У рідних Дедеркалах мене не було майже чотири роки. Це була швидше втеча, як і тоді, майже п’ятьма роками раніше – із Києва додому.
***
Було спекотно й я весь намок від поту. Піт стікав лобом, скочувався горбиком носа, потрапляв у очі та, перемішавшись із пилом, лишав брудні смуги на писках. Хотілося витертися футболкою, але перед тим її не завадило б вижати. Звіддаля ледь тьмяно виблискував на сонці дешевою сріблястою бляхою дах костелу. Колись він був пофарбованим у червоне. В запилюжених туфлях запарились ноги й я відчував звідти неприємний запах. Цілу добу не роззувався. Їхав електричками, аби подовжити подорож до місця, де народився. Народився я все-таки там. А все, що трапилось доти і трапиться далі – то лиш мандрівка. Якій немає кінця. І я зовсім не певен, що вона почалася в день моїх народин – у вісімдесят третьому. Можливо, раніше.
Асфальт роз’їли вибоїни – побомлено автівками, вітром, дощем і часом, якщо хтось вірить у існування останнього. Я лише відчуваю, як ноги болять після пройдених кілометрів. А час мене не цікавить. Що нині, що вчора, що післязавтра. Хіба не однаково схожі вони між собою?
Я сідаю обабіч дороги і зиркаю позад себе на ліс – колись там закінчувалася Польща й починався Союз. Мій прадід це пам’ятав, а у мене що з пам’яттю, що з часом – великі проблеми. Дивлюся на стиглі черешні та ніяк не можу стати на ноги, аби набрати у жмені тих ягід. Вони звисають на рівні грудей. Лише підійнятися.
У «Фіалці» в цей час порожньо. Жодних клієнтів. У київському «Купідоні» також бувають такі моменти. Але то – спозаранку. Тут – цілими днями, окрім хіба свят і подекуди вихідних.
Слав, ти? Сто років не бачила…
Та ні, всього лиш чотири…
Пропав десь…
Вже знайшовся…
***
У Козятині сильно шпарив дощ. Доки я встиг добігти із будівлі вокзалу в найближчий – брудний та пропахлий алкоголем і сечею генделик – у туфлях хлюпало, із джинсів стікало. Комфортом і близько не пахло. Апетит зовсім пропав. Я дивився на вимиті дощем залізничні колії і пригадував. Від протягів і мокрого одягу бралися дрібні дрижаки. Усі мої думки вертілися довкруг Дедеркал, куди повертався. В центрі їх громадилася кремезна споруда, яку було видно з чотирьох навколишніх сіл. Вона давила на мозок не згірш Кафкіанського замку. Костел заважав думкам рухатись вільно. Я вистукував пальцями по поверхні дерев’яного столика щось незрозуміле. З волосся капало і я ніяк не міг підпалити цигарки…
***
Був кінець вісімдесятих. Грунтівкою повз бабусину хату пронеслися два горбатих синьо-білих газони Я стояв осторонь і дивився. Автобуси здійняли густу куряву. Мої волосся, тіло та одяг покрилися пилом. Я закахикався від пилюки. За брудними автобусними шибками виднілися, наче зліплені з пластиліну, обличчя міліціянтів. Наступні кілька днів в районі лише й говорили: з ЛТП втекли зеки. Саме так у нас називали пацієнтів лікувально-трудового профілакторію, що містився тоді в будівлі костелу. Насправді, то були лише алкоголіки на примусовому лікуванні.
Тоді була пора суниць і всі боялися йти до лісу по ягоди через тих «зеків». Вони десь там ніби ховалися.
Мам, а може таки сходимо?
Ми врешті зібралися і пішли. Я, мама та Люба, материна подружка. Люба була молодша, ніж мама. Вже за биковецьким пагорбом стало лячнувато. Ближче до лісу я лише вишукував поглядом у зарослях мордастих і бородатих утікачів. Як на мене, п’ятирічного, такими вони мали бути. Ніяк не міг зосередитись на суницях. У лісі парило, літали комарі й росло повно кропиви. Я присів на трухлявий пеньок і підпер підборіддя руками. Втомився. А тоді раптом, наче ошпарений, підірвався і закричав:
Аааа!..
Мати прибігла першою. Тоді підоспіла і Люба. Я розчервонівся і сльози текли з очей. У пеньку великі руді мурахи зробили собі житло і я, зручно вмостившись поверх, порушив їхню домашню ідилію. Ось і отримав.
Ще більше, аніж від плачу і болю, розчервонівся, коли з мене зняли штанці й заходилися витрушувати тих клятих комах. Вони покусали усі сідниці.
Весь у червоних плямах, – констатувала мати.
Було соромно стояти ось так, голяком, перед Любою. Я намагався не дивитись їй в очі…
***
Я знову глянув на мокру колію і спохопився. Зиркнув у свій мобільник і втихомирився. Ніби встигаю, та й навіть коли спізнюся, можна поїхати наступною електричкою. Хотілося віддалити своє прибуття додому. Було трохи страшно і лячно повертатись туди.
Залунав гудок телефону. Я взяв слухавку. То була Єва:
Ти вже доїхав?
Ще ні. Я не спішу. Але доїду.
Дощ затих. Під сусіднім магазинчиком якийсь юродивий, із тих, що постійно ошиваються по різних вокзалах, вигукував вірші.
Я вам ще й не таке розкажу!!! Я про кожного з них знаю!!! І про Юльку, і про Януковича, і про Путіна, і про Порошенка вже знаю!!! Я про всіх наскладав віршів!!!
Може й знаєш, подумалося. Закинув наплічника за спину й побіг на свій потяг.
***
Вперше я приїхав до Києва електричкою. Це було у двохтисячному. Всі вагони були набиті людьми з кравчучками і кучмовозами. Важко було дихнути і півдороги прийшлося стояти, відчуваючи перегар якогось мужичка позаду. А до моєї руки притислися товсті сідниці якоїсь дебелої тітки. Вона весь час щось бурчала і сперечалася з іншою, а я стояв і боявся поворухнути рукою. Заледве не знудило.
Відтоді я в столиці.
Тому й вирішив їхати на Дедеркали цим незручним транспортом. Щось знакове бачив у цьому. А ще хотів розтягнути подорож і поринути в спогади. Вони перемішалися в пам’яті і вишикувати їх в хронології було неможливо. Між кінцем і початком часто не вистачало середини. Та й кінець і початок виглядали сумнівними. Мабуть, надмір емоцій давався взнаки. Історії виникали одна за одною – цілі або уривчасті – часто за мить не лишаючи ні сліду у пам’яті. Подібне трапляється ще зі снами.
***
У «Фіалці» зараз працює Олька. Я беру келих «Білого лева» і цмулю. Олька про щось розпитує.
Колись тут була совдепівська їдальня, також «Фіалка». Просто велику вивіску не міняли: навіщо тратитись на демонтаж і встановлення нової? Ми часто заходили сюди з дідусем. Мені видавалося, ніби тут смачно готують. Пахло кухнею і погано вимитим посудом. Знаєте, коли посуд миють, але без миючих засобів, лише в гарячій воді? Дід брав нам перше і друге, а собі ще карафку горілки. Я пив компот або кисіль, а він пив зі стопочки по п’ятдесят грам і перекидався фразами з дядьками за сусідніми столиками. Там тоді було людно.
Олю, ти ж знаєш, тут народився сам Гуго Колонтай?.. Десь там, за костелом.
Я махаю рукою у бік костелу. Він там, зовсім поряд, через дорогу. Пиво потроху зганяє втому та звільняє мені язика.
Хто?
Автор першої польської конституції та філософ…
Ні, не знаю. Це ти у нас вумний.
Ти втрачаєш лік часу і починаєш задумуватись: а скільки тобі? Тридцять два, п’ять, вісімдесят чи три століття? Я зростаюся з мурами і крізь мене ростуть бур’яни, моїм тілом лазять мурахи й вужі, а здичавілі собаки гризуть мою кістку.
Замовляю іще один келих.
***
Вже трохи веселим виходжу з бару й хапаю ротом рідне повітря. Прямо і трохи праворуч школа, де вчився, а трохи позаду й праворуч – ЛТП, костел, церква, райвідділ НКВС, кінотеатр, будинок престарілих, семінарія… Що тільки не розміщувалося у цій кремезній споруді за її майже трьохсотлітню історію. На вулиці майже порожньо. Я проходжу кількадесят метрів і спиняюся перед будівлею. Революції тут не було. І війни не було. Але куча битої цегли від зруйнованої споруди, яку приліпили до костелу вже за совєтів, – викликає непевні думки. У кишені джинсів вібрує мобільник. На екрані висвітлюється надпис – Сестра.
Алло!..
Вона щось говорить у слухавку, але я ледве чую. Сонце ховається за стінами замку. Я спотикаюсь об руду биту цеглину зі шматком штукатурки.
Свєт, я скоро буду!..
Сестра каже, що вже чекають на мене.
***
Я прямую до бабусиної хатини. Там я народився. Всі події втрачають смисл і перестають бути вартими уваги. Війни та революції, смерті й народження. Відчуваєш себе не сильно молодшим якоїсь будівлі. Життя видається нуднішим, ніж Прустова писанина.
На мості через річку Кума стоїть білий бусик. Коли підхожу ближче бачу, що це Антонюки фарбують моста у синьо-жовте. Пахне фарбою і застояною водою.
Ми вітаємося. Ніби нічого і не змінилося. Вася Кіт теж фарбує.
Здоров, Бодрий! Надовго до нас?
Побачимо, – усміхаюся.
Є цигарка?
Тримай.
Ми стоїмо і усміхаємось один одному. Куримо.
Заходь у гості. Вип’ємо за приїзд.
Обов’язково, – відповідаю і пришвидшую крок.
Позаду, на пагорбі, височить камінний гігант і щось там шепоче мені на вухо. Та я вже не чую.
***
Об стіну бабусиної хати сперто зеленого велосипеда. Колись, у дитинстві, я катався на ньому. Педалі хиталися, а через погано підтягнутого ланцюга і стару зірочку в задньому колесі – важко було гальмувати. Через це я часто оббивав собі лікті й коліна.
А що з костелом
Свєтка продовжує щось доповідати й не чує мого питання. Я повторюю ще раз.
А?.. Та нічого. То хтось там викупив оті елтепівські прибудови. Розібрали на цеглу. Цілу забрали, а бій уже другий рік не заберуть.
***
Врешті я вкладаюся в ліжко…
Прокидаюся, бо відчуваю, як сонце промінням б’є по очах. А ще по мені щось повзає і ніби кусає. І піді мною щось прохолодне і мокре. Я намагаюся розчепірити очі і крізь дрімоту бачу Його високу барокову стіну. Сам лежу на покритій росою траві, а моїм тілом лазять великі комахи. Поряд зручно вмостився худий та весь у реп’яхах собацюра. Висолопив язика і лежить. Спостерігає за мною.
Усе лиш мандрівка. Але деколи ти не знаєш звідки вийшов і куди дійдеш. – говорить мені собацюра.
P.S. Усі персонажі в написаному не мають жодного стосунку до реальних людей. Всі події – гра автора з реальністю.