Граф Кароль Лянцкоронський з Чортківщини був не лише “останнім гуманістом європейської аристократії”

«Нам не згубити духу, ані шалу», – це рядок із власного вірша Лянцкоронського. Він впродовж усього свого довгого і активного життя залишався вірним шляхетському духові, неодмінним атрибутом якого вважалася повага до права, висока освіченість і глибоке розуміння багатьох європейських культур…”

Кароль Лянцкоронський, як виявляється, був не лише “останнім гуманістом європейської аристократії”

Чи мають українці власну аристократію та чи потребують її?

Часи «краткого курса истории ВКПБ», здавалося б давно пішли у небуття. Як би там не було, час не стоїть на місці і вітчизняну історію починаємо вже сприймати без купюр, все більш багатогранною і все менш залежною від ідеологічних стереотипів. І тут виявляється, що добрий слід у історії України залишили не лише землероби та робітники, ну ще запорозькі козаки, але подекуди – ще й вітчизняна шляхта, духовенство та багаті землевласники та промисловці, котрі довгий час носили знеособлене тавро «панів-екплуататорів трудового народу». В сучасних підручниках історії вже можна віднайти згадки про шляхетних та багатих людей, котрі власним коштом створювали лікарні, школи, бібліотеки, музеї, театри, будували церкви, закладали парки та сади, піднімали господарство: про родини Потоцьких, Скаржинських, Тарновських, Скоропадських, Ґалаґанів, Симиренків, Ханенків, Терещенків, Євгена Чикаленка, батька й сина Рильських, братів Бродських…

Дивно, але вдячна пам’ять про шляхетних філантропів, меценатів та громадських діячів за останні роки краще прижилася не у галицькому «П’ємонті», натомість переважно на сході Україні. Так, приміром, про засновника заповідника Асканія-Нова барона Фрідріха Фальц-Фейна здається не знають лише повні невігласи. Нині біосферний заповідник навіть носить ім’я барона. А от ім’я графа Володимира Дідушицького, засновника заповідника «Пам’ятка Пеняцька», до речі першого у Галичині та на теренах сучасної України, за великим рахунком, донині припадає порохом історії… Це ім’я мало про що скаже навіть пересічному львів’янину, який звісно ж, глибоко пишається своїм неповторним містом та його історичним спадком. І прикро від того, адже граф Дідушицький був творцем ще й природничого музею у Львові, можливо найбагатшого в Україні – нині Державного природознавчого музею НАНУ… Натомість киянам сьогодні більш відомі імена Терещенків та Ханенків, чиї приватні колекції лягли в основу столичних художніх музеїв. Навіть вулиця «Терещенківська» у столиці є… Ще один приклад: граф Станіслав Потоцький у суспільній свідомості пересічного українця фігурує перш за все як меценат, творець дендропарку «Софіївка» в Умані, а от численні представники цього роду, котрі залишили величезний матеріальний і культурний спадок у Галичині, переважно залишаються усього лиш безликими представниками експлуататорського прошарку «польських магнатів».

Отже тут перед нами досі проглядається величезне неоране поле кропіткої дослідницької та просвітницької роботи. Адже витоки ідеологічного стереотипу, сенс якого сконцентровано у горезвісному твердженні, що «українці шляхти не мають і не потребують!», загубилися у століттях. Але це поле неодмінно варто орати і засіювати, тому що історія України без згадувань про вагомий спадок шляхти, вочевидь залишалась би ідеологічно викривленою, неповною та необ’єктивною історією. Тому що реальна малочисельність національної аристократії не пихатість і вихваляння повинна викликати насправді, а розпач!…

Основою економіки Східної Галичини у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття становила велика земельна власність, що зосереджувалася переважно в руках шляхти: князів Любомирських, Сапєгів, Яблоновських, графів Потоцьких, Дідушицьких, Голуховських, Скарбків, Замойських, Баденів, Лянцкоронських та інших. Станом на 1902 рік великим землевласникам тут належало 27,2 % орних земель, 84,7 % – лісів, 48,6 % – пасовиськ і полонин, 34,1 % – луків і городів.

Найбільшими землевласниками на території нинішнього Чортківського району на той час були графи Лянцкоронські.

Рід Лянцкоронських з Бжезя прийшов на Поділля ще у XVI столітті. Першим з них з’явився у наших краях Гієронім Лянцкоронський, який впродовж багатьох років і баталій служив ротмістром королівського війська на прикордонні Речі Посполитої. Десь у проміжку між 1548 – 1555 роками від одружився тут із Анною Іскрицькою з Ягільниці. Схоже на те, що це був шлюб за розрахунком, адже Гієронім за багаторічну службу отримав від короля лише повноваження старости у Скалі і накопичив немалі борги. Анна ж володіла родинними маєтностями у Ягільниці. Згодом їх успадкував син Гієроніма від першого шлюбу Станіслав. Так подільське поселення стало одним із родових гнізд графів. Так розпочала свій родовід т. зв. «Ягільницька лінія» роду Лянцкоронських. Станіслав Лянцкоронський виявився більш успішним, аніж його батько, як у державних, так і в господарських справах. Від короля Стефана Баторія він отримує 1581 року привілей проведення у Ягільниці ярмарків на Зелені Свята та св. Миколая. До своєї смерті у 1592 році Станіслав окрім Ягільниці володів ще й десятком інших сіл на Поділлі і до успадкованого Скальського староства додав високий титул Галицького каштеляна. Більш високо – титулом Руського воєводи та Великого коронного гетьмана – королівський двір оцінив діяння іншого Станіслава Лянцкоронського, з чиїм ім’ям пов’язують будівництво мурованого замку у Ягільниці. Але то було вже у наступному, XVII столітті.

Лянцкоронські були пов’язані із Ягільницею в усі наступні століття (із перервою на роки турецької експансії), чимдалі більше – економічними інтересами. Містечко над Черкаскою поступово втрачало роль «фамільного гнізда». По мірі того, як життя родини переміщувалося до столиць, тутешній величезний замок ставав непотрібним. Після першого розділу Речі Посполитої його було передано австрійській державі. 1817 року тут було відкрито державну тютюнову фабрику.

Але Лянцкоронські продовжували активно розвивати господарську діяльність у Ягільниці. Найбільш завершеного вигляду господарський комплекс «Ягільницького ключа Лянцкоронських» набув у кінці ХІХ століття, коли його власником був граф Кароль (Карл) Лянцкоронський гербу Задора (1848 – 1933).

«Нам не згубити духу, ані шалу…»

У сучасній польській та німецькомовній історіографії досить повно відображено життєвий шлях Кароля Лянцкоронського: як відомого на цілу Європу мистецтвознавця, дослідника історії, письменника, колекціонера, мандрівника, громадського діяча та мецената мистецтв, а також – як впливового політика та цісарського вельможі. За своє життя граф був членом Верхньої палати Державної Ради у Відні, віце-президентом Організації охорони культурної спадщини, особистим радником цісаря Франца-Йосифа, кавалером ордену Золотого Руна… Мав почесні звання дійсного члена Академії Наук у Відні, доктора honoris causa Берлінського та Ягелонського університетів.

Приятелював із такими видатними особистостями у середовищі мистецької богеми, як скульптор Огюст Роден, поети Райнер Марія Рільке та Гуго фон Гофмансталь, художник Яцек Мальчевський… Його приватна колекція творів мистецтва у Відні вважалася однією з найбагатших у Європі. Старанням Лянцкоронського також завдячують збереженням численні пам’ятки археології, історії та архітектури у Греції, Малій Азії, Італії, Австрії та Польщі, куди він споряджував за власний кошт численні пошукові експедиції. Враження від наукових експедицій описав у власних книжках, найбільш відома з них – «Довкола світу 1888 – 1889 враження, погляди» . Як співорганізатор і член найвищих австрійських відомств в справах культури – долучився до утворення на терені всієї держави установи, яка опікувалася пам’ятками історичної спадщини, а також сучасної реставраційної служби.

Біографи досі називають його “останнім гуманістом європейської аристократії” . Подекуди навіть йдеться про період у культурному житті на широкому східноєвропейському просторі межі ХІХ – ХХ століть, як про «епоху Кароля Лянцкоронського».

«Нам не згубити духу, ані шалу», – це рядок із власного вірша Лянцкоронського. Він впродовж усього свого довгого і активного життя залишався вірним шляхетському духові, неодмінним атрибутом якого вважалася повага до права, висока освіченість і глибоке розуміння багатьох європейських культур. Власну пошану до імперативу верховенства права Лянцкоронські декларували у фамільному кредо, накресленому на гербі Задора: “Flammans pro recto”, що можна перекласти з латини, як «Горіння за право».

Граф володів десятком мов: від латини і давньогрецької – до польської і української. Він скрізь був бажаним гостем і скрізь почувався, як у себе вдома: у Відні, Кракові, Римі, Афінах, Стамбулі – і в рідних Роздолі та Ягільниці.

Був двічі одружений: від першого шлюбу мав сина Антонія, від другого – доньок Кароліну та Аделаїду.

Справжнім шаленством його життя були історія і мистецтво. Багато хто із сучасників згадує його, як статечного чоловіка велетенського зросту, із високим чолом, пишною рудою – «лев’ячою» – бородою та королівськими манерами. Певним дисонансом до зовнішнього вигляду була його мова: особливо коли розмова торкалася тем історії та мистецтва, Кароль обрушував на співбесідників безперервний водоспад слів, у який годі було вставити хоч би запитання…

Його особиста доля щільно поєдналася із долею Габсбурзької монархії на зламі століть – “Це був світ, в якому він жив, який сформував його і до якої він належав всім серцем” – згадувала Кароліна Лінцкоронська, його донька, на якій обірвався славний родовід Лянцкоронських.

Як рухи за державну незалежність багатьох молодих націй у 1918 році призвели до краху багатонаціональної Австро-Угорської імперії, розпався і його світ. Лояльність до цісаря і почуття приналежності до вузького кола віденської та міжнародної аристократії стали причинами того, чому він, з його колосальним досвідом і ерудицією, не зміг знайти свого місця у новій реальності, і поступово пішов із суспільного життя. А можливо новоспечені польські політики виявилися надто близькозорими, щоб зрозуміти потребу молодої країни у діячах масштабу Ланцкоронського? Можливо вони також вважали, що “шляхти не потребують”? І можливо у цьому була одна з причин того, що вони не спромоглися забезпечити громадянської та міжнаціональної злагоди у міжвоєнній Польщі?

«Він мав дуже широку освіту, сформовану його ненаситним бажанням постійно розширювати свої знання шляхом читання безлічі книжок та перебування у подорожах. Його непохитна пам’ять, яку ми могли б назвати сьогодні «цифровою» була у тому великою підмогою. Це допомогло йому зберегти відмінну працездатність до кінця своїх днів – до 85 років», – написала про нього донька Кароліна .

Помер Кароль Лянцкоронський у Відні 15 липня 1933 року – уже в той час, коли Європа дивилася в очі німецькому націонал-соціалізму.

Друга світова війна і повоєнні часи глибоко зруйнували справу цілого його життя. Частину колекції живопису та скульптури з віденського палацу Лянцкоронських було конфісковано Германом Герінгом за наказом самого фюрера. Навесні 1943 року, через загрозу повітряних нальотів союзників, конфісковані віденські колекції – серед них колекція Лянцкоронського – почали перевозити по рейху. Нарешті, частина картин з віденського палацу опинилася в соляній шахті неподалік від Зальцбурга. Гітлер хотів знищити мистецькі скарби Відня, якщо поразка Третього рейху стане реальністю. Їх було врятовано завдяки ентузіазму кількох людей, працівників шахти. Але насамкінець знамениту колекцію Лянкоронських було розпорошено по різних музеях. До того ж союзницька авіабомба таки вцілила у віденський палац Лянцкоронських – через сильне руйнування його розібрали у повоєнний час.

Врешті решт приголомшена війною Європа забула того, хто був одним з найвідоміших суспільних діячів на рубежі 19-го і 20-го століть.

Мій край…

Рідним краєм для родини Лянцкоронських була Східна Галичина. Саме тут, у Роздолі – а не на популярних середземноморських курортах – родина щороку проводила літні вакації, що тривали від червня до жовтня. Саме його донька графа, Кароліна завжди називала «моїм краєм».

Донині майже немає наукових джерел, котрі описують господарську діяльність Кароля Лянцкоронського, як великого землевласника. Адже граф – принаймні у часи Австро-Угорської імперії – мав у Галичині чималі маєтності. Роздольський маєток виконував функції літньої резиденції графської родини. Для цього тут у долині Дністра було розбудовано помпезний палац з парком….

Варто зауважити, що сам Кароль Лянцкоронський, із властивим йому художнім смаком вельми критично ставився до архітектурних форм власного палацу, що подавляли скромний містечковий ландшафт. Як згадує Кароліна Лянцкоронська, батько часто повторював: «Це я своїм палацом зіпсував Роздол» .

Натомість у ягільницькиму маєтку він послідовно розвивав аграрне виробництво. Для візитів панської родини тут було облаштовано лише невеликий лісовий палацик у лісі Білавина. До слова, літні люди у Ягільниці та Росохачі донині називають цю лісову місцину «Палацики».

Можна стверджувати, що саме належно організоване та ефективне господарство «Ягільницького ключа» й було отим міцним економічним тилом, що давав графу можливість збагачувати свою мистецьку колекцію, вести активну наукову та меценатську діяльність.

Господарська діяльність вочевидь не захоплювала Лянцкоронського – вона не була для нього предметом “шалу”. Втім ознайомлення із відомостями про його господарський архів, що зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові, дає підстави стверджувати, що граф управляв своїми маєтностями відповідально і ефективно.

Тобто його можна вважати не лише «останнім гуманістом європейської аристократії», але ще й успішним господарським діячем у своїх володіннях. Безумовно тут у нагоді стали правничі знання (Кароль мав диплом доктора права Віденського університету), але мабуть для багаторічного успішного господарювання у глибокій провінції цього було мало.

Треба було ще й любити цю землю та її людей… І бути аристократом, що не женеться за сіюхвилинними вигодами.

Згідно з батьківським заповітом, складеним у Відні 14 лютого 1874 р. Казимиром Лянцкоронським, його синові Каролю відходили Ягільницький, Комарнівський та Яворівський господарські ключі (цілісні маєткові комплекси). Також йому належали Мельштинський ключ у Західній Галичині, Водзіславський у Королівстві Польському, а також маєток Фрауенвальд. У 1890 р. загальна площа галицьких маєтків Кароля Лянцкоронського сягала 35186 моргів землі (1 морг дорівнював 0,57 га), з яких 12590 займали ліси, 22596 – інші землі.

Ягільницький ключ охоплював землі довкола містечок Ягільниці та Улашківців, а також села Антонів, Хом’яківка, Долина, Нагірянка, Мухавка, Свидова, Сосулівка, Ягільниця Стара, Росохач, Салівка, Шульганівка і Заболотівка. Загальна площа маєтку на липень 1893 р. становила 14691 морг землі, з них 9489 моргів займала рілля, 4500 – ліси, 415 – пасовиська, 175 – луки і городи, 26 – ставки та 86 – так звані неужитки.

Адміністративним центром маєтку було містечко Ягільниця, що на той час входило до Чортківського повіту. Тут наприкінці ХІХ століття налічувалося до трьох тисяч мешканців. Чисельно переважали особи юдейського віросповідання (1323) та римо-католики (952). Греко-католики перебували у відносній меншості (631). Втім у навколишніх селах домінували саме греко-католики, переважно русини-українці.

Адміністрація маєтків Лянцкоронських була доволі компактною – особливо у порівнянні із сучасним стандартами. Найвищою інстанцією було Головне управління маєтків (Naczelny Zarzad dobr), котре знаходилося у м. Комарно (нині у Львівській області). До його штату входили уповноважений (pelnomocnik), адвокат, рахівник та касир. Наступною інстанцією була ключова адміністрація (адміністратор ключа, касир та рахівник ключовий), що управляла всіма напрямками господарства на території ключа. Керівництво фільварками здійснювали економи, практиканти, гуменні, польові, наглядачі за виконанням робіт. Від рангу чиновників та фахівців залежала і заробітна плата. Найвищою на 1886 р. вона була в уповноваженого Адама Ноеля і становила 8000 злотих ринських щороку. Річна зарплата адміністраторів ключа коливалася в межах 2500–3000 зл.р., адміністратори фільварків отримували 400–500 зл. р. щорічно.

Повага до законності та правопорядку демонструвалася Лянцкоронскими не лише у декларації фамільного герба, але й у буденних господарських справах. За перших проявів свавілля чиновників присікалося. Так, наприклад, у 1898 р. було звинувачено у привласненні грошей касира ключової каси Ягільницького маєтку Янушовського. У 1914 р. розслідувалася справа адміністратора ключа Зигмунта Кубельки, звинуваченого у безгосподарності й нецільовому використанні коштів маєтку.

Повага до освіченості та наукового ведення господарства також простежувалася у веденні господарства: так для підготовки і підвищення кваліфікації фахівців Лянцкоронський заснував у Ягільниці рільничу школу та виділив для неї поля й будівель на суму близько 16 тис. корон. Це був перший у повіті навчальний заклад, де можна було отримати спеціальну освіту. Під час Першої світової війни навчальні приміщення школи зазнали значних руйнувань. У повоєнний час їх було передано державі та відбудовано. Однак роботу рільничої школи не було відновлено. У 20-х роках тут розмістився адміністративний центр одного з найбільших у країні закладів вирощування тютюну – Польської тютюнової монополії .

Організаційним центром аграрного виробництва у маєтку був фільварок – комплекс житлових і господарських будов, тваринницьких ферм, угідь та майстерень, на яких велося господарство із застосуванням найманої праці. У ключі Ягільниця налічувалось 14 фільварків. Найбільшими були фільварки Соліманівка та Свидова – у кожному з них було зосереджено більше 1000 моргів земель, переважно ріллі.

У Ягільницькому маєтку спеціалізувалися на культивуванні зернових культур. З технічних вирощували переважно льон, тютюн та ріпак. З 1901 р. практикувалося вирощування цукрового буряка. Крім того, у Нагірянці, довкола колишнього замку Лянцкоронських у 70-х роках ХІХ століття було закладено великий сад із багатою колекцією фруктових дерев, відомий за іменем його засновника як «сад Францішка Розвадовського».

Кароль Лянцкоронський також мав намір розпочати будівництво цукрового заводу у Ягільниці. Для цього, весною 1913 р. він запросив директора Ланьцутської ординації графів Потоцьких, агротехніка Францішека Каменського, який мав би дати фахову оцінку щодо рентабельності проектованого заводу та його впливу на піднесення інтенсивності маєтку. Невдовзі Каменський у своєму звіті повідомив графові про доцільність заснування цукрового заводу в Ягільниці та його потенційну високу рентабельність. Проте через початок Першої світової війни будівництво заводу так і не розпочалося.

Рільництво у Ягільницькому маєтку в усі роки залишалося високоприбутковим. Приміром від реалізації продуктів рослинництва було отримано: 1885 р. – 54233 зл.р., 1889 р. – 65607 зл.р.

Втім далеко не усі прибутки від маєтку спрямовувалися до Відня. Власник не скупився на витрати для модернізації господарств та покращення якості земель. Так лише у 1901 р. на проведення робіт з меліорації полів, лук та пасовиськ ним було затрачено 16838 корон. Впроваджувалися раціональні методи обробітку землі, зокрема, застосування сучасних багатопільних сівозмін, внесення добрив, меліорації. Упродовж 1874 р. біля фільварку Улашківці, для забезпечення захисту від паводків на Сереті, проводилися широкомасштабні роботи з регуляції русла, на відрізку 300 сажнів (640 м.). В результаті проведених робіт припинилися розливи ріки, осушено її заплави, отримано у старому руслі 8 моргів землі та усунуто замулення улашківського млина.

Органічною складовою господарства було тваринництво, що надавало йому рис натурального – із мінімумом відходів та переміщенням проміжних ресурсів всередині маєтку. Тваринництво приносило значні прибутки від продажу самих тварин, молочних продуктів, м’яса та вовни. У фільварках довкола Ягільниці розводили волів, корів, овець. У Нагірянці було налагоджено селекцію верхових та тягових коней – у тому числі для потреб війська. Найбільшу статтю прибутку господарство отримувало від продажу волів. Так, у 1907–1908 рр. з шести фільварків продали 104 воли на суму 31392 кор.

Значну частину зерна та худоби, вирощених у фільварках маєтку продавали на ярмарку у містечку Улашківці, що розпочинався щорічно на св. Івана, 7 липня і тривав впродовж двох тижнів. Улашківський ярмарок збирав купців з цілої Галичини. Тут працювала офіційна зернова біржа, на якій власники продавали десятками та сотнями вагонів збіжжя та інші продукти своїх господарств, укладали на угоди доставку продукції на наступний рік.

Але адміністрація маєтків шукала виходу й на зовнішні ринки. У листі від 4 вересня 1879 р. уповноважений маєтків Адам Ноель повідомляв Карла Лянцкоронського: “В половині поточного місяця відбудеться перший Міжнародний зерновий ярмарок у Львові – на який я зголосився на продаж пшениці і іншого збіжжя з ключа Ягільницького.”

Якісно новий етап у розвитку зовнішнього ринку, зростання виробництва у Східній Галичині започаткувало будівництво залізничних шляхів. У 80-х роках товариством Галицьких залізниць ім. Карла Людвіга колії було прокладено з Тернополя до Чорткова, Скали та Бучача. Найближчими до маєтку Лянкоронського виявилися станції у Чорткові, Озерянах, Заліссі та Джурині. У 1896 – 1898 рр. було побудовано лінію Чортків – Заліщики із станцією безпосередньо у Ягільниці. З появою залізниць у маєтках Кароля Лянцкоронського з’являються перші у нашому краї парові плуги, пилорами, двигуни, віялки, соломорізки, молотарки, сіялки, жатки тощо. Разюче розширився ринок збуту продукції маєтку, головним чином зерна, борошна та деревини.

Відтак у господарстві було реалізовано максимальні вигоди від виходу на зовнішні ринки технологій та продукції – у поєднанні із створенням цілісного, багатокомпонентного виробничого комплексу всередині самого маєтку.

Упродовж другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. у великих земельних володіннях поширилася підприємницька оренда – в оренду здавалися цілі фільварки, земля, млини, гуральні, будинки. Не встояв проти віянь часу і Лянцкоронський. У 80-х рр. ХІХ ст. у Ягільницькому ключі дев’ять фільварків – Свидова, Стара Ягільниця, Росохач, Сосулівка, Мухавка, Антонів, Казимир, Ельжбетин і Ланки здавалися в оренду, що складало 39,6 % від загальної площі земель маєтку.

Термін оренди фільварків в маєтках К. Лянцкоронського коливався від 6 до 12 років. Деякі орендарі орендували одночасно декілька фільварків та промислові підприємства. У 1914 р. в орендаря Абіша Трейстера у користуванні одночасно перебувало три фільварки – Антонів, Казимир і Ягільниця Стара. Найдовше, 18 років, він орендував фільварок Казимир, 8 років – Ягільницю Стару і Антонів – рік. За орендованих 523 морги у Казимирі він сплачував 14000 кор. чиншу в рік, за 800 моргів в Ягільниці Старій – 28 тис. кор., за 800 моргів у Антонові – 35300 кор. Практикувалася й дрібна селянська оренда, коли землі – переважно пасовиська та луки, меншою мірою рілля – здавалися в оренду безпосередньо селянам-землеробам.

На території Ягільницького ключа діяло дві гуральні, броварня, кілька водяних млинів, пекарень і цегельня. За 1900–1901 рр. орендарі млинів сплатили: з двох млинів в Улашківцях – 35620 кор, з трьох водяних млинів у Шульганівці – 1282 кор., двох у Ягільниці – 1600 кор., двох у Свидовій – 850 кор., з млина у Долині 1000 кор., Салівці – 300 кор., Лузі – 200 кор., Сосулівці – 185 кор., Мухавці – 800 кор. та Старій Ягільниці – 514 кор. Стаття прибутку становила 42351 кор., тобто 9,6 % від загального прибутку Ягільницького ключа.

Карл Лянцкоронський через свого генерального уповноваженого Ягільницького ключа Зигмунта Кубельку у 1913 році уклав контракт з орендарями Менделем та Маркусем Маргулесами про здачу в оренду в Улашківцях двох водяних млинів, двох складів, помешкання та городу терміном на 6 років. Річний чинш становив 19 тис. корон.

Горілка та пиво місцевого виробництва за правом пропінації (у Східній Галичині це право проіснувало до 1910 р.) продавалися у межах маєтку. Так, з 1908 року гуральні у селах Свидова і Шульганівка здавались в оренду Менделю Маргулісу з річним чиншем 11807 корон. Цегельня у Ягільниці забезпечувала потреби самого маєтку, частина цегли йшла на продаж.

Відмовляючись на деякий час від ведення господарства власним коштом, власник ретельно контролював діяльність орендарів, стан земель, дотримання сівозмін, отримані врожаї. Усі земельні ділянки повинні були оброблятися у відповідності до рекомендацій агрономів. Земля та виробничі ресурси були капіталізовані –  повинні були приросити прибуток усім учасникам виробництва. Договори оренди мали гнучкий характер – так у неврожайні роки сума орендної платні зменшувалася пропорційно до втрат врожаю.

Втім контроль власника не поширювався на порядок розрахунків із найманими працівниками. Орендарі намагалися за час оренди отримати з маєтків якнайбільший зиск, через що мало турбувалися про становище селян, які працювали за мізерну платню. Відповідно й страйки селян переважали у фільварках, які перебували в оренді.

Управління приватними лісами Лянцкоронських було зосереджено у графському надлісництві у Комарні. У лісах Білавіна та Галілея, що були власністю Лянцкоронських, була представлена лише лісова охорона. Архівні документи щодо ведення лісового господарства у ньому досі не введено до відкритого наукового обігу, принаймні в Україні.

Відсутня також інформація про функціонування маєтку під час російської окупації у часи Першої світової війни (1914 – 1917 роки), яку Лянцкоронські пережили у Відні. Втім, не залишаючись пасивними спостерігачами трагедії війни: батько опікувався забезпеченням шпиталів Червоного хреста, донька працювала медсестрою…

У міжвоєнній Речі Посполитій Лянцкоронські позбулися шляхетських привілеїв. В процесі земельної реформи вони втратили й більшу частину земельної власності. Спадкоємцем решток родинних маєтностей на Поділлі став старший син Кароля (від першого шлюбу) – Антоній Лянцкоронський. У 1926 році, під час земельної реформи, запровадженої польською владою, було виставлено на примусовий продаж колишні графські землі загальною площею біля 900 га з усією нерухомістю: у Старій Ягільниці, Свидовій, Сосулівці, Заболотівці, Антонові, фільварки Ельжбетин, Казимир, Ланки. Втім матеріальний спадок колишнього господарства Лянцкоронських значною мірою було збережено його численними новими власниками впродовж наступних 13 років. Лише деякі фільварки було перейменовано відповідно до польської вимови: так наприклад фільварок «Карлшоф» став зватися «Каролівкою». Навіть перша радянська колективізація 1939 – 41 років не встигла розвалити стару систему господарювання. Колишні фільварки Лянцкоронських існували й у роки нацистської окупації, щоправда вже із застосуванням у них рабської праці в’язнів трудових таборів. Не найгірші часи переживали окремі підприємства, створені ще Лянцкоронськими – то й же Ягільницький кінзавод – і у часи партійно-колгоспної системи.

Роздольський палац у 1939 році було конфісковано радянською владою. Після війни – аж до 2004 року – у ньому функціонував санаторій «Розділ», після банкрутства якого палацовий комплекс передали в оренду такому собі ТзОВ «Мережа відпочинку» із сумнівною репутацією. Це одіозне товариство довершило багаторічне розкрадання колишньої власності Лянцкроронських і зникло… В руїнах перебуває нині й палац у Комарні. У лісі Білавіна від графських «палациків» не залишилося й сліду…

«Згода з русинами є нашим найбільшим прагненням…»

Видається малодослідженим питання про політичні погляди Кароля Лянцкоронського. Певні припущення щодо них можна робити на основі опублікованих спогадів його доньки Кароліни. Без сумніву, він був прихильником розвитку конституційної монархії у напрямку правової держави, вважаючи що саме така форма правління відповідає рівню зрілості суспільства. Національно-свідома польська шляхта, у тому числі з родинного оточення, нерідко дорікала за його надмірну лояльність до цісарського двору. Політичні погляди графа здавалися їм надто консервативними, якщо не архаїчними. Він був прихильником політичної та культурної автономії Галичини у складі Австро-Угорщини. Щиро вірив у те, що гармонізація політичного устрою можлива: на основі порозуміння між усіма етносами, що населяли край: українцями, поляками, євреями, австрійцями… Вірив, що міжетнічне співіснування та взаємозбагачення у імперії можливі – лише за умови економічної стабільності та підвищення рівня освіти.

Чи видаються архаїчними ці погляди крізь призму століття, з точки зору сьогоднішнього дня, коли ми ведемо мову про формування політичних націй та нової загальноєвропейської єдності? Можливо, граф у своїх поглядах просто надто випереджав час?

Загострення міжетнічних стосунків, захоплення терором, що проникало до нас із Росії, розпад у вогні Першої Світової війни Імперії Габсбургів він сприйняв з великою тривогою.

Відкидав крайній радикалізм та терористичні акти, як методи політичної боротьби. Як і митрополит Андрей Шептицький, однозначно засудив вбивство Мирославом Січинським цісарського намісника у Галичині Андрія Потоцького, з яким графа поєднували товариські стосунки. «Це все сталося, тому що він безумовно прагнув згоди з русинами. Та згода є нашим найбільшим прагненням …» – так казав Карл Лянцкоронський.

«Ось доля наша; в інших – не така…»

Графський фамільний герб «Задора» донині красується на порталі ягільницького костелу Успінння Богородиці, 10 років тому відреставрованого на кошти гранту Фундації Лянцкоронських….

Але «вогняноязикі леви» з того герба не з менших підстав могли б прикрашати фасади й багатьох інших будинків, костелів та греко-католицьких церков у нас на Поділлі, фундаторами, патронами та незмінними меценатами яких впродовж багатьох років були Лянцкоронські: У Ягільниці, Старій Ягільниці, Нагірянці, Улашківцях, Шульганівці, Свидовій, Росохачі…

“Задора” мала б у майбутньому повернутися і на браму ягільницького замку Лянцкоронських, котрий нині перебуває у невідомо якій якості і невідомо чиїй власності…

«Нам не згубити духу, ані шалу, життя ростити з їхнього начала – ось доля наша; в інших – не така…», – так поетичну фразу Карла Лянцкоронського продовжив свого часу його приятель, геніальний Рільке . Схоже, що оті «інші» впродовж століття щосили розвіювали шляхетський дух і цінності, під гаслами соціальної рівності та братерства насправді сіючи розбрат та насильство, розкрадаючи спадок, залишений предками на цій землі.

Багато з того спадку безповоротно втрачено, його не повернеш.

Але сучасному поколінню, яке начебто прагне жити у великому європейському домі, як мінімум, належало б вивчити історичні уроки і зробити з них належні висновки…

Андрій Степаненко,

Вища суспільно-природничої школа імені Вінцента Поля (Люблін)