Під час останньої поїздки до Тернополя мене здивував давній колега, актор Тернопільського державного театру імені Тараса Шевченка, заслужений артист України Іван Ляховський. За чашкою кави він вручив мені великий за обсягом, понад 400 сторінок, том своїх віршів «Двох муз слуга» (Тернопіль, «Лавбра Терра», 2014).
Я пригадав наші зустрічі з Іваном Григоровичем уже поза межами Тернополя, з якого виїхав понад 30 років тому: ось ми з акторами тернопільського театру виступаємо в Збаразькій середній школі №1: Іван Ляховський, Любов Ващук, Олександр Дейцев. Сплила на пам’ять зустріч у щойно оформленому Богданом Ткачиком кафе на Тетральному проспекті: Ярослав Павуляк, Ярослав Новак, Богдан Ткачик. А ось ми у Львові, зразу ж після похоронів Володимира Івасюка відвідали його могилу на Личаківському кладовищі: про Володимира Івасюка розповідають Михайло Косів та Григорій Чубай.
Я намагаюся пригадати, коли ж Іван Ляховський почав писати вірші. Так, писав віршовані привітання, епіграми, публічно виступав з ними, напр., на ювілейному вечорі Олекси Корнієнка в у січні 1979 року. Більшість із цих привітань, експромтів опублікована у книзі «Актор» (Тернопіль, 2000).
Ще мені пригадалася дискусія з ним про вірш Бориса Пастернака «Гамлет», ким же виступає головний герой цього твору: Гамлетом, Пастернаком, доктором Живаго (твір увійшов до роману «Доктор Живаго»), актором, який виконує роль Гамлета? Всі ці «ролі» у творі присутні, що й спричинило нашу полеміку. Що змусило Івана Григоровича пройти оцей тривалий шлях розвитку від актора, який виконує роль датського принца, до поета, якого життя поставило в неоднозначну ситуацію вибору: бути чи не бути (поетом, актором):
Для мене поезія – вись,
Абсолют, Едем, де вікує Пречиста…
Схиляюсь іконі Її, на покут,
Й молитва звучить, монолог від Артиста.
Мабуть, про внутрішні вагання і коливання поета, його амбівалентні прагнення, сказати б словами З.Фройда, про суперечність між бажаннями Воно і Над-Я можуть найкраще розповісти поезії Івана Ляховського, а до збірки увійшло 540 текстів.
Книга має характер ліричного щоденника, стенограми автопсихологічних віршів, де на першому плані найтонші порухи душі автора, його емоційні рефлексії. Навіть той факт, що більшість віршів не мають назви, також свідчить про довірливість і сповідність ліричного тону.
У структурному відношенні книга складається із вступу «З відстані руки», який написали Євген Зозуляк та Анатолій Фурман, кількох вступних мініатюр, а далі йдуть цикли – «Коріння мого дитинства», «Осанна Спасові-Христові», «Тиша куліс», «Україна – найвища святиня», «Суєта суєт і всякчас на суєта», «Життя – кохання вічного мотив», «Магічний код природи», «Від снігу до зжовклого листя», «Над ставом», «Катрени».
Цей поділ на розділи у збірці умовний, тому що у його віршах переплітаються різні види тематики: вічні теми, культурно-історичні і авторські. Звісно, можна виокремити певні тематичні пріоритети автора, адже вони не завжди залежать від рубрикації і наскрізною ниткою проходять через усіх розділи, напр., любов до театру: «Служу театрові, що любить ліру, / На сцені я, мовби ратай-дуліб»; «Ти гідно випив чашу, /Страждав за свої ролі, /Згинався лиш в кулісах /На старт, до висоти…» і т.д.
Звісно, впадає в око складність і багатоплановість художньої тематики Івана Ляховського, бо на теоретичному рівні вона постає як сукупність кількох начал: 1) онтологічні й антропологічні універсалії, 2) локальні (інколи доволі масштабні) культурно-історичні явища, 3) феномени індивідуального життя (насамперед – авторського) у їх самоцінності, 4) віртуальні виміри.
Автор книги сам не помічає, як художніми засобами, наскільки це можливо у ліриці, фіксує у книзі константи буття, його фундаментальні властивості, насамперед, вселенські і природні начала (універсалії) – хаос і космос («Я верчусь в пекельнім крузі, /Хоч залізь на стрих»; «Стою у центрі перехрестя, / Шукаю код магічний, / Що унормує кодекс честі, / Укаже шлях космічний»; «У мене почуття космічні – / Я щойно грушу посадив»; рух і статика («Здається, можна й зупинитись, /Зійти з доріжки – зайвий біг»; ), життя і смерть (Лиш той, хто знає життю ціну, /Хто обманув нудотну смерть, / Для того день новий, як віно, /Щастям наповнений ущерть), світло і тьма («Сонце в зеніті, Стожари в зірках, /На плесі штиль, на стернях просинь»), вогонь і вода («На березі палала ватра, /Народжувались красні пари»; «Враз мчаться вохрові потоки, /Що здерли глину з полонин, /Впадають у Черемош…») та ін.
Багато важить у книзі Івана Ляховського антропологічний аспект художньої тематики: він включає в себе, по-перше, власне духовні начала людського буття з їх антиноміями, зокрема відчуженість і причетність («Тож каратись згоден я ще багато часу, /Краплю щоб доповнити в знань життєву чашу, / Штрих сутній додати Всесвіту-портрету – /Тоді це безсоння – щастя для поета»), гординя і смиренність («Не задля гонору, не ради слави: / Без мови рідної не можна жити!»); творення і руйнування («А в інших, як в папуги – креатив! /Ні, щоб сказати впрост – творіння»; «Стовбур-верба в моєму вірші /Зеленим віттям розрослась. /Як не рубай, роби їй гірше – /Природу знівечити – зась!»), гріховність і праведність («Кому лукавите із вуст гріховних і вельможних?»; «У ньому, наче в кисневі потреба, / Ним дише совість, що тримає світ» і т.п.); по-друге, сферу інстинктів із їх душевно-тілесними прагненнями людини, як статева сфера («Стегном дразнився пеньюар, /Виштовхував за обрій груди, /Манив на ложе, в будуар – /Я йшов на гріх – будь-що-буде!»), осуд жадоби влади («Ніколи не заздри отим, що попереду, /Прагнули люди з віків до вершини»), потягу до матеріальних благ «Чиновники, наділені патентом, /Дерете куш у чергах за погонами»), культн престижних речей, комфорту («Нам – мізерні плати, на вікнах – ґрати. /Їм – віддихати в холах, палатах») і т.п.; по-третє, те, що в людях визначається їх статтю – чоловічим і жіночим началом («Хто в справи пхається жіночі – /У того не ростиме борода! /Затямте, хлопці, правила пророчі: /В сім’ї мужчина – тамада!»), віком, тріадою дитинство – юність, –старість:
Лякливо мчать в туман роки,
Мов коні від ударів грому,
Вже тліють шлюбні фіранки,
Жовтаві фото з юного альбому.
Ох як проносяться удаль роки,
Сивіють стіни, що на посаг, дому.
Я з юністю – на відстані руки,
Між дат уперто ставлю тільки кому.
Або:
Щось таке зі мною твориться, –
Я, як в юності, труджусь!
Тільки млію, як говориться,
Що за віком – вже дідусь.
І, нарешті, нарешті, сюди належать змальовані поетом надепохальні ситуації людського життя, історично стабільні форми існування людей, напр., праця і дозвілля («Гарую, труджуся, вправляюсь. /І чесно, я певен, чиню»; «В час, коли сиджу я сам-на-сам»), будні і свята («Вже не потрібен серпню серп…»), мирне життя і війна («Який солдат не прагне в генерали…»); життя в своєму домі і перебування на чужині («Москва шукає ворога…»), громадянська діяльність і приватне життя («Здається, можна й зупинитись…») і т.п. Подібні ситуації і сфера дій і зусиль – нерідко пошуків і пригод, прагнень людини до здійснення певних цілей.
Названі (і ті, що й неназвані) начала в поезії Івана Ляховськаого – це багатий і багатоплановий комплекс вічних тем, більшість із яких «архетипічні», оскільки сягають ритуально-міфологічної давності (архаїки):
Немов Сізіф, камінну пру валізу.
В ній – сенс життя й любові тести.
Чарівний ключ – кохання Лізи –
Здобути прагну і довіку нести.
Талант провадить на мою Голгофу –
Крутий підйом, важезна ноша.
Молюся і вклоняюсь Саваофу
Й благословення в Нього прошу!
Подібна грань художньої творчості є набутком усіх країн і епох, в Івана Ляховського вона виступає як явний центр творів, або присутня в них імпліцитно, створюючи усвідомлений автором міфопоетичний підтекст.
Життєдайною силою, альфою і омегою, найвищим авторитетом для Івана Ляховського виступає Біблія. Вона є головним критерієм істини, вищим авторитетом, ковчегом, що зберігає зерна духовного досвіду. Серед її вічних ідей та образів, які стали органічною складовою національного менталітету, поет найбільше звертається до Бога (цикл «Осанна Спасові-Христові!»):
Двадцять століть співають херувими
Осанну нарожденному Христові.
В ангельських хорах разом з ними
Усе живе в покорі і любові.
Або:
Били правду. Вбивали камінням,
Бо почути хотіли брехню.
Дикуни розминулись з сумлінням
Між дерев на святій авеню.
Проповідував вчення Христові
Сивочолий оракул-пророк –
Про достоїнство честі, любові,
Та юрба зневажала урок.
До образу Ісуса Христа як загальнолюдського символу милосердя та свідомої жертовності поет звертається у віршах «Знов, як завжди, промінчик сонця…», «То ж як любити треба Бога…», «Вже шість годин розіп’ятий Ісус вмирає…», «Розширив Господь серце на любов…», «За тисяч сім, як розп’яли Ісуса…» та ін. Образ Ісуса Христа, як правило, поєднує в собі найбільш актуальні з погляду окремої людини і нації загалом онтологічні і ціннісні проблеми, які сьогодні набувають принципового значення і звучання.
Зустрічаємо у книзі образи Богородиці, Марії-Магдалини, Йоанна Хрестителя, Лазаря, Мойсея, Іуди Оскаріота, Ірода та ін.
Найяскравішим переживанням, найбажанішим духовним станом для автора є любов до матері, духовна близькість із нею, її постійна взаємна мислена присутність, навіть тоді, коли матері вже нема в живих:
Коли померла мама,
В той день я посивів.
Кому тепер складать екзамен?..
Я сам – уперше зрозумів.
І знову:
Уперше я зненавидів весну,
Садів цвітінь, пташині гами.
Згадаю – й досі не засну –
У день такий не стало мами.
А ось подібний мотив:
У канделябрі свічка –
В цей день померла мати.
Або:
Якби я міг – радіну Матусю
Зачислив би у стан святих.
Я святотатства не боюся,
Їй місце – саме серед них.
У любові до матері концентруються всі духовні і фізичні сили поета, дістають вияв його ідеали і прагнення, бо ця любов окриляє і підносить над буденністю життя. Подібна любов є для Івана Ляховського особливим екзистенціальним станом, через неї він випадає із звичного емпіричного існування, переходить у якийсь віртуальний вимір, з новим досвідом почування і переживання: «Дивлюсь: сидять старі жінки. / Мабуть, ровесниці моєї мами. / Мені і досі невтямки, / Що двадцять літ вона не з нами. / Могла сидіти поміж них, / Пишатися онукою. / На жаль, дзвіночок її стих, / Лиш спомини розлукою».
Екзистенціальність любові до матері виявляється насамперед у тому, що вона непідвладна всім міркуванням розудливості і здорового глузду: її не можна підвести під формули і стереотипи, норми і правила. Каже Гегель: «Справжня сутність любові полягає в тому, щоб відмовитися від усвідомлення самого себе, забути себе в іншому «я». Тому не дивно, що ці вірші у книзі найбільше вражають, у них спрацьовує ефект синенергії, любов до матері об’єднує свідоме і несвідоме, думки і почуття.
Душевні стани у ліриці Івана Ляховського втілені по-різному: часом прямо і відкрито, через зізнання і каяття, оповідальні монологи, рефлексі, як, наприклад, у вірші «Куди не йду – пантрує невідступна думка…». Часом вони фіксовані побічно, опосередковано, в формі зображення зовнішньої реальності, як у циклі «Над ставом», бо ж компактної розповіді про якусь подію, напр.., «Боготворив її сам Сулейман, без обману…». Нема сумніву в присутності у кожному із цих творів медитативного начала.
Ліричні твори Івана Ляховського насичені експресією, яка тут виступає організуючим і домінуючим началом. Лірична експресія, посилюючи місткість і масштабність узагальнення, його символічну загущеність, втілюється у підборі слів, і в синтаксичних конструкціях, і в іномовленнях, і, головне, у фонетико-ритмічній побудові тексту, на кшталт: «Весна коСИчИТь вІТи цвІТом, / ПалІТРу СИТить вохрою, зелом». Тим-то є слушними спостереження Б.Ларіна про домінанту семантично-фонетичних ефектів у ліриці, їх нерозривний зв’язок з ритмікою, як правило, напружено-динамічною, віршованою формою, у якій ці ефекти втілено.
Заради емоційної повноти автор доводять мовну експресію до максимальної межі, у нього зустрінемо велику кількість сміливих і несподіваних інакомовлень, гнучке і насичене поєднання інтонацій і ритмів, проникливі і вражаючі звукові повтори і подібності («Влізли в крісла, корита, / Не жолуді жують – ікру. / А нам за те – в зуби копитом, / Cуди – за них, державці, КРУ…»), чого не знають ні «звичайна» мова, ні висловлювання героїв в епосі і драмі, ні розповідна проза, навіть віршований епос.
Сприйняти поетичні твори Івана Ляховського – це значить проникнутися умонастроєм поета, відчути і ще раз пережити його як щось достеменно своє, оволодіти практикою означень. Читання може засвідчити «блискавичний і безпомилковий контакт» між автором і читачем за допомогою згущених поетичних формул, спонукає пережити почуття поета водночас як наші. У цьому випадку автор і його читач постають єдиним, нероздільним «ми».