Уперше про Аніфатія Свиридюка почув у середині 90-х років минулого століття, коли в одній із книгарень древнього міста над Іквою придбав його першу тоненьку збірочку віршів „Портрет вітрів на тлі любові”. Зізнаюся чесно, що це видання не справило б на мене враження, якби не та обставина, що автором анотації до нього був Юрій Петричук (передчасно згаслий журналіст і поет), якого добре знав ще з літ спільного студіювання у Львівському держуніверситеті. І мені просто стало цікаво, чию творчість пропагує мій давній приятель.
Засів за читання. І ахнув. Бо перед моїм зором з’явилися вірші з якоюсь незбагненною енергетикою, котра уже не відпускала зі свого полону. Тут, напевно, можна говорити про непроминальність зваби, якою оповито щемливі рядки поета.
Причарувала і та обставина, що він виявився моїм краянином. Бо Аніфатій Свиридюк народився в січні 1942 року у Богданівці, на Кременеччині. І для мене жодного значення не мало те, що все своє свідоме життя пов’язав із Буковиною, бо після служби у війську і навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва працював художником-оформлювачем у цьому гірському містечку. І аж на 52-ому році свого життя дебютував першою поетичною книгою, з якої відчувалося, що вірші він пише давно.
Пізніше дізнався ще дещо про поета, творчість якого так заінтригувала. Через шість років Аніфатій Свиридюк у Чернівцях видав книгу „Бруківкою серпня”. Він ще встиг підготувати і третю. Але „Перетин яблука” побачив світ у 2006 році без нього, бо 2003-го серце поета перестало битися. Це видання можна вважати пишною квіткою на його могилу. Але не останньою. Бо через два роки вийшов ще один „Перетин яблука”. Цього разу до нього увійшли твори з трьох попередніх книг, та це, на щастя, не означає, що на цьому поставлено крапку в освоєнні творчості талановитого поета. Недавно від письменника Мирослава Лазарука (ще одного приятеля студентських років) отримав чергове число ”Буковинського журналу”. В ньому – простора стаття академіка Івана Дзюби „Блисне стріла глибин: Аніфатій Свиридюк”.
Саме з неї дізнався, що Мирослав Лазарук і поет Микола Рачук (автор передмови до першого „Перетину яблука”) дружили з Аніфатієм Свиридюком. Вартісною є також думка, що віршотворець по-своєму продовжив традиції української інтелектуальної поезії початку ХХ століття. Як тут не згадати про прозорі паралелі Миколи Рачука між віршами Богдана-Ігоря Антонича та Аніфатія Свиридюка. А ще не можна, мабуть, оминути увагою його роздумування про віру і сумніви у творчості уродженця землі кременецької. І в останньому навіть бачу певну закономірність: академік тонко підмітив, що сумнів і віра повинні сусідувати заради справжності.
Задумуюся над віршами Аніфатія Свиридюка. Як багато в них чарівних образів. Тут і „крик мовчання”, і „гомінка печаль”, і „сонце болю”, і „речень полотно”. А над усім цим вітер – заповзятий співтворець картин довколишності та уяви, намальованих бентежними словами. Тому й вірю, що неодмінно настане пора глибшого ознайомлення з лірикою вихідця з Богданівки. Він на це заслуговує.
Ігор ФАРИНА