Україна на чужих вітрах

“І тут я себе ловлю на думці, що світ не такий, але хто сказав, що не такий – просто Ольга Яворська любить і робить його таким: романтичним, добрим, і в цьому, сотвореному нею, світі, як не як, хочеться жити…”

УКРАЇНА НА ЧУЖИХ ВІТРАХ

Ольга Яворська. «На чужих вітрах». – Львів: Апріорі, 2015. – 260 с.
Читаю роман „На чужих вітрах” Ольги Яворської як істинно народну книгу, і відчуваю себе, наче в храмі – розважливо й уважно вчуваюсь, і душа моя тішиться, мов дитина. Щипаю себе за вуса, чи не здитинів, бува, або чи не дає себе знати вкраїнська сентиментальність, бо читаю і плачу, бо життя й долі людські проходять переді мною – не манекени, а таки надхненні, з міткою Божого призначення на цій землі. Не раз назавжди склепані, а правдиво живі й незмінно величні, хоча ми й знаємо, що вічно змінюватись звичай велить: щасливе пульсування! Йдеться не так про зміни, як про святе оновлення, ризикну сказати, преображення, примирення й шанс вдосконалення перед всевидящим Оком, яке все бачить, всіх любить і благословляє.
Знов переконуюсь, що основою особистості є обдарованість любов’ю, совість і гідність прямування, вистражданий моральний максимум, без якого й найбільше обдарування марнує свій заряд. Олю я знаю давно, й ось у цьому „романі про УПА” вона явила нам свої кращі чесноти, перейнялась до глибини душі болями й радощами інших людей і сягнула справжнього успіху. Звісно ж, дала себе знати й письменницька працьовитість, і довголітні вчительські старання.
Образи її героїнь дуже світлі, списані насамперед із себе самої, але перегукуються як із класикою, так із буттям і побутом народної душі, покликом вічного духу правди й справедливості, без якого нічого не стається на білому світі. Живі стигми характерів так ґрунтовно виписані, з таких достовірних психологічних глибин, і головне – подані в розвитку, що їм віриш. Скажете: вірити можна в Бога – саме так, це ж Божі діти, створені за образом і подобою, через них Він реалізує програму світотворення. Саме із цих прикладів духовної сили, із цих живчиків народної моралі могла зрости армія героїчного чину і посвяти. Можна й треба говорити про письменницьку майстерність, бо ж, як то кажуть, шила в мішку не сховаєш: Ольга гранично щира, не фальшує – все правдоподібно, наче вихоплено з гущі суспільних взаємин, а воно ж зібрано по краплині, перетворено й сотворено заново, обжито й пережито в творчих муках – тому переконливо й зачіпає за живе. І тут я себе ловлю на думці, що світ не такий, але хто сказав, що не такий – просто Ольга Яворська любить і робить його таким: романтичним, добрим, і в цьому, сотвореному нею, світі, як не як, хочеться жити.
Чи не впадаємо в гординю, коли хвалимо, не кажу себе, а навіть одне одного? Такий ризик переживають усі, але якщо я трохи й перебільшую в своїй похвалі досягнень нашої письменниці, все ж вірю, що можна надолужити в наступних творах, виправити ті чи інші недоліки, збагатити психологічно-душевну достовірність характерів, і все-все, що стосується письма та письменства, бо це ж велика відповідальність – творити для народу!
Твір складається з двох частин: у другій трохи забагато риторики, хоч її може оправдати динаміка й густизна подій – треба чітко й недвозначно висловити основні думки, дати точну оцінку окупаційній зачистці території – бодай конспективно й прискорено показати фінал боротьби… Позитив у тому, що Ользі Яворській вдалось наголосити на прямостоянні й прямоходінні української людини, і цей гуманістичний посил найголовніший.

Богдан ЧЕПУРКО,
член НСПУ, м. Львів