Микола Степанович, як і його учителі Гоголь та Довженко, божествив українське слово, „смакував” його усіма відрухами своєї душі. Був безстрашний у слові і … боявся Слова. Це був Божий страх. Власне й не страх, а душевний трепет, пієтет, благоговіння… Він вслухався, вдивлявся, вбирав у себе пахощі і найтонші вібрації живого мовлення, перепускав через себе цей прасонячний потік (бо ж не патоку!) і згущував його у відграновані кристали…
ПОЕТ ВІД БОГА
Микола Вінграновський жив у слові, як бджола у квітці. З-поміж інших „бджіл” він видобував найбільше нектару і, профільтрувавши, давав найвистояніший та найцілющіший мед поезії…
Микола Степанович, як і його учителі Гоголь та Довженко, божествив українське слово, „смакував” його усіма відрухами своєї душі. Був безстрашний у слові і … боявся Слова. Це був Божий страх. Власне й не страх, а душевний трепет, пієтет, благоговіння… Він вслухався, вдивлявся, вбирав у себе пахощі і найтонші вібрації живого мовлення, перепускав через себе цей прасонячний потік (бо ж не патоку!) і згущував його у відграновані кристали…
Чому мені спали на думку якраз ці бджолярсько-бджолині паралелі? Бож ніякий літературознавчий аналіз ні на йоту не наблизить нас до цього священнодійства, до тієї пресвітлої любові, що ними й творились його неповторні образи, картини й увесь процес творчого преображення. Вінграновського-поета я полюбив із часу його „Атомних прелюдів”, а найбільше “Ста поезій”, у яких було 99 віршів, бо, звісно ж, найкращий (сотий) – завжди попереду, або ж… зарізаний цензором.
На час нашого знайомства я вже був не тільки сформований, а вже й з певним досвідом вільного думання та духовних змагань… Щоправда, свої антирадянські поеми „Квіти” (1972), „Втікаюча Батьківщина”(1973) і ряд контроверсійних віршів кінця 70-тих – початку 80-тих не показував ні Романові Дідулі, тоді більше гумористові, ніж лірику, ні Архипові Данилюкові, знаному дослідникові народного будівництва… Не показав їх і Миколі Вінграновському, який літа молодечого радикалізму вже перейшов і наближався до своєї особистої гармонії, сердечності та творчої мудрості. Микола Степанович жив тоді зі своєю дружиною Лесею на Дорозі Кривчицькій у дев’ятиповерховому, висотному, як на „Парафію”, будинку за „Мікроприладом”, а я, ще далі, винаймав квартиру над колією по вулиці „На сторожі”. І хоч на „Низовій” та „Утісі” жили мої друзі і однодумці – так само на пташиних або підвальних правах – ніхто з них не здогадувався про те, що до найулюбленішого поета, так би мовити, рукою подати. Був це не якийсь мій егоїзм, а здається-таки неписана традиція підпільно-підневільного існування: ми знаємось, кожний із нас ще когось знає, але в інших товариствах не мусять знати щось про наше, а інші з наших – про них… Не зарікаюсь, може, перед знайомством Роман або Архип мене теж відповідно настроювали, бо щось таки пригадую про Миколині негаразди та напружені стосунки із владою… Як би там не було, але ми всі вели себе обачно, а якби хтось стріляв (жартую), то, напевно, прикрили б його могутню фігуру всі троє.
Колись, у студентстві, ми були безоглядніші і часом розігрували в дівочому товаристві знаних фігурантів літпроцесу. Вінграновського „грав” то Славко Лопушанський, удвічі меншого росту, ніж Микола, згодом автор книжок на стику фізики і лірики, то ще один Славко – Павуляк, який пожив у Львові, Києві, Москві, Словаччині, а тепер, уже трохи обшарпаний життям, працює у Теронпільському музеї визвольних змагань.
Отож, при вечірніх вогнищах із шашликами, або в старих музейних граждах, чи в білій боковинсько-покутсько-подільській хаті при варениках ми більше мовчали, а як вже несила було те мовчання витримувати, то співали, але навіть д о співу чи гарячих дискусій оце мовчання завдяки Вінграновському перетворювалось у щось літургійне – тут не було місця розв’язності чи пошлості. Пам’ятаю, зав. науковим відділом А.Д. міг до когось із разових учасників наших посиденьок (як-от до Василя Колодія на його дачі, або до Р.Д. на правах колєжанства) полізти з копняками – робив це він трохи незграбно: що не копне, то впаде, – але мене й Вінграновського не зачіпав.
Таке враження, що ми були з Миколою „на ти”, але не запанібрата. Просто він нікого не давив собою, любив таких самих, вільних і незалежних, як сам.
Я багато в чому взорувався на Миколу Степановича, любив слухати і спостерігати, як він декламує вірша, говорить, жестикулює, або красномовно мовчить, внутрішньо перетравлюючи все зовнішнє, а спостережливішого за Миколу – годі й уявити!
Якось я розказав про свого ще малого сина, як той намалював звичайну квітку, а в кожній пелюстці – людське обличчя. Ми з сином назвали це «Квітка людей». Микола Степанович загорівся, почав захоплено розгортати асоціації. Це було й о г о. „Слухай, я візьму „Квітку людей” для назви „вибраного”. Можна?..”
Його чулість і людяність, здатність захоплюватися, тонке відчування єдності усього сущого, якийсь такий етично-естетичний максималізм – творили неповторно піднесену ауру співпричетності і співтворчості.
Микола любив спілкуватись – якось він навідався на Утіху, де ми тоді проживали, і вирвав мене із ще гарячого ліжка. Ми йшли з ним вгору Горобиною алеєю і говорили всячину – мова зайшла про Мунка. Мені подобався цей художник експресивною манерою, яскравим колоритом та межовим максималізмом, граничним правдолюбством і нешовіністичним ставленням до жінки. „Для Мунка жінка – абсолютна рівня чоловікові… Свобода ж – основа взаємності.” – переконував я співбесідника. В той час я писав: Свобода – це не крадений час і не крадена любов. Свобода – це розтинаюча простір куля, ластівка, що творить весну, птах, що не сідає на землю. Щоб тобі і мені усміхнулася воля – я хочу тебе поцілувати. Я не хочу кайданів, щоб тебе поцілувати. Проти фальші і обману, проти дволикості і лжі – моє серце б’ється з подвійною силою, моя ласка горить з подвійною силою… Ніж і ружа! Але тільки Тобі!”
У цій розмові Едварда я захищав на противагу перестарілому Леонардо, який у „Монні Лізі” (і що тут загадкового?) зобразив свої маразми, тому й жіноча усмішка тут цинічно-хтива, не те, що у Рафаелівської Мадонни з дитям. Микола Степанович дуже уважно слухав, а потім якось так м’яко сказав: “Ти перебільшуєш здатність жінки до взаємності, вірності, самопосвяти…” Я промовчав… Микола майже ніколи не говорив про своїх жінок. Я теж не хотів обговорювати якісь свої-несвої проблеми… Розмова перейшла на теми творчо-містичні, я розповів йому про свій сон довжиною з-тридцять років, коли я наче жив у паралельному світі, а тепер, мовляв, щойно днями – це перервалось… Чи то ці паралельні лінії (світи) поєднались і я дозрів до чину? Чи це перейде або перейшло у віртуальну якість, скажімо, у творчість?.. Або, може, я щось назавжди втратив, знайшов…
Такі бесіди бували в нас частенько. Коли в мене вийшла посічена-порубана „Сонячна дорога”, а згодом так само покалічений „Код спадковості”, пан Микола читав їх і писав мені з Києва: „Ви можете більше…” Це вже було на відстані, не живцем, а на папері, і тут вже просковзнуло „Ви”.
Якщо ж повернутись до початків, у 80-ті, світить мені на самому денці ще один спомин. Цього разу ми „причащалися” в обід чи в післяобідну пору і трохи захмеліли. Не знаю, де поділись Роман з Архипом, але ми йшли двоє з Миколою Степановичем вузькою стежкою вниз, і кожний з нас думав, що саме він підтримує супутника. Ось так ми вийшли на вузькоколійку, а біля дитячого садочка розійшлися – я наліво стежечкою догори, а п. Микола вправо, теж догори, тротуаром до своєї “поверхівки”. Дома я годинку подрімав і взявся за реставрацію – поголився, вдягнув парадний костюм і поїхав на концерт Ольги Басистюк, подолянки, яку галичани вижили із галицького П’ємонту і якій я симпатизував як співачці та людині… Яке ж було моє здивування, коли у філармонійному партері побачив у проході як з голочки вбраного, свіжого і напарфумленого Миколу Степановича. Він теж зробив „великі очі” і на всю широчінь свого степового обличчя радісно усміхнувся. Ми обнялись і розійшлися на свої місця.
Пригадую ще нараду творчої молоді в Ужгороді. В поїзді я захищав Миколу Степановича від комсомольського клерка, який за щось чіплявся до людини, ну зовсім іншої і вікової, і вагової категорії. Я витягнув мордоворота у тамбур і, притиснувши до вікна, спитав: „Ти що, не знаєш, на кого піднімаєш голос?!” Здається, на тому інцидент вичерпався.
Коли „Веселка” видрукувала „Северина Наливайка”, я смакував і смакував містично-магічною мовленнєвою стихією цього вершинного твору і декілька разів скуповував по п’ять-десять примірників для подарунків найближчим людям цю найукраїнськішу книгу кінця тисячоліття. Його “Манюню” я купив уже після смерті автора, яка мене вразила, як грім серед ясного неба. У газеті „Основа”, яку я редагував, помістив некролог, що його писав зі сльозами на очах. Ось він: „ Не стало найкоштовнішого алмаза в українській літературній скарбниці. Помер великий життєлюб, Поет вибухової сили, володар образних перевтілень, людина, якої смертельно не вистачатиме нам усім. Не можу сприйняти незворотнє навіть холодним розумом, а збунтованим серцем – і поготів! Його та Гоголевими текстами я змережив чи не усю мою читанку „Хрещатий барвінок” як найбільш чуттєвими і чулими енергоносіями нашого божественного слова, але він її не дочекався. Його я уявляю на Львівській Чернечій Горі – він сам, як гора, могутньо вивергає словотворчу магму. У нього вчитимуться все нові й нові покоління українців любові до Слова, яке – від початку світу! Він був поет від Бога, його віршами і прозою причащатимуться, допоки світить Українське Сонце.”