Ігор Набинюк прийшов до редакції на День Незалежності. Приємно було бачити цього чоловіка вільним. Декілька років тому я познайомилася з ним у стінах Копичинської колонії, де була у рамках Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.
Ігор змінився, як кажуть, віджив – на волі з квітня. Звісно, за якихось чотири місяці не загладити рубці п’ятирічного поневіряння (саме стільки він провів за гратами). Та все ж сестринська опіка, добре ставлення швагра, рідна хата повертають колишнього в’язня до життя…
Доля цього 45-річного жителя с. Малої Луки Гусятинського району не може залишати байдужим. Пригадую, як у Копичинській колонії, коли ми зустрілися вперше, Ігор з неабиякою надією очікував, що Україна випустить його із-за гратів, бо ж його, невинуватого, зробили винним у Росії, і Московський суд засудив до 7 років 11 місяців ув’язнення. Можливо, постійні читачі «Свободи» пам’ятають надрукований наприкінці 2013-го матеріал під назвою: «В’язень Копичинецької колонії: «Я не вбивав»». Так от, це про Ігоря Набинюка. Коротко нагадаю суть.
Ігор приїхав у Москву на заробітки у 2005 році. Працював на різних роботах – у ЖЕКу, на будівництві. Спочатку йому велося, але за останнім місцем праці не заплатили, перебивався тимчасовими заробітками, навіть розвантажував вагони. Житло винаймав у центрі російської столиці – розлучений чоловік на ім’я Андрій дав йому прихисток в однокімнатній квартирі. «Незадовго до трагедії Андрюша скаржився: теща погрожує встановити у квартирі залізні двері, а його виселити», розповідав Ігор і припускав, – Хтозна чи не на совісті цієї жінки його смерть».
Трагедія сталася у листопаді 2009 року. Повернувшись з роботи, Ігор застав незамкнені двері, а господаря – на долівці. Подумав, що той нетверезий. За якусь хвилю прийшла теща і тут же пішла за дільничним. Ігор ще не знав, що Андрій мертвий… Він не втікав, хоча мав таку можливість. «Я й не знав, що сталося у квартирі, бо ж лишень повернувся з роботи. А тут дільничний викликав опергрупу – мене відразу забрали в міліцію. І слухати не хотіли, лише вимагали: «Вспоминай!». А що пригадувати?..»
Міліцейські побої зробили свою чорну справу – на наступний день Ігор визнав вину. У російської міліції (тепер уже – поліції) методи вибивання зізнання нічим не оригінальні: скотч на рот, зв’язані руки, заслонені штори, міцні кулаки, важке взуття, генератор струму. Ігор коротко без подробиць розповідає про мордування.
Один з міліціонерів, який бив легше за інших, коли усі вийшли з кабінету, запитав: «Зачем ти береш на себя?» «Ви ж мене однаково посадите і ще калікою зробите», – приречено відповідав той. Коли ж після того Ігоря у прокуратурі запитували про добровільність зізнання, він нічого не розповів про знущання, бо за прокурорським кабінетом його чекали кати-міліціонери, а надворі «бобик», яким його повернуть у міліцейські застінки.
На тому тілесні страждання не припинилися – на «хохла» намагалися «повісити» ще одну справу. Але щось спинило катів – можливо, фізичний стан Ігоря розцінили як такий, що не витримає тортур.
Ієрархія московських судів штампувала рішення: «винен», «винен», «винен», хоча у судових стінах Ігор вину не визнавав, захищався, як міг. Від призначеного державою адвоката мало користі – він бував на засіданнях лише зрідка. Ігор доказував, що не причетний до смерті потерпілого. Він вжахнувся, коли ознайомився з висновком судово-медичної експертизи – виявилося, Андрій помер від численних важких травм – хтось не просто його бив, а вбивав.
Ігоря етапували у Вологодську область – у колонію суворого режиму. З його слів, у російських колоніях набагато жорсткіші умови, ніж в українських.
Навесні 2011 року у колонії поширилася звістка: «хохли» можуть писати заяви про переведення в українські колонії. Ігор тут же написав таку заяву. Він надіявся, що рідна держава допоможе йому доказати невинність. Але дорога додому затягнулася на два з половиною роки. Лише на початку 2013 року Печерський райсуд Києва розглянув провадження за клопотанням Міністерства юстиції України в інтересах засудженого Ігоря Набинюка про приведення у відповідність із законодавством України вироку Тимірязівського районного суду Північного адміністративного округу м. Москви.
Вчинення умисного спричинення тяжкої шкоди здоров’ю, небезпечної для життя людини, яке потягло по необережності смерть потерпілого (кваліфікація за російським законодавством) за Кримінальним кодексом України трактовано як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.
Печерський райсуд констатував: відповідно до положень ч.1 ст. 7 Кримінального кодексу України, громадяни України, які вчинили злочини за межами своєї держави, підлягають кримінальній відповідальності за цим кодексом. При цьому суд України не вправі ревізувати висновки суду іншої держави щодо встановлених ним фактичних обставин справи. Ухвала суду: вважати Ігоря Набинюка засудженим за ч.2 ст. 121 КК України на 7 років 11 місяців позбавлення волі. Строк відбуття покарання рахувати з 19.11.2009 року.
Варто декілька слів сказати про законодавство, яке регулює правовідносини. Законом від 22 вересня 1995 року Україна приєдналася до Конвенції про передачу засуджених осіб, укладену в Страсбурзі 21 березня 1983 року. Відповідно до цієї Конвенції, “особу, засуджену на території однієї Сторони, може бути передано на територію іншої Сторони, відповідно до положень цієї Конвенції, для відбування призначеного їй покарання».
Те, чого прагнув Ігор: аби держава Україна переглянула російський вирок, на жаль, суперечить змісту Конвенції, статтею 13 якої передбачено: право вирішувати щодо будь-якого клопотання про перегляд судового рішення має тільки держава винесення вироку. Тобто Росія…
Відтак надії на звільнення Ігоря фактично не було. Але і редакція «Свободи», і громадська приймальня УГСПЛ у Тернополі, і сам засуджений зверталися до різних державних органів, аби привернути увагу до долі в’язня. Треба визнати, що результатів не було. І коли я вдруге приїхала у колонію, Ігор дивився на мене з докором. Це був початок російської агресії на сході. Для в’язня було незбагненним, чому він має перебувати у неволі за судовим рішенням агресора.
Але вода камінь точить – публічне вболівання за засудженого виявилося недаремним. Звільнили Набинюка у квітні цього року – достроково на два з половиною роки за рішенням Гусятинського райсуду. Зайве говорити, що він був щасливий. Пасху святкував уже вдома – у Малій Луці. Село його заледве впізнало (вдома не був десять років, без нього похоронили і батька, і матір), а він не впізнав села. Мала Лука невпинно вимирає – багато хатів пустують, з населення – майже усі пенсіонери. Великий тваринницький комплекс перетворився на руїну – роботи у селі нема.
Ігор шукає заробіток не з першого дня волі – спочатку обстежував стан свого здоров’я. Каже, слава Богу, здоровий. А от роботи знайти не може. Розпитую, ким міг би працювати. Так от, колись у Москві шоферував, проте водійські права втратив у результаті кримінального переслідування. Наразі їх не відновив. Працював також на будівельних роботах. Словом, Ігор не цурається жодної праці, готовий бути і різноробочим.
Давайте допоможемо Ігорю. Йому випало багато поневірянь, і він заслуговує на те, аби доля стала прихильнішою.
Цей чоловік не просить якихось подачок – йому потрібна робота, може бути й в обласному центрі. Хай би роботодавці зголосилися на його мобільний телефон: 0966926350.
Ольга Кушнерик
“Свобода”