“Пригадую, як Лесю розхвалював Павло Добрянський, як її підтримали і Дмитро Павличко, і Петро Засенко. Хоча мушу сказати, що тільки оця, четверта книга віршів, дозволяють мені говорити про Лесю Шмигельську як талановиту поетесу…”
„СІМ СЛІВ. СІМ СТРУН. СІМ СИВОЧОЛИХ СМУТКІВ…“
Леся Шмигельська. Всеобрій. Поезії. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014. – 96 с.
Се вже 4 поетична книга поетеси із села Камінь на Рожнятівщині. Назви попередніх книг такі: „Поцілунок літа“, „Жінка з осені“, „Тепло незвіданих доріг“. Видані вони між 2010 і 2012 роками, здається так. Не можу знайти сих книг у своїй бібліотеці (тепер у ній ніхто нічого не може знайти; варто книзі десь на другий чи третій день після появи „залягти“ на дно, її не знайти вдень з вогнем).
Пригадую, як Лесю розхвалював Павло Добрянський, як її підтримали і Дмитро Павличко, і Петро Засенко. Хоча мушу сказати, що тільки оця, четверта книга віршів, дозволяють мені говорити про Лесю Шмигельську як талановиту поетесу. У попередніх ніби все було добре, але бракувало ледь-ледь помітного прориву, аби сі вірші були не лише віршами для себе, але й віршами для всіх.
Тематично Леся Шмигельська залишається в колі означених світоглядно-естетичних зацікавлень: інтимна лірика з особливим проминально-жіночим бринінням і глибинним відчуттям жіночих втрат; громадянських пласт – не пафосний, а індивідуально-болісне усвідомлення/невдоволення суспільно-дежавницького буття; філософсько-медитативні строфи; філологічна алітераційна гра. Змінилася пластика вірша, він став розкутішим, вільнішим, наповненішим…
Ілюзія намовлених огнів,
Коли горить минуле й невідоме,
Коли надія гіркне до оскоми
І день, що подарований мені –
Це всього-на-всього лиш звуки павутини.
І шал рутини…
Інколи собі думаю – що можна сьогодні вимагати від поета? Яких відкриттів і якої формально-змістової гри? Від поета можна вимагати лише одного – наважився ступити на сю трудну путь творчого зростання, йди. Ми не хочемо зрозуміти найголовнішого, постійної еволюції в мистецтві слова немає, про це одним із перших сказав Віктор Гюго. Але може поет осягнути певного естетичного рівня, який дозволяє говорити про нього в контексті літератури. Все це я нагадую тому, що Леся Шмигельська осягнула певний рівень естетичного визрівання, який дозволяє твердити, що сей досвід поетичний є вже не автотерапією, і не жіночою забаганкою, а досвідом естетичним. Чому саме цей рівень осягнула Шмигельська, а не інший? Тому що склалося все в одне: життєва дорога, літературне зацікавлення і природний психічний настрой. Вона осягає різні форми поетичного: класичний вірш, рубаї, філософські строфи, алітераційну гру, акростихи, мезостихи, – всі ці форми є добротними і професійно вивершеними.
Загальний ліричний настрой близький до костенківського вірша, але се не запозичення, се той генетичний код, який найяскравіше проявився у Ліни Костенко, і який визначив поетичні рамці українського жіночого письма.
Листопадево-зимова елегія – так можна визначити загальний тембр віршів Лесі Шмигельської. Легкий ритм, мелодійність, проста і доречна метафорика, – все у тій гармонійній наближености до „золотого перетину“, якого багато з митців прагнуть і не можуть знайти, оскільки його в природі –цього золотого перетину – не існує…
Зимо, тебе я все-таки люблю,
Здається ми з тобою обвінчались.
Сніжинка, що подібна на зорю,
Немов обручка, облягла мій палець.
(„Я так чомусь боялася зими…“)
Мине ця мить. Прийде зима, як гість,
Але чекати зиму я не вмію…
Іду у листопад, у листомрію,
Щоб до кінця хвилин збагнути зміст.
(„Осінній дощ“)
За вічну мрію, що живе в мені,
У завтра з нею йду, немов на свято.
Поезіє, впаду тобі до ніг,
Свята і грішна посестро крилата.
(„Поезія“)
Серед скрижалі смутку серця стуки,
Світанок стріну сріблом стоголосим.
Світ споконвічно світиться словами.
Сім слів. Сім струн. Сім сивочолих смутків.
(„Слово“)
Мені приємно говорити про таку книгу, бо вона додає світла і загальної божистої тональності. Ця поетеса зорієнтована на людину. І в цій своїй наївно-дитячій мрії викристалізовується громадянсько-інтимне „Я“ Лесі Шмигельської:
Нехай ця мить для мене первозданна –
Я біль образ прощу і відпущу.
Здається, цілий світ моливсь: «Осанна»
В одній сльозі на пристані дощу.
Гроза застала нас серед дороги,
Але в громах ми долю не кляли.
Мов увібравши в себе всі тривоги,
Через стіну дощу ми далі йшли.
Хилились від краплин стеблини кволі,
І сутеніло небо від тривог.
Усе росло й тягнулося до волі,
І ми росли. На пристані був Бог.
(„На пристані дощу“)
У час війни, зневіри, цинічного і варварського ставлення до християнських цінностей, цей простий і тихий голос є однією із тих індивідуальних стацій, які боронять і відвойовують простір Людини.