Думав про внука, хвилювався, щоб єдиного сина та невістку боротьба не затягнула у незворотне підпілля. А сам і зараз небезпечним вантажем в тайникові рукава ніс чергового грипса. Хоча, як колишній військовий, мусів розуміти безвихідь боротьби. Водночас знав, що й ці загарбники тут не навічно. Навіть був певен, що вже його Василько дочекається української держави.
Дорогою до школи (оповідання)
Василько прокинувся рано, разом з томливим липневим сонцем. І не лише тому, що десь на світанні йому приснились мама і тато, з якими він їхав у трамваї, а й тому, що нині мав знову йти з дідом до містечка влаштовуватись у школу. Він якусь мить лежав бездумно в бабусиних перинах, поки не налетів отой сум за татом і мамою. Від нього рвучко поворухнувся і по-дитячому жваво повів очима по світлиці. Зауважив порожне дідове ліжко і вкотре вранці зустрівся з образом Матінки Божої. Лик Жінки над великим відкритим палаючим серцем оповив його невимовною лагідністю. Василько почав подумки молитися, як навчила бабця. Хлопчикова молитва була щирою, тому Мати Божа швиденько взяла під свою опіку схвильовану душу і йому покращало. Глянув у куток на полицю з книгами, знову на порожнє дідове ліжко: “Напевно дідо вже повів Красу на пастівник. Добре, якби припнув корову далі від води, щоб не тривожила в заводі срібних плотвичок…” Цього літа він майже щодня бігав до річки. Вона невеличка, завширшки два-три кроки, причарувала хлопчика. Ловив кошиком рибу ген до краю вигону, але своїх плотвичок напроти пастівника не чіпав, лиш нишком, присівши навпочіпки, подовгу милувався ними…
Враз голосно клацнула клямка дверей з ванькира, відірвавши Василька від приємних думок і в одвірках став невисокий худорлявий чоловік років шістдесяти. Сивочубий, з такими ж сивими, трохи вкороченими на кінцях, майже австрійськими вусами. Сірі очі виказували розумну, врівноважену людину. Дідо Мирко – татів тато. Якщо чесно, Василько його любив найбільше. Адже саме завдяки цьому колишньому здібному гімназистові, пізніше капралові айстро–угорської армії і підхорунжому галицьких січових стрільців, десятилітній хлопчина, який ані дня не відвідував школи, ріс дуже розвинутим. Дідо навчив його читати, грамотно писати, основ математики та природничих наук. На історії та літературі виховував мужнім, порядним, як колись свого сина…
– Виспався, хлопче? – дідів голос наповнив кімнату і Василько немов за командою зіскочив з ліжка.
– Йду, йду, діду, митись і збиратись. А бабця вже торбу нам нарихтувала?
Поки дідо з Васильком апетитно наминали смажені яйця та запивали молоком, бабця Настя все їм спорядила і давала собі раду з гусенятами, які цієї весни наповнили хутірське подвір’я. Війна закінчилась і жінка тягнулась до господарки. Вона була на кілька літ молодшою від чоловіка, з гарною, в міру тілистою фігурою, з не змученим лицем. Справжня хуторянка в традиційні бабусі ще не годилася.
Незабаром, клацнувши клямкою хвіртки, потопаючого в яблуне-грушевім саду обійстя, обидва мандрівники вийшли на вулицю, якщо так можна назвати, втоптану возами колію попри трьох господарок. Трохи збоку розкинулось четверта. Ось і весь хутір. Дідо з Васильком пішли стежкою через вигін. Сонце подолало щойно трішки небосхилу. Вдалині, кілометрів за два, темною таємничою стіною тягнувся великий старий ліс. Позаду них, за хутором, трохи ближче залишився молодий лісок. В кількох кілометрах за ним лежало невелике село, з якого й походив дідо. Там ще проживали двоє його стареньких братів і сестра. В рідне село Мирко ходив до церкви. Але нині їхній, неблизький шлях лежав до містечка. В ньому велика гарна школа і другі дідо та бабця – мамині батьки.
Тим часом ходаки та сонце прямували паралельно. Василько чимчикував праворуч, трохи в затінку дідової постаті, призвичаєний до його ходьби, бо не вперше вони ходили разом до містечка. Особливо, цього року. А з татовими батьками на хуторі хлопець проживав від позаминулої осені. Ще німці там шастали на своїх добротних роверах і мотоциклах, обмінюючи шоколад і каву на яйця й молоко… Ні фронту, ні минулорічного повернення совєтів хуторяни майже не помітили. Щоправда, торік після жнив червоні військові приїжджали полуторкою. Нишпорили по обійстях, але нічого і нікого не знайшовши, дали спокій. Під осінь на станції в містечку товклося дуже багато червоних. Саме тоді Василько мав би вже піти до школи. Але, побачивши біля неї військового москаля – директора з перев’язаною головою, котрий нервово лаявся, керуючи дядьками, які лагодили шкільний пліт, дідо кілька раз повторив: “ Контужений, Боже, контужений!” і швиденько повів онука назад на хутір. І далі самотужки наполегливо продовжував Василькові “кляси”. А до війни Василько був львів’янином. Там тато вчителював у великій школі, а мама працювала на пошті. Вряди–годи приїжджав у містечко до діда Пилипа і баби Параски. А хутір відвідав лиш два–три рази. Дідо Мирко тоді ще мав коня і забирав хлопчика на кілька днів погостювати на хуторі. Лагідний був коник, чорної масті. Мурин називався. У перший фронт червоні коня забрали гармати тягти…
-Ще трохи й сховаємось від сонця, – дідів голос відірвав Василька від улюбленої справи: згадувати і роздумувати. А справді, вони вже дійшли до невеликого рівчака, який треба було долати через вузьку колоду – кладку. Звідти до лісу лиш зо дві сотні метрів.
Скраю лісу між старезних сосен чудово. Не чутно ще комарів, бо болота далеко. Хіба зрідка продзижчить попутній ґедзь . У соснині дорога далеко помітна та й вела вона до боліт. Вони недовго так йшли, а звернули на свою стежку. Нею, крім них, мабуть, ніхто й не ходив. Звідти мішаним густим лісом, пагорбами і видолинками повз двох невеликих боліт їм треба було чимчикувати добрий десяток кілометрів. Посеред цього шляху їхня стежка наближалась до твердої лісової дороги, яка вела до райцентру. Поки з годину туди йшли, дідо, як завше, мовчав. Певно, тішився спогадами і роздумами, – догадувався Василько. А їх у старого було не стільки, як у нього. Насправді, дідові було про що думати, окрім спогадів, які не вмістилися б у кільканадцять книг. Думав про внука, хвилювався, щоб єдиного сина та невістку боротьба не затягнула у незворотне підпілля. А сам і зараз небезпечним вантажем в тайникові рукава ніс чергового грипса. Хоча, як колишній військовий, мусів розуміти безвихідь боротьби. Водночас знав, що й ці загарбники тут не навічно. Навіть був певен, що вже його Василько дочекається української держави. Задля цього і топтав цю хитру стежину, з якої добре було видно лісове довкілля, і, на якій швидко можна було зникнути, замаскуватися. Ось і зараз, не дійшовши до вищезгаданої дороги, та, несподівано зачувши торохкотіння двигуна полуторки, дідові не прийшлось метушитись. Узяв рішуче внука за руку і кількома кроками вони дісталися дуже зручної схованки в невеликому, але глибокому видолинку під горбом. Залягли. Попереду – дорога, як на долоні. А їх, окрім горбків, обступили густі кущі ліщини та вільшини. Дідо акуратно примостив палицю, поправив торбу і поклав руку Василькові на спину, бо машина вже замиготіла поміж соснини недалеко зліва. А через хвилину-другу, з’їхавши на узбіччя, зупинилась якраз напроти їхньої схованки. Двигун затих. З десяток вояків, усі з автоматами, через задній і боковий борти позіскакували на дорогу. З кабіни виліз кремезний офіцер і, пильно оглянувшись довкола, став за капотом машини, спиною до мандрівників. Черкнула трофейна запальничка. Сизий димок з-за широкої потилиці повільно піднявся поверх кашкета. Всі інші не курили. А водій у кабіні, навіть, рук не забирав з керма.
Василько, все бачачи, не ворухнувся під дідовою рукою. Страх боров цікавість.
Здоровань ще не накурився, як поміж соснами за дорогою, наче з – під землі, з’явилося четверо невідомих з німецькими автоматами. Передній – у високих буксових чоботах, чорних штанах, світло – сірій сорочці та темно-сірій камізельці, хвацько зсунувши бандерівку на потилицю, недбало ніс зброю дулом донизу. Під лівою пахвою притискав вицвілу військову торбу. Його продовгувате, під темно-русим волоссям блідувате обличчя все ж світилося, як це буває в людини, котра виконала нелегку роботу і йде відпочити.
Троє інших – непримітні, одіті хто в чім, але теж у бандерівках, понуро надітих, трохи відстали, йшли якось збоку. Їхня опущена зброя та обличчя видавали лиш втому, яка при відчутті безпеки тиснула сильніше.
Передній за метрів двадцять від здорованя всміхнувся:
-Ладно, майор, салюта нє надо!
І в цей момент ранковий ліс прорізало багатоголосся автоматних черг від машини. З розпачливими криками: “Ви что, сукі!” ці троє впали в ранкову лісову росу, як трави під косами. А передній ще двічі піднімався на коліна, дивився виряченими очима на офіцера, який повільно ступав до нього з пістолетом, і криваво харчав: “Майор, ти что очумел?!” Постріл з пістолета, наче дурнуватий ляпас, оглушив окривавлені слова…
За хвильку військові зволокли тіла і повантажили в кузов. Наповнена живими та мертвими, заторохкотівши, примара рушила в бік райцентру. Через вікно вилетів майорів недокурок і погас у дорожньому піску…
У схованці лежали, занімівши, аж поки гул полуторки не подався геть зовсім. Тоді дідо знову взяв Василька за руку. Хлопець незграбно підвівся. Він далі ледь встигав за незвично швидкою ходьбою діда. Знову йшли мовчки. Аж недалеко краю лісу, біля хреста дідо нарешті пробубонів: “Боже, така нечесть на ту землю ще не ступала!..” І, як завжди, коли тут проходив, перехрестившись, почав молитися. Василько, стоячи позаду, також. Наостанок, наче гладячи, дідо торкнувся верхів’я хреста, покритого сірою оцинкованою бляхою, і мовив:
– Не гнівайся, хлопче, що замучив швидкою ходьбою. Через совєтів сонце нас уже перегнало…
– Нічого, добре, що вони нас не виділи, – малому трохи вже відлягло.
– Добре, та про те зовсім забудь – еге ж? – дідо приклав вказівний палець до вуст.
Василько все зрозумів, йому не потрібно було повторяти. Він лиш прихилив голову до дідової руки і вони знову шаснули в гущавину на свою стежину. Далі дідо вже не квапився, хоча, як зазвичай, мовчав. Василько не від нині також знав, що ліс любить обережних і мовчазних.
Десь через півгодини стежина вивела їх до бурку, який сірою стрічкою тягнувся ген вздовж лісу, а вислизнув він недалеко справа із-поміж многоликої отари хат. Над ними виблискували майже однаковими трійками бані двох церков, шпиль костелу та чорнів димар гуральні… Здалеку здавалось, що війна не зачепила містечка, але хто міг походити та заглянути в десятки спорожнілих хат, у сотні покалічених душ?..
Ось тут з вересня Василько мав ходити до школи та проживати в діда Пилипа та бабці Параски. І навіть спати на маминім ліжку. Правда, там колись ще спали дві тітки – мамині молодші сестри, які повиходили заміж у райцентр. Дідо Пилип не був ні на жодній війні. Змолоду, і за Австрії, і за Польщі, і за совєтів працював кочегаром на гуральні. Та надбав з Параскою аж трьох дочок.
-А як тато маму знайшов так далеко? – навіть несподівано собі надумався запитати Василько про це вперше.
Дідо вже трохи втомлено мовив:
-У читальню “Просвіти” він сюди ходив. А потім, як з нею запізнався, майже щодня весь рік гонив сюди на молодому Мурині. Трохи ровером мого брата їздив, аж поки не оженились вони в тридцять четвертім…
Дідо Пилип зустрів гостей на вулиці біля брами. Ніс воду від помпи, яка сіріла біля сусіднього обійстя. Високий, худорлявий, одних із сватом літ. Обличчя безвусе, землисте. Руки довгі, з великими долонями, також темні від торф’яного пороху. Сіризну освітляла щира радісна посмішка. Поздоровавшись з Мирком і Васильком за руки, сказав задумливо:
-Затягнувся дуже той час, що при кожній зустрічі з близькими людьми серце мліє…
Посеред невеличкого подвір’я, обсадженого квітами, бабця Параска в коновці полоскала якісь лахи. Щупленька русява щебетуха, закохана в квіти. І сама, наче квітка, вона виглядала на десяток літ молодшою від чоловіка. А ще на її батьківськім подвір’ї скрізь попід штахетним плотом росли височенні вишні. Тож не дивно, що поки бабця втішалася гостями та виставляла на стіл свіженький, ще теплий борщ з кваском, Пилип вернувся з льоху і поставив на стіл літрову сулію своєї саморобної вишневої наливки. Рубінова посудина швидко вкрилася росою, бо зберігалась у льосі в обкладеній льодом паці. Пилип любив холодненьке пити, мабуть, тому, що все життя працював у пекельній кочегарці.
З дороги, довго не бавлячись із смачним борщем, Василько прихопив ще пирога з вишневою начинкою і подався надвір спостерігати за бджолами, що впивалися квітником. Бабця з великим червоним дзбаном пішла рвати вишні. Діди, залишившись у ванькирі з повною сулією і невеличкими келишками, притишено розмовляли.
-Цікаво, чи дідо розкаже про те, що вони бачили в лісі? – враз подумав Василько і побіг на ганок нишком вслухатись у розмову за відхиленим вікном та незабаром, сам себе засоромившись, знову взявся за свою улюблену справу. А в ці хвилини почуте було трохи дивним, не до кінця зрозумілим для нього. За столом говорили про тюрми, про Сибір…
Дідо таки не засидівся біля вишнівки, бо зрештою потрібно було влаштовувати Василька в школу. Незабаром вулиця, де проживали мамині батьки, вивела їх ближче до центру містечка. Там красувалась, побудована за Австрії, двоповерхова цегляна школа з високими вікнами і червоним черепичним дахом. На сірих сходах дві молоді жінки в легких сукнях про щось тихо розмовляли. Певно вчительки. Ще одна на драбині, виставивши гарні голі литки, мила вікно першого поверху. Пильне око діда Мирка більше нікого і нічого, вартого уваги, не помітило. Ще він вкотре переконав себе, що розумний онук не загубиться серед дітей, буде гідно примножувати його науку.
Пискнула важка потріскана кружалка. Вони обоє ступили на хідник, викладений з сіро–червоної австрійської цегли, на краях вже зарослий споришем. І враз обом ледь не до плачу зробилося жалісливо-сумно, хоча знали, що нині ще повертатимуться на хутір разом.