гідності. То ж ставимо під сумнів, що відзначаємо: річницю чи роковини? Бо ж на початку року почнеться відлік роковин по загиблим Небесної сотні. А суд над вбивцями? Гірко, але спадає на думку фраза Віцина про гуманність нашого суду, який і не збирався засідати.
Громадські заходи Чорткова йшли в загальному руслі, як і чимала колона небайдужих громадян в поході від пам’ятника Шевченку до цвинтаря. Після обіду на площі міста почалося зібрання різних категорій людей: організатори, згідно робочого фаху, присутні по вказівці (як і років 30 назад на параді), «президія по замовчуванню» – священики і люди, які прийшли по душевній щирості. Саме й на останній когорті засновувався і тримався легендарний Майдан. Звучали різні промови, в більшості прогнозовані, над окремими фразами з яких можна робити просторі роздуми. А зрештою, і ми жителі райцентру з обласним значенням, задумуємось, що змінилось: і в нашому місті від зміни статусу, і в нашій державі, від зміни керманича? Змінився водій маршрутки, але вона як була без одного колеса, так і залишилася, ще й болти вилітають, разом з життями Воїнів, попри ефемерний «мирний план». А той водій, що пересів за кермо, виявився розумним … обманщиком.
Все ж, повернімося до меморіальної ходи нашим містом, з правдивими емоціями і молитвами духівників і мирян. Мав місце ще один не мало важливий аспект соборності, в даному випадку, конфесійної. Хто б років 70 тому міг подумати, що процесія українців із синьо-жовтим стягом буде зупинятися з молитвою біля костелу? Спільний ворог сучасності єднає колишніх неприятелів. Покладання свічок цього року символізувало не лише мільйонні жертви голодомору, спричиненого російсько-єврейською владою комуністичної партії. Вже не перша тисяча загиблих за волю України у війні з тим же ворогом, дещо перефарбованим. Усвідомлення минулого творить проект майбутнього, замішаного на крові і осяяного свічками пам’яті…
Ярослав Дзісяк,
фото автора
