“Поетка Любов Проць, звісно, розуміє, що лопотіння прапорів на вітрищах епохи має бути легким. І свідомість її потенційних читачів, враховуючи це, повинна упірнути в непросте минуле рідного народу, щоб мати право на майбутнє. Якісь банальні рядки. Так, зрозуміло, скаже дехто. І, очевидно, буде правим…”
Поетку не спокушає мед порожніх слів
Проць Л. І. Знамена вітру, поезії. – Х.: Майдан. – 2015. – 260 с.
Розповідь про нову книгу віршів знаної поетки Любові Проць “Знамена вітру” вирішили розпочати “розкодуванням”двох моментів. І насамперед запропонувати свої варіанти пояснень. Скажімо, назву книги, як нам здається, легко вирахувати, коли перечитувати вірш “Самбірському товариству імені В. Кобельника”:
Та знов говорить з вітром знамено.
О, скільки раз купалось в теплій крові…
Відвагою настояне воно –
За танець лева в полі волошковім.
Поетка, звісно, розуміє, що лопотіння прапорів на вітрищах епохи має бути легким. І свідомість її потенційних читачів, враховуючи це, повинна упірнути в непросте минуле рідного народу, щоб мати право на майбутнє.
Якісь банальні рядки. Так, зрозуміло, скаже дехто. І, очевидно, буде правим. Але не в цьому полягає суть, бо головне бачимо у тому, що авторка вміє продертися крізь хащі банальностей і віднайти неповторність, заради якої варто жити:
Є кров холодна і гаряча,
Є кров швидка і кров ледача, –
Якщо ти, Господи, єси,
Молю: від рабської спаси.
Чотиривірш, яким усе сказано? Можливо. Через це і не дивуємося, коли на одній із сторінок цієї книги наткнулися на одкровення:
Вже мед порожніх слів, – не спокуша.
Всеобчищающої зливи!
…Брехнею опромінена душа
Бреде за світлячком блудливим.
Ви, либонь, уже зауважили, що в назві рецензії авторки, якщо можна так сказати, обіграли перший рядок цього катрена. Не бачимо ніякої зумисності у такому крокові. Адже віршник за своєю суттю є гравцем в слова. Справа, лишень, полягає в тому, аби з-поміж інших знайти свої. І відрадно, що Любові Проць вдалося відшукати їх. Принаймні збірка “Знамена вітру” у цьому переконує.
Тому й посилатимемося у своїх розмислах на це видання. Переконані, що по-іншому просто не можна. Не вважаємо якоюсь вадою і те, що в книзі переважно зібрані вірші громадянської тематики. Як зізналася сама авторка, це продиктовано вимогами видавців. Якоюсь мірою можна, очевидно, шкодувати, що такий ухил у компонуванні книги не дали змоги у всій повноті виявити пейзажний та інтимний струмені лірики. Та хочемо того чи ні, існує і зворотний бік медалі. Одноплощинність тематики допомогла зосередити увагу на основному у висловленні думки, яким послуговується авторка.
Тут, на нашу думку, Любов Проць з усією очевидністю ставить питання про необхідність суміщення громадянськості та справжньої художності у поезії. Це, якщо можна так висловитися, справжній ляпас поетки суспільній думці, яка ще з тоталітарних часів вважає, що смисл патріотичної лірики полягає у банальному заримовуванні прописних істин, які безперестанку намагається втовкмачити у наші голови ЗМІ. Ні, це не означає, що Любов Проць цурається “слизьких” для нашого сприйняття тем. Вона торкається їх. Але робить це по-своєму, щоразу віднаходячи щось оригінальне у висвітленні, зокрема, таку тенденцію можемо бачити у творах “Уста легенд затерпли гіркотою”., “Чорнобильська липа”, “Глумимось на рідних чорноземах, “Вік спантеличених традицій”, “Крайня хата”… Зумисно ставимо три крапки у цьому перелікові, бо його можна продовжувати і продовжувати. Слава Богу, вдатних творів громадянської тематики у книзі вистачає. Просто нам хотілося ще раз підкреслити, що поетка зуміла знайти своє у вираженні громадянськості:
Чужинські ватрища на ваблять,
Дасть Бог, приб’ємось до коша,
І щоб при нас — щербата шабля
І не пощерблена душа.
Громадянськість? Так! Але таку характеристику рядків вважаємо далеко не повною. За нею — філософічнічсть у сприйнятті навколишнього світу. За рахунок реалізації фонетичних можливостей рідної мови (ще один вияв патріотизму) авторка неповторно виражає загальнолюдські цінності та прагнення, по-своєму протиставляючи максиму життя.
До речі, тяжіння до такого методу вираження думки, є логічним продовженням творчої лінії, визначеної чверть віку тому у дебютній книзі поетки “Дубляни”. Нагадаємо, що тоді вона не була самотньою у вираженні тяглості до певного темарію через ймення видання. Адже того ж року побачила світ “Коломия” Мирослава Лазарчука — уродженця Гуцульщини. А ще раніше поціновувачі красного письменства були захоплені від “Зими в письменниці” Олега Лишеги. Мабуть, можна говорити й про інші творчі перегуки. Все це разом узяте, так зримо промовляє про загальну настроєвість поетичного покоління. А ще не залишає поза увагою його прагнення виразити громадянськість через оспівуванння найріднішого.
Очевидно, тут треба згадати ще про один момент. Маємо не увазі те, що прихід Любові Проць у літературу співпав з дискусією між “сповідальністю” та “метафоризмом”, яку свого часу започаткували Ярослав Мельник та Микола Рябчук. Між іншим, можна багато говорити на цю тему. Але не будемо, тільки скажемо, що поетка з Львівщини більше тяжіла і до “сповідальної” течії. Хоча, як нам здається, у такому поділові спостерігається певна умовність. Адже у віршах поетки знаходимо і цікаві метафори”
Вже вечір з перебитим карком
Волочить міхи темноти
чи
Ці вечори — шалені дон-жуани
Серця пакують в зоряні сакви.
Повернення в літературне минуле (а воно в даному випадку є очевидним) цікаве не тільки з літературознавчого аспекту. Адже вона дає можливість глибше зрозуміти до якого творчого берега прибилася письмачка. Тут поділяємо думку Ігоря Набитовича (автора передмови до цієї книги) про неомодернізм лірики Любові Проць, котрий виріс з грунту попередніх уявлень. Маємо підстави також мовити про неперебутність традицій, котрі живлять творчість.
Спробуємо проілюструвати це на конкретному прикладі, згадавши про те, як поетка використовує образ місяця, враховуючи, що він має високий статус в українській духовності:
Вже й місяць ієрогліфом завис
Над азбукою степу золотого…
Таку сентенцію читаємо в одному з віршів Любові Проць. Але вона навряд чи виразить усі її почуття. І цю думку, очевидно, підтвердять рядки: «і місяць кігтиком золотистим», «місяць срібною кулею вцілив», «на плесі ночі – місяць повний»… Як тут не провести ремінісценцій з окремими рядками Володимира Базилевського, Павла Вольвача. А ще, мабуть, варто згадати про місячні атрибути у творчості Івана Франка, Богдана – Ігоря Антонича, Євгена Маланюка, Василя Симоненка, Ліни Костенко. Дозволимо собі ще одну цитату: «блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав». Це – Тарас Шевченко. Чомусь саме ці рядки геніального Кобзаря приходять на думку, коли у Любові Проць читаємо: «сновида – місяць, як нічна пора, шугне зі скелі – бризки стануть дибки». Здається, що потайні слідочки ремінісценцій можна відшукати, якщо замислитися над цим.
Тим паче, що ремінісценцій з Тарасом Шевченком є не тільки тут. Досить прозорими вони є у катрені «Мій час» , усе таке ніяке і безлике, безмовне, безголосе, без’язике, пустеля: нікогісінько ніде, волаєш в тиші – Господи, ти де?». Як тут не згадати «Минають дні, Минають ночі».
Між іншим, такі співставлення можна продовжити. Та, либонь, вищезгаданого досить, щоб ствердити непроминальність традицій в неомодернізмі Любові Проць. Лишень додамо, що він яскраво простежується у творах з епіграфами та поетичними присвятами Іванові Франку, Богданові Лепкому, Богданові – Ігореві Антоничу, Євгенові Маланюку, Василеві Симоненку, Ліні Костенко, Павлові Вольвачу…
Дуже хочемо, щоб наступні книги поетки були більш промовистішими. Й переконані, що заради цього варто працювати над словом, щоб воно зблиснуло новими гранями неповторності.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук,
професор кафедри української мови і літератури
Кременецької гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Григоровича Шевченка
Ігор Фарина,
член Національної спілки письменників України