Щасливою є людина, якій дано бачили і відчувати красу землі. Петра Михайловича Захарова цей дар супроводжує ще від народження. З дитинства закарбувалися у його душі краєвиди рідного села Панська Слобода, що в Ульяновській області, де народився, і вже у шкільні роки, окрім оформлення стінної газети, уявою змальовував ніжну блакить Волги, води якої торкалися берегів його села, стежинку, яка після уроків вела до рідного порогу… Ті образи жили у ньому, причаївшись у серці і ніжними мазками лягли на полотна уже в Уляновському педагогічному інституті, де займався живописом на факультеті суспільних професій, відтак у війську, якому віддано десятки років і розлогою трепетною хвилею виплеснулися у його картинах після 90-го, коли пан Петро став пенсіонером.
Його художні роботи – це переважно пейзаж – один із найскладніших жанрів у цьому виді мистецтва, бо є своєрідною історією душі художника – ніжною, трепетною, як сама природа. Поринаючи у світ його картин, здається, що ось-ось на соковитий запах гілочки сяде бджілка, спорхне, сполошений легеньким вітерцем метелик, бо інтонація його малюнків, щедрість їх убранства дихають свободою, яскраво-зеленою миттю весни, різнобарвністю літа, щедрим збором урожаю, засніженою благодаттю зими… Ця казка настільки заворожує, що не уявляєш поряд з нею хворе на модернізм сучасне українське мистецтво – заляпане уривками, криками, ґвалтами, які розповідають про красу природи менше, ніж штукатурка стін про силову конструкцію будівлі. А ще поринаючи у світ картин Петра Михайловича, не чути рокоту війни, яка забрала у нього дитинство, залишила у спогадах свист куль, порох розірваннях гранат, сльози дружин та матерів із похоронками в руках і мамині зажурені очі, чекаючи з фронту батька та її сльози радості, коли він, залишаючи сліди від милиць, йшов споришевою стежиною з війни додому, не було голоду, холоду, розрухи, що притиралися після війни до кожної сім’ї. Тому і знає ціну життя Петро Михайлович Захаров і як Божий дар зустрічає кожний день, сповнений красою, яку він дарує у своїх картинах чортківчанам.
Сьогодні Петро Михайлович у числі тих, кому уже за «шістдесят». Вік, коли гостро відчувається швидкоплинність життя, але хочеться, як ніколи, творчо працювати. Тож лягають ніжними штрихами кольори на полотна художника Захарова, де поруч з природою – жанрові картини, храми, портрети. У кожній з них – частинка його душі. Тому виникає у краян непереборне бажання ще і ще раз подивитися на його картини: Церкву Верховних Апостолів Петра і Павла, Домініканський костел, Вознесенську церкву, міську ратушу, щоб переконатися, що звичайний олівець у руках Петра Михайловича – чарівний. Його картинами милувалися у Чорткові, Тернополі і, звичайно, в містах Ульяновської області, яка гордиться своїми талантами, серед яких Петро і Павло Захарови – брати-близнюки, яких Господь Бог щедро обдарував різними талантами. Павло Михайлович творить у російському місті Сінгалей, Петро Михайлович у Чорткові, який став для нього рідним з 1972 року. Його він любить особливою любов’ю.
Марія Анісімова.