Часто згадую панахиду пам’яті Чортківської Офензиви, яка відбулася кілька років тому на цвинтарі біля могили політв’язнів. Саме з цього приводу до мене прийшли дві жіночки родом із села Джурин (нині там не проживають), принесли сімейний альбом із світлинами 1938 року, на яких видніються постаті підлітків – “просвітян” із сіл Джурина, Полівців, Ромашівки, Білобожниці.
Товариства «Просвіти» цих населених пунктів, організовані старшими просвітянами, які свого часу пішки йшли до Чорткова до могил Січових Стрільців. Світлин чимало, де біля могили виступають дійсно патріоти України – Кирило Цепенда та Зенон Пилявський, який із 1940 року – член ОУН, із 44-го – референт Руху опору у Заліщицькому районі. Де загинув, не відомо. А ось фото, де промову веде Стефан Маланчук, який загинув у німецьких таборах. Біля нього його брат Павло і наречена Ксеня Концеграда. Ці двоє у 41-му арештовані енкаведистами і страчені. А ще – з промовою в уніформі Василь Шкварок, сотник УГА. Була колись світлина й священика із Білобожниці Стефана Антківа, який був засуджений на 25 років таборів. Була світлина із походом ЛУГовиків до цієї могили, та не дійшли – польська поліція розігнала.
Але жінки, крім спогадів, виставляли мені претензії – чому я промовчала про те, що “перевертні” пігнали людей, як вівців, до могили політв’язнів. Дісталося мені й за те, що йшла нога в ногу з псевдопросвітянами, бо ж колись ходили пішки до цих могил переслідувані польською поліцією. Прикро мені було вислуховувати й за вчителя, якого батьки спромоглися, щоб його вигнали зі школи за те, що знущався над учнями, а тепер став славним істориком, афішується в газетах. І за перекручів історії, які колись залізними комуністичними руками затискали своїх підлеглих, а потім полізли в архіви, щоб бодай пару слів “знайти” для підтвердження того, де вони були у той час, коли під переслідуванням КДБ організовувалася Українська Гельсінська Спілка. У кабінеті цього перевертня тоді красувався портрет Леніна і на те є свідки. Імен їх не називаю. Те, що таких перевертнів є багато, – не сумніваюся. Всі вони ніколи немали свого «Я», національної гордості, служили і будуть служити усім богам і владам. А влада у нас нинішня – кожний бачить – яка. З цього приводу розповім випадок. …Свою книжку «Цей меч зломиться, але не зігнеться ніколи» я подарувала одному із теперішніх керівників міста. У цій книжці є розповідь про жінку, яку 18-річною у повоєнних роках із Чортківської тюрми перевели до підвалів польського кляштору. У камері, де не було світла, слідчі енкаведисти запалили свічку, над якою розжарювали Тризуб, і зв’язаній дівчині прикладали до місця, до якого навіть подумки не торкалася чоловіча рука. Сліди опіків залишилися у неї до сьогодні. І ось цю книжку пан, якому я її подарувала, повернув мені, але, як мовиться – через декілька рук. Вся книжка пописана і розмальована вульгарщиною. Коли дізналася про це потерпіла жінка, то вирішила взяти з лікарні довідку про сліди знущань, покласти її у цю понищену книжку і привселюдно не лише вручити її адресанту, а й плюнути йому у вічі.
Мені здається, що такі чиновники, які нині, бо так вигідно, прикриваються своїми християнством і патріотизмом, не варті наших поклонів і сліду, бо вони і тепер, але потай, глумляться над пам’яттю замордованих патріотів.
Марія Штепа,
політв’язень, колишня зв’язкова УПА